ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000

ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000-2001

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

ТЕКСТИ ТА ПЕРЕКЛАДИ

Теорія читацького відгуку (переклала Олена Гутарук)

Теорія читацького відгуку

Теорія читацького відгуку представляє собою низку теоретичних та практичних принципів літературної критики, що набули особливого поширення в Північній Америці наприкінці 1960^х – 70^х рр. Результат роботи групи різнопланових теоретиків, ця теорія наголошувала на визначальній ролі читача або процесу читання в інтерпретації текстів (Див. *текст). Початковим імпульсом до появи цієї течії стала одна з реакцій на англоамериканську школу *Нової критики, яка розглядає художній текст як об’єкт, що може і повинен вивчатися у відриві від читацького сприйняття. В саморефлексійній філософській атмосфері кінця ХХ ст., коли пануючою стала думка про те, що спостерігач здатен впливати на спостережуване, та почали висловлюватися сумніви щодо можливості абсолютно прозорої і неупередженої інтерпретації дискурсу, практично кожна з галузей літературознавчої теорії доторкалася до певних засад *герменевтики. Інтерпретацію визначали як суб’єктивне конструювання знання, а прагнучи уникнути релятивізму читання поміщали чи то у сферу тексту, чи то в рамки певної інтерпретативної спільноти. З теорією читацького відгуку пов’язуються імена таких вчених, як *Джонатан Куллер, *Стенлі Фіш, *Е.Д.Гірш-молодший, *Девід Блейч та *Норман Голланд, а також німецький вчений *Вольфганг Ізер, чиї дослідження з рецептивної естетики близькі до підходу американської школи читацького відгуку. (Див. *Констанська школа рецептивної естетики.)

У пошуках відповідної методики *уречевлення літературного об’єкта, теоретики читацького відгуку зверталися головним чином до *структуралізму, *риторичної критики, психоаналізу і феноменології. (Див. *психоаналітична теорія, *феноменологічна критика). Рання теорія читацького відгуку віддавала перевагу саме читачеві аби виправити той нерівний розподіл ролей у стосунках текст-читач, який заклав формалізм. Під тиском постструктуралістського заперечення самого факту існування *бінарної опозиції “суб’єкт-об’єкт”, від якої власне і залежав привілей читача щодо тексту, теоретики читацького відгуку взялися описувати акт інтерпретації як процес комунікації, під час якої почасти стиралась відмінність між текстом і читачем, однак залишалася основа *авторитету/ *authority. (Див. *постструктуралізм, *суб’єкт/об’єкт.) Протягом останнього десятиліття теорія читацького відгуку трансформувалася або в *деконструкцію, котра визначаючи *дискурс, враховує і текст і читача, або ж у теорії, які постулюють першість сприймача. Першопоштовх до цієї дивергенції значною мірою задали критичні статті самих теоретиків школи читацького відгуку.

Джонатан Куллер і структуралістський підхід

У своїй “Структуралістській поетиці” (1975) Джонатан Куллер здійснює спробу “звільнити” літературну критику від інтерпретаційної ролі, яку їй нав’язувала Нова критика, розробивши поетику, що чітко визначала умови інтерпретації. Спираючись на модель структуралістської лінгвістики, Куллер представляє *літературу як таку семіотичну систему “другого порядку”, що застосовує мову для створення та визначення літературних смислів. Отже, все – автори, тексти і читачі – проголошується знаками системи позначування, притаманної літературі. (Див. *семіотика, *сигніфікат/ сигніфікант/ сигніфікація.)

Умови існування смислів невідривні від попередніх установок читача щодо тексту. Згідно з Куллером, читачі уособлюють структуралістське поняття літературної компетентності, або ж влади над текстом, що дозволяє їм окреслювати значення, “натуралізувати” тексти шляхом привнесення в порядок їхнього дискурсу певних “чужорідних” елементів. (Див. *компетенція/ виконання.) І хоча таке визначення інтерпретації передбачає, що “можна… будь-що зробити значимим ” (Structur. Poetics 138), Куллер обмежує можливості інтерпретації, створюючи *образ ідеального читача, чиє прочитання водночас і породжується діяльністю *літературної інституції, і утверджує її. Вважається, що така модель інтерпретації є ідеологічно детермінованою, однак, якщо усі значення визрівають в умовах певної культури, то ця поетика радше надихне на пошук повнішого розуміння означуючих систем, аніж запропонує вийти за їхні межі та межі *ідеології. У своїх пізніх роботах Куллер відмовився від терміну “ідеальний читач” як від неісторичного, втім його читачі все ще можуть користуватися запропонованою ним системою, в якій самі вони постають як засіб самопізнання та культурної трансценденції.

