ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000-2001

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

ТЕКСТИ ТА ПЕРЕКЛАДИ

HERMENEUTICS

Traditionally hermeneutics is the theory or science of interpretation. The term hermeneutics goes back to the Greek hennencuein to interpret or translate into one's own idiom, to make clear and understandable, to give expres­sion to. In Greek mythology, Hermes interprets the often criptic messages of the gods to mortals. It is not surprising therefore that hermeneutics as a discipline began as scriptural exegesis and was closely allied to philology. The Reformation debate with the Catholic church's dogma that it alone had competence in the interpretation of Scripture was met by Protestant insistence on the selfsufficiency of the holy text and the determination to demonstrate the basic intelligibility of the Scriptures. (See *text.) The general body of theory and practice which resulted formed the basis of hermeneutics. The gradual systematization of this material into a methodology of textual interpretation developed in the late 19th cen­tury into a broader philosophical theory stressing the crucial importance of interpretation to most if not all aspects of human endeavour and culture. Through the impetus of the early work of *Martin Heidegger, hermeneutics deepened into a general philosophy of human understanding with implications for any discipline concerned with the interpretation of human language, action or artefacts.

The German theologian Friedrich Schleiermacher was the first scholar to seek a general theory of interpretation, one applicable not only to religious texts Schleiermacher formulated what is known as the 'hermeneutic circle': a part of something is always understood in terms of the whole and vice versa. (See *hermeneutic circle.) The meaning of a word, for example, is determined by the sentence of which it is part and yet the sentence can only be understood through the words comprising it. Understanding occurs as a continual adjustment between these two. This circle, he claimed, is unavoidable in matters of understanding – a point of view that continues into 20th-century hermeneutics. On this basis Schle-iermacher claimed that we are able to know a past author better than the author could know him- or herself because we can view the author within a broader historical context than was previously available.

Schleiermacher outlines both a grammatical hermeneutic concerned with the language and semantics of the text itself and a technical hermeneutic which goes beyond the language to the subjectivity of the author. In his later works, emphasis is placed on this technical or 'divinatory' character of the hermeneutic task.

The philological studies of Wilhelm von Humbolt are also a precursor to contemporary hermeneutics. By claiming that one's language shapes one's view of the world, Humbolt brought questions concerning the nature of language and interpretation to greater philosophical importance. But it is with another German, *Wilhelm Dilthey, that hermeneutics is worked into a broad philosophical position.

Dilthey saw that the human sciences all involve at a basic level the hermeneutical problem of interpreting human expressions. To understand human beings is to understand their cultural expressions – not merely texts but also the various forms of art and actions (historical culture in general). Unlike scientific investigation of the natural world, however, the investigators in the human sciences cannot exempt themselves from the equation. To understand the human, one must be human – another restatement of the hermeneutic circle. Dilthey saw this understanding as basically empathic, involving the projection of oneself into the mind of the other (the creator) through the reception of the cultural expres­sions. Such cultural expressions he called the 'objective mind'. We work back from the expression to the lived experience of the author. Hermeneutics thus becomes a form of speculative and intuitive psychology which seeks not merely what a text says but the genius of its creator. Dilthey is thus very much indebted to Schleiermacher's divinatory hermeneutics.

By the end of the 19th century hermeneutics gained considerable respectability particularly in Germany as a philosophical discipline with relevance to all human studies, not simply to ancient texts. But Dilthey's approach was later seen as too romantic in its search for the soul of the author. He was accused of psychologism because of his strong appeals to intentions, empathy and minds. To avoid this situation, some of Dilthey's inheritors concentrated on the text itself and the experience of reading rather than on the author or the problematic notion of authorial *intention. A text, it was claimed, can be read and under­stood even when its author is quite unknown. One need not even privilege the author's reading of his or her own text. The important sub­jectivity is the reader's, not the author's. (See also *reader-response criticism.)

Nineteenth-century hermeneutics was also accused of 'historicism': that we have no true objectivity in matters of textual interpretation because our interpretations are always restric­ted by our historical situation and the limits imposed by our concepts and practical concerns. These are still important problems, ones that have led to accusations of outright relativism. This is particularly true of the 20^th-century phenomenological hermeneutics arising from the work of Martin Heidegger.