Стенлі Фіш і риторичний підхід

Теорія С.Фіша про читацький відгук вперше відходить від риторичної парадигми, наближаючись до структуралістської. Риторичний метод дослідник описав у книзі “Література в читачеві” (1970). Полемізуючи з одним із понять Нової критики, а саме концептом “емоційної помилки”, Фіш стверджує, що будь-який літературний артефакт “означає” скоріше подію, а не об’єкт. Таким чином, критика здатна виробляти досить мінливий аналіз динамічних читацьких відгуків, які успадковуючи досвід попередніх рефлексій, послідовно їх заперечують, а текст у такий спосіб постає у вигляді артефакту, котрий “сам себе споживає”. На підставі цього, як зазначає вельми самокритичний Фіш, дана модель є моністичною, оскільки за текстом закріплюється лише одне значення, дарма що воно, власне, складається із багатьох складників. “Інформований” читач, причетний до творення цього значення, як і Куллерів читач, є компетентним; реальні читачі, котрі вбирають в себе стільки інформації, скільки це взагалі можливо, усвідомлюючи і контролюючи, таким чином, свою суб’єктивність, спроможні наблизитися до подібної компетентності.

Е.Д.Гірш-молодший та етична герменевтика

У роботах “Законність інтерпретації” (1967) та “Цілі інтерпретації” (1976) Е.Д.Гірш-молодший пропонує герменевтичне вирішення проблем інтерпретації, як відповідь на так званий “догматичний релятивізм” теоретиків зразка Фіша. Гірш підтримує фокус, взятий Новою школою, на суто текстове значення, вводячи при цьому інтенціональність як єдину детермінанту оформлення певного значення. (Див. *інтенція/ інтенціональність.) Під впливом праць таких герменевтів, як *Едмунд Гуссерль та італієць Еміліо Бетті, Гірш розробляє власну герменевтичну концепцію, в якій стверджує, що відновлення авторської інтенції в процесі аналізу тексту є важливою ціллю. Так, адже суб’єктивність, як породження певного типу культури, не є визначальною, через те, що індивід в ході своєї інтерпретації може спиратися на безліч культурних систем. Незважаючи на те, що читачі ніколи не можуть бути певними, що смисл, який вони приписують даному тексту, є дійсно тим, що вкладав у нього автор, все ж вони морально зобов’язані принаймні спробувати реконструювати авторську інтенцію.

Гірш розрізняє значення (meaning) і значимість (significance) як послідовні складники акту читання. Оскільки словесне значення тексту, яке інтерпретатор націлюється відтворити, передує власне самому актові інтерпретації, його не може змінити обрана читачем стратегія інтерпретації. Значимість, з іншого боку, є тим текстовим значенням, що заторкує ширший контекст – приміром, літературний, лінгвістичний або психоаналітичний. Значення тексту є величиною постійною, від якої залежить текстова самоідентичність і його незмінність щодо впливів часу і волі інтерпретаторів, значимість (або ж значущість) натомість є величиною змінною і залежною від контексту. Такі критики, як Девід Блейч, ставили під сумнів доцільність Гіршевого розрізнення “значення-значимість” та дорікали йому за надмірну експлуатацію поняття інтенціональності, вважаючи його несумісним із сучасним розумінням індивідуальної та культурної суб’єктивності.

Девід Блейч і суб’єктивна критика

У теорії суб’єктивної критики Девід Блейч здійснює спробу розв’язати конфлікт першості між текстом та читачем на користь останнього. “Читання та почуття” (1975) і “Суб’єктивна критика” (1978) – головні роботи цього дослідника, в яких викладені його погляди стосовно того, що і сприйняття, і творення художнього твору є функцією від особистості читача. Первісне сприйняття суб’єктом-читачем текстового об’єкту або його реакція на нього є його “символізацією”, подальша ж інтерпретація та публічна демонстрація цього відгуку виступають як “ресимволізація” цього тексту. Така пов’язаність між собою відгуку й інтерпретації покликана подолати об’єктивістську тенденцію відділяти реакцію суб’єкта від здійснюваної інтерпретації твору. Читач, ознайомлюючи спільноту однодумців із результатами особистої ресимволізації, долучає, таким чином, свій голос до створення колективного відгуку на даний твір.

Вихідною теоретичною позицією Блейча є суб’єктивна парадигма, яку він простежує в історичному плані як таку, що з’явилась у фізиці, психоаналізі та феноменології з неприйняття об’єктивістських доктрин у західній думці. Пов’язуючись почасти із концепцією Едмунда Гуссерля, суб’єктивна парадигма утверджує неможливість само-трансценденції і шукає засобів подолати, як суперечливе, розрізнення між суб’єктом і об’єктом, характерне для західної думки. Втім, у такій заміні об’єктивістської парадигми суб’єктивістською окремі критики теорії Блейча побачили розгортання тієї ж дихотомії.

Норман Голланд і психоаналітичний підхід

У серії робіт, яка відкривається працею “Динаміка відгуку на літературний твір” (1968) і закінчується твором “Нова парадигма: Суб’єктивна або Трансактна?” (1976), Норман Голланд розвинув, а потім дещо переробив психоаналітичну модель теорії читацького відгуку. На думку цього дослідника, в ході читання наслідується деякий узагальнений взірець, призначення якого відтворювати теми ідентичності, або персональний стиль читача у його реакціях на елементи тексту. Читач послідовно переходить від виділення у формі твору певних захисних структур, що допомагають контролювати потенціал тривожності, до проектування фантазій, які дають насолоду, на зміст тексту і до перетворення цих фантазій у більш-менш прийнятний “смисл” тексту. Така модель розглядає текст як органічну єдність, “базову або ядерну фантазію” (Динаміка, 310).

Однак у наступних роботах Голланд переносить акцент із тексту на читача, який постає як локус фантазії, і як такий собі “літерент”, котрий “породжує значення і почуття в одній неперервній і неподільній трансакції”. Турбота про консенсус в інтерпретації поступається перед закликом використовувати відмінності між людьми і, додаючи відгук до відгуку, помножувати можливості й збагачувати спільний досвід” (“Відновлення “The Purloined Letter” 367, 370). Роботи Голланда піддавались критиці за перенесення традиційного значення “текстової одиниці” на подібну філософську одиницю “самість” з фіксованою ідентичністю. Тому у своїй останній роботі Голланд дав відповідь деконструктивістській текстуалізації суб’єкта, вводячи літературний текст до загальної категорії досвіду, на який впливає унікальна ідентичність суб’єкта.

Вольфганг Ізер і феноменологія сприйняття

Роботи представника констанської школи рецептивної естетики Вольфганга Ізера стали відомі англомовній аудиторії завдяки серії видань, започаткованій працею “Невизначеність і відгук читача на художню прозу” (1971), до якої також увійшла книжка “Акт читання” (1978). Спираючись на феноменологію Едмунда Гуссерля та *Романа Інгардена, ізер описує індивідуальний акт читання у вигляді *конкретизації чи реалізації тексту як літературного твору. Оскільки літературний твір не має об’єктивного референта поза своїми межами, то він творить свій власний об’єкт, презентуючи численні його перспективи. Розгорнуті в тексті перспективи об’єкта є неповними, залишаючи певні прогалини, що мають заповнитися в акті читання. Ці прогалини (або ж пропуски), помітні на різних рівнях тексту – семантичному, сюжетному або наративному, утворюють *невизначеність тексту, яка й стимулює читацькі відгуки. (Див. також *оповідь/сюжет.)