Heidegger has had an enormous influence on continental philosophy from existentialism to contemporary hermeneutics and Derridean *deconstruction. (See *Jacques Derrida.) He was a student of *Edmund Husserl, the founder of phenomenology. (See *phenomenological criticism.) In his early seminal work Being and Time (1927) Heidegger instituted an antisubjective form of hermeneutics that stresses our thorough locatedness in both history and language. The problem of understanding is completely separated from a scholarly inquiry into another person's mind. Instead the emphasis is on our embeddedness in a temporal world whose meaning precedes us but of which we have a tacit understanding. We exist, says Heidegger, understandingly, and the aim of interpretation is to make explicit this pre-understanding that we already have of our being-in-the-world.

*Literature, on this Heideggerian model, is less the expression of an individual's thoughts or intentions than the raising to consciousness of a world or worldview. One experiences in literature a world portrayed by the author rather than particular and idiosyncratic mental states or intentions. Heidegger's later writings contain numerous reflections and insightful meditations on the works of various poets and on language, but they appear more mythopoetic than methodological.

*Hans Georg Gadamer, a student of Heidegger, is one of the most eminent exponents of philosophical hermeneutics. His work is dependent on his teacher's insights into lan­guage, temporality and understanding, but is more focused on traditional hermeneutic problems of textual interpretation. In his very influential Truth and Method (1960), Gadamer is primarily concerned with describing the act of understanding in its relation to our present practices and to tradition.

Gadamer accepts the Heideggenan position that the goal of textual interpretation is not authorial intentions but the text itself. The hermeneutic problem is one of overcoming alienating distanciation: how a work cut off from its original culture and historical circumstances communicates with or is understood by a contemporary audience. The problem recurs with all art works and in fact with all attempts to understand other cultures and other people. The goal of a hermeneutical understanding is not what an artefact meant to its original audience or author but what it can mean to us in the present, though this need not imply that we take liberties with the work. Hermeneutical understanding is the result of an authentic dialogue between the past and our present which occurs when there is a 'fusion of horizons' between the two. In the end this is an act of self-understanding, of understanding our own historical reality and its continuity with the past.

Contrary to a more scientific approach, Gadamer maintains that we can only understand because of our prejudices (historical and cultural conditioning), not by ridding ourselves of them. There can therefore be no final or definitive meaning to a work. A classic, for example, develops a history of meaning as it becomes interpreted differently and experienced differently in different centuries. The condition of the possibility for such understanding is tradition itself which is primarily embodied in art works, institutions and especially language. If our inherited prejudices do not come down to us from the same tradition as the work to be understood, then serious problems may arise with authentically understanding the work – it remains alien. Authentic understanding presupposes our taking on or belonging to the traditions and culture that surround us (much of which we passively ab­sorb) and furthering those traditions by means of our own interpretative endeavours. There is initial interpretive philological, historical and biographical work to be done when a text fails to communicate across the distance that sepa­rates us from it.

Twentieth-century philosophical hermeneutics clearly has more than a mere antiquarian interest in texts. A text is fully realized only in the reading process, in which the world of the text and the world of the reader meet and fuse. The central ideas of Gadamer, as well as the works on literature by the phenomenologist *Roman Ingarden, have been of considerable importance for *reader-response theory and particularly for members of the *Con­stance School. Both *Hans-Robert Jauss and *Wolfgang Iser were students of Gadamer.

The other major figure in philosophical hermeneutics since Heidegger is the French philosopher *Paul Ricoeur. Ricoeur has written substantial works on hermeneutic methodology and the human sciences, *metaphor, Freud's psychoanalysis, and most recently on human temporality and its relation to narra­tive. (See *Sigmund Freud, *psycho­analytic theory.) Hermeneutics and the Human Sciences (1981) introduces Ricoeur's major themes. Ricoeur is in broad agreement with Gadamer regarding the aims of hermeneutics, though his work is more synthetic of 20th-cen­tury trends, particularly those of *structuralism, *semiotics and Anglo-American philosophy of language.

The goal of hermeneutics involves, for Ricoeur, not only a resolution to conflicts of interpretation but also the attainment of selfunderstanding. The self, a primary focus in Ricoeur's writings, cannot be understood by a form of Cartesian direct scrutiny, but only by way of a detour through cultural works, particularly works of art.