Літературний твір, отже, постає як динамічна цілість: читач обирає і співвідносить між собою текстові перспективи щоб визначити власну точку зору, яка постійно зміщується чи пересувається. Така блукаюча точка дозволяє читачеві вільно обирати і з-поміж схем будь-яких можливих значень, і з-поміж обмеженого числа дійсних схем інтерпретації, котрі нав’язують рамки самого тексту. Втім, Ізерові намагання використати феноменологію з метою заміни опозиції “об’єктивний текст – суб’єктивний читач” діадою “дійсний (можливий) твір – уявний (передбачуваний) читач”, яка складається з тексту і акту його розуміння читачем, суттєво підриває те, що критик разом з цим трактував текст як джерело влади, а за читачем закріплював функцію формулювання значень і виходу за межі певної культури. Деякі критики вбачали, зрештою, в основі Ізерової теорії ті ж принципи формалізму та Нової критики, які вона мала скоригувати. Крім того, як зокрема зазначає Стенлі Фіш, розрізнення визначених і невизначених елементів тексту варто піддати критиці через те, що воно просто є довільним і умовним.

Висновки

Джейн П.Томпкінс вважала, що течія читацького відгуку лише зробила ревізію формалізму, бо ж “дарма, що і Нова критика, і теорія, зорієнтована на читача, не локалізовували значення в якомусь певному місці, кінцевим завданням літературної критики обидві школи бачили точне з’ясування значення” (201). Наслідком подібних критичних постулатів було те, що теорія читацького відгуку втратила свою теоретичну силу. У праці “Про деконструкцію” (1982), продовженні “Структуралістської поетики”, Куллер використав такі поняття деконструктивізму, як “difference” і “dеferral”, щоб пояснити ті розбіжності між реальним і компетентним читачем, між суб’єктивною і текстовою владою, що буди предметом критики в його власній і в інших теоріях читання. (Див. також *differánce/differénce.) Введенням цього поділу в акт читання Куллер ніби заявляв про доцільність зіставлення конкретного читацького досвіду (читач розглядається як суб’єкт) з ідеєю цього досвіду (як такої інтерпретаційної конструкції, що враховує і читацьку і текстову домінанти, як важливі умовності/фікції).

Подібно до Куллерового розмежування читання і критики, Фіш теж деконструює свою модель читання в есе “Інтерпретація «Variorum»”, вперше воно було опубліковано у 1976 році, а пізніше представлене як поворотний момент в його автобіографії як теоретика. Фіш відкидає свою бінарну опозицію “текст-читач”, вбачаючи в першому ознаки оречевлення тексту і відповідно, стримування суб’єктивності, характерні для формалізму, а в другому – утвердження вільного “я”, характерне для есенціалізму (Див. *есенціалізм.) Фіш натомість вводить автора, читача і текст до категорії “інтерпретуючих спільнот”. Критик постає таким собі “гідом”, знавцем звичаїв смислопородження своєї спільноти, і тому не мусить “мати рацію”, а лише бути “цікавим”. Фіш пізніше дещо пом’якшив релятивізм подібних заяв, висловивши думку про те, що “в межах спільноти все ж можна визначити певний стандарт, тому що він визначається на тлі попереднього розуміння того, що вважається фактом, що можна вислухати як аргумент, що визнається метою і т.д.” (“Чи є текст?” 174) (Див. *теорія дискурсивного аналізу/теорія аналізу дискурсу.)

Незважаючи на згасання своєї теоретичної сили, теорія читацького відгуку все ще має досить значний вплив на практику літературознавчих досліджень. Це частково пояснюється тим, що обґрунтовуючи можливість спільнотної інтерпретації, вона підтверджує роль літературних інституцій, а частково тому, що у словнику літературної критики все ще не існує реальної заміни прийнятій нею дихотомії “текст-читач”. Вельми цінним досягненням теоретиків читацького відгуку було те, що вони зробили невід’ємною частиною своєї роботи розробку навчальних методик; а ті літературні критики, котрі постулюють залучення критики у ширші культурні дискурси, можуть знайти опертя для цього постулату у новій централізації суб’єкта читання. Таким чином, теорія читацького відгуку сприяла ефективним змінам у педагогічній і літературнокритичній практиці.

Елізабет Шелленберг

Перекладацька майстерня