We can identify three basic stages to Ri­coeur's hermeneutical understanding of literary works: (1) a more or less objective analysis of the text itself; this is the place of structural and semiotic analyses of the content and form of a work; (2) the reading process wherein the world of the text is actualized; reader-response theory is especially concerned with this level; finally, (3) the stage of existential and reflective appropriation of the meaning of the text to one's self. The second stage already prepares the third in that the *concretization of the world of the work is largely dependent upon implicit features of the reader's own world and own knowledge and personality. The work thus draws us into it, distancing us from ourselves, but only to deepen our self-understanding by reflecting aspects of and possibilities for ourselves that we might otherwise never encounter.

Ricoeur's recent work concerns the hermeneutical problem of how we come to define and understand ourselves in and through narratives and self-narration. Extending the Heideggerian analysis of human temporality, Ricoeur maintains that time becomes human time to the degree that it takes on a narrative form. Literature, both fictional and historical, contributes to this important configuring of time.

There is also a brand of contemporary hermeneutics that owes allegiance to romantic hermeneutics but opposes some key tenets of phenomenological hermeneutics. The Italian Emilio Betti published a number of important works in the 1950s and 1960s that detailed a supposedly more objective method for hermeneutics. The North American inheritor of Betti's work is the literary theorist *E.D. Hirsch.

Hirsch's widely read Validity in Interpreta­tion (1967) draws a distinction between the meaning of a text and its significance, claiming that Heideggerian philosophical hermeneutics, along with the more radical trends in literary theory, overlook the distinction and deal onesidedly with the latter aspect. Hirsch is not concerned with whether an interpretation is useful or personally enriching, but quite simply with whether it is the correct meaning of the text. He wants a criterion for validating interpretations that does not appeal to mere significance and his answer is the authorial intentions that produced the text. The goal of interpretation is, at least in principle, to reconstruct this authorial situation. Without this touchstone for truth, we have only a scepticism or relativism in which one interpretation could be just as defensible as another. There have, however, been numerous criticisms of Hirsch's phenomenologically inspired and somewhat idealistic theory of meaning.

The American critic *Stanley Fish exemplifies a more radical hermeneutics. For Fish there is no predetermined meaning to a text, its meaning is totally a product of how we interpret it. Any uniformity in our interpretations is simply a matter of our having shared interpretive strategies. Hirsch's appeal to authorial intentions is, for Fish, nothing more than one of many possible reading strategies.

Hirsch is often criticized for being too much on the side of the text, while Fish is criticized for emphasizing only the interpretive reading process. The philosophical theories of both Gadamer and Ricoeur can be seen to strike a middle path, denying autonomy to both the text and the reader and instead emphasizing their mutual enrichment.

A final development in hermeneutics that should be mentioned concerns the work of *Jurgen Habermas in critical social theory. (See also *sociocriticism.) While not exactly a self-professed hermeneute, Habermas has both ab­sorbed the hermeneuhc paradigm and developed important aspects of it. Most notable is his stress on the ideological distortions that prevent open communication between speak­ers and readers. Hermeneutics here takes a critical turn towards what has been called a 'hermeneutics of suspicion'. Tradition, a central and productive notion in Gadamer's work, becomes politicized and problematized, for it not only allows but may also systematically prevent authentic communication. Habermas' approach leads both hermeneutics and literary theory into the broader political arena where literature is one ideological instrument amongst numerous others. (See *ideology, *ideological horizon.)

Hermeneutics today is an important philo­sophical discipline predominantly committed to the belief that our reality is an interpreted reality mediated by both language and our historical situation. But hermeneutics is also a methodology concerned with the nature of interpretation and understanding and its re­sults have had far-reaching effects not only on literary studies but also on comparative reli­gion, anthropology and numerous other social and human sciences. The principal centres of research continue to be in Germany, the United States, Italy, and Canada.

ANTHONY KERBY

Primary Sources

Dilthey, Wilhelm. Pattern and Meaning in History: Thoughts on History and Society. Ed. H.P.Rickman, New York: Harper, 1961

––––– Selected Works. Ed. Rudolf A.Makkreel and Fritjof Rodi. 6 vols. Princeton: Princeton UP, 1985

––––– Selected Writings. Ed. H.P. Rickman. New York: Cambridge UP, 1976

Fish, Stanley. Is There a Text in This Class? The Au­thority of Interpretive Communities. Cambridge, Mass.: Harvard UP, 1980

––––– Self-Consuming Artifacts: The Experience of 17th Century Literature. Berkeley: U of California P, 1972

––––– Surprised by Sin: The Reader in 'Paradise Lost'. New York: Macmillan, 1967

Gadamer, H.-G. Philosophical Hermeneutics. Trans. David E.Linge. Berkeley: U of California P, 1976

––––– Wahrheit und Methode: Grundzüke einer philoso-phischen Hermeneutik Tübingen: J.C.B. Mohr, 1960; 2nd ed. 1965. Trans. Garret Barden and William G. Doerpel. Truth and Method. New York: Seabury, 1975

Habermas, Jürgen. Communication and the Evolution of Society. Trans. T.McCarthy. Boston: Beacon P, 1979

––––– Knowledge and Human Interests. Trans. J.J. Shapiro. Boston: Beacon P, 1975

––––– The Philosophical Discourse of Modernity. Trans. Frederick Lawrence. Cambridge, Mass.: mit P, 1987

––––– Theory and Practice. Trans. J.Viertel. Boston: Bea­con P, 1973

Heidegger, Martin. Beitrage zur Philosophie (Vom Ereignis). Gesamtausgabe (GA), vol. 65. Frankfurt/Main: Klosterman, 1989

––––– Sein and Zeit. Tübingen: Niemeyer, 1927. Trans. John Macquarrie and Edward Robinson. Being and Time. London: scm, 1962

Hirsch E. D. The Aims of Interpretation. Chicago: U of Chicago P, 1976

––––– Validity in Interpretation. New Haven: Yale UP, 1967

Husserl, Edmund. Cartesian Meditations. An Introduc­tion to Phenomenology. Trans. Dorion Cairns. New York: Humanities P, 1966

––––– The Idea of Phenomenology. Trans. W.P. Alston and G Nakhnikian. The Hague: Martinus Nijhoff, 1964

––––– Ideas Pertaining to a Pure Phenomenology and to a Phenomenological Philosophy. 1st Book. Trans. F. Kersten. The Hague: Martinus Nijhoff, 1983

Ingarden, Roman. Das Literansches Kunstwerk: Einer Untersuchung aus dem Grenzgebiet der Ontologie, Logik und Literaturwissenschaft. Halle: Max Nie­meyer, 1931. Trans. George G. Grabowicz.

ГЕРМЕНЕВТИКА

Традиційно герменевтика — це теорія чи наука інтерпретації. Термін “герменевтика” походить від грецького hermeneuein — "інтерпретувати чи перекладати на свій власний діалект, робити ясним і зрозумілим, давати (чомусь) вираження". У грецькій міфології Гермес тлумачить смертним нерідко загадкові послання богів. Тому не дивно, що герменевтика як дисципліна починалась з біблейської екзегези й була тісно пов’язана з філологією. Дебати Реформації із догматичним переконанням Католицької церкви, ніби вона єдина має компетенцію в інтерпретації Святого Письма, були підкріплені протестантським наполяганням на самодостатності священного тексту та настановою показати засадничу зрозумілість / basic intelligibility Святого Письма. (Див. *текст). Основа теорії й практика, що виникли в результаті, склали основу герменевтики. Поступова систематизація цього матеріалу в методику інтерпретації тексту розвинулась наприкінці XIX ст. у ширшу філософську теорію, яка наголошує на ключовій важливості інтерпретації мало для не всіх видів людської діяльності й культури. Рушійна сила ранніх праць *Мартіна Гайдеґґера сприяла поглибленню герменевтики до рівня загальної філософії людського розуміння, з виходом у кожну дисципліну, що пов'язана з інтерпретуванням людської мови, вчинків чи артефактів.

            Німецький теолог Фрідріх Шляйєрмахер (Friedrich Schleiermacher) був першим дослідником, який шукав загального принципу інтерпретації, що міг би бути застосований не лише до релігійних текстів. Шляйєрмахер сформулював те, що відоме як “герменевтичне коло”: частина чогось завжди зрозуміла з точки зору цілого й vice versa. (Див. *герменевтичне коло.) Наприклад, значення слова  визначається реченням, частиною якого воно є, тим не менше, речення може бути зрозуміле лише через слова, які його складають. Розуміння — це безперервне взаємоузгодження цілого й частин. В процесі розуміння, стверджував Шляйєрмахер, таке коло неуникненне — погляд, що залишився актуальним й у герменевтиці XX ст. Шляйєрмахер доводив, що ми здатні пізнати автора минулих часів краще, ніж цей автор міг знати себе, бо можемо розглядати його в ширшому історичному контексті, ніж був доступний досі.

            Шляйєрмахер окреслює як граматичну герменевтику, що займається мовою й семантикою самого тексту, так і герменевтику технічну, що виходить за межі мови до особистості автора. В його останніх працях наголос поставлено саме на цій технічній, або  “провидчій” / "divinatory”, властивості герменевтичного завдання.

            Філологічні дослідження Вільгельма фон Гумбольдта (Wilhelm von Humboldt) — це також початки сучасної герменевтики. Стверджуючи, що мова кожного формує його погляд на світ, Гумбольдт підняв питання, пов’язані з природою мови та інтерпретації, до рівня філософськи значимих. Але тільки завдяки іншому німцю, *Вільгельмові Дільтею, герменевтика була розроблена в якості загальнофілософської позиції.

            Дільтей зрозумів, що всі гуманітарні науки на елементарному рівні зіштовхуються з герменевтичною проблемою інтерпретації людських проявів /human expressions. Розуміти людей — значить розуміти їхні культурні прояви: не лише тексти, а й різноманітні види мистецтва та вчинки (історичну культуру в цілому). На відміну від наукового дослідження світу природи, в гуманітарних науках дослідники не можуть позбутися цього ототожнення / equation. Щоб зрозуміти людину, треба бути людиною — ось іще одне формулювання герменевтичного кола. Дільтей вважав таке розуміння по суті емпатичним, таким, що залучає уявлення про самого себе в осмислення душі / mind іншого (автора, творця) через сприйняття культурних проявів. Ці культурні прояви він назвав “об’єктивною душею” / "objective mind”. Ми рухаємося у зворотньому напрямку: від прояву — до пережитого досвіду автора. Герменевтика, таким чином, стає формою спекулятивної та інтуїтивної психології, яка дошукується не лише того, що висловлює текст, але й генія його творця. Отже, Дільтей багато чим зобов’язаний “провидчій” герменевтиці Шляйєрмахера.

            На кінець XIX століття герменевтика здобула чимале визнання, зокрема в Німеччині, як філософська дисципліна, що стосується всіх гуманітарних досліджень, а не лише давніх текстів. Проте підхід Дільтея з його пошуком душі автора пізніше став розглядатися як надто романтичний. Дільтея звинуватили в “психологізмі” через його постійні посилання на інтенції / intentions, емпатію й душу. Щоб уникнути таких звинувачень, деякі з його наступників зосередилися не на авторі чи проблематичному понятті авторської *інтенції, а на тексті як такому та на досвіді читання. Текст, як вважалося, може бути прочитаний і зрозумілий навіть тоді, коли його автор зовсім невідомий. Не треба навіть приділяти особливу увагу авторовому прочитанню власного тексту. Важливою є суб’єктивність читача, не автора. (Див. також *школа аналізу читацького відгуку.)

            Герменевтику XIX століття звинувачували також у “історизмі”: тобто, ми не можемо бути дійсно об’єктивними в процесі інтерпретації тексту, тому що наші інтерпретації завжди обмежені нашою історичною ситуацією та рамками наших уявлень і щоденних справ. Ці проблеми важливі й досі, вони й призвели до звинувачень у повному релятивізмі. Ці ж звинувачення стосуються зокрема феноменологічної герменевтики XX століття, що постала з праць Мартіна Гайдеґґера.

            Гайдеґґер мав величезний вплив на європейську філософію — від екзистенціалізму до сучасної герменевтики й *деконструкції Деріди. (Див. *Жак Деріда). Він був студентом *Едмунда Гусерля, засновника феноменології. (Див. *феноменологічна школа аналізу літератури.) Своїм раннім впливовим твором “Буття і час”(1927) Гайдеґґер започаткував асуб’єктивний (позаособистісний) різновид герменевтики, який наголошує на нашій укоріненості / locatedness як в історії, так і в мові. Проблема розуміння тут повністю відокремлена від наукового вивчення душі іншої людини. Натомість наголос ставиться на нашій включеності / embeddedness у темпоральний світ, смисли / meaning якого існували й до нас, але певне невиявлене розуміння якого в нас уже є. Ми існуємо / exist, каже Гайдеґґер, розуміючи, й мета інтерпретації — зробити явним те перед-розуміння нашого "буття-у-світі", яке в нас уже є.

            За цією Гайдеґґеровою моделлю *література — це не так вираження індивідуальних думок чи інтенцій, як усвідомлювання світу або світогляду. Людина переживає в літературі зображений автором світ, а не окремі ідіосинкратичні стани свідомості чи інтенції. Пізніші праці Гайдеґґера містять численні рефлексії й проникливі роздуми про творчість різних поетів, про мову, але вони виглядають радше міфопоетичними, ніж методологічними.

            *Ганс-Ґеорг Ґадамер, учень Гайдеґґера, — один із найвидатніших представників філософської герменевтики. Його праці багато в чому залежні від проникливих спостережень його вчителя щодо мови, темпоральності та розуміння, але спрямовані радше на традиційні герменевтичні проблеми інтерпретації тексту. У своїй дуже впливовій праці “Істина й метод” (1960) Ґадамер займається насамперед описом акту розуміння у його відношенні до нашої теперішньої практики та до традиції.

            Ґадамер приймає Гайдеґґерову точку зору, що метою інтерпретації тексту є не авторські інтенції, але текст як такий. Герменевтична проблема — це проблема подолання відчужувального дистанціювання / alienating distanciation: як твір, відрізаний від своєї первинної культури й історичних обставин, спілкується з сучасною аудиторією або як він розуміється нею. Ця проблема з’являється щоразу в зв’язку з усіма творами мистецтва і, по суті, з усіма спробами зрозуміти інші культури й інших людей. Мета герменевтичного розуміння — не те, що артефакт значив для своєї первинної аудиторії чи для його автора, а те, що він може значити для нас у теперішній час, — що, однак, не передбачає довільного поводження з твором. Герменевтичне розуміння є результатом автентичного діалогу між минулим і нашим теперішнім, який стається тоді, коли наявне “злиття горизонтів”. Врешті, це акт розуміння себе, розуміння нашої власної історичної реальності та її нерозривності з минулим.

            Усупереч строго науковому підходові Ґадамер обстоює те, що ми здатні розуміти якраз завдяки нашим передсудженням (історично-культурним зумовленостям), а не позбавляючись їх. З цього випливає, що не може бути кінечного чи остаточного значення для твору. Так, античний твір розвиває історію значення, будучи по-різному інтерпретований і по-різному сприйнятий у різних століттях. Сама умова можливості такого розуміння — традиція як така, втілена насамперед у творах мистецтва, інституціях, та особливо — в мові. Якби наші успадковані передсудження не прийшли до нас із тієї ж традиції, що й  твір, який ми маємо зрозуміти, то поставали б істотні проблеми з автентичним розумінням цього твору — він залишався б чужим. Автентичне розуміння передбачає прийняття або належність до традицій і культури, які нас оточують (багато чого ми всотуємо пасивно), і продовження цих традицій нашими власними інтерпретативними зусиллями. Треба здійснити попередню інтерпретативну філологічну, історичну та біографічну роботу, коли тексту не вдається спілкуватися з нами через відстань, яка нас від нього відділяє.

            Герменевтика XX століття вочевидь має більше ніж суто антикварний інтерес до текстів. Текст розглядається як повністю реалізований лише в процесі читання, в якому світ тексту й світ читача зустрічаються й зливаються. Основні ідеї Ґадамера, так само як і праці з літератури феноменолога *Романа Інґардена, мали важливе значення для *школи аналізу читацького відгуку, зокрема для членів *Констанської школи. І *Ганс-Роберт Яус, і *Вольфґанґ Ізер були учнями Ґадамера.

Іншою значною фігурою у філософській герменевтиці після Гайдеґґера є французький філософ *Поль Рікер. Рікер написав визначні роботи про герменевтичну методологію й гуманітарні науки, про *метафору, психоаналіз Фройда, і нещодавно — про людську темпоральність та її відношення до наративу. (Див. *Зіґмунд Фройд, *психоаналітична теорія.) “Герменевтика й гуманітарні науки” (1981) представляє основні теми Рікера. Загалом Рікер погоджується з Ґадамером щодо завдань герменевтики, хоча його роботи більш споріднені з напрямками XX століття, зокрема зі *структуралізмом, *семіотикою та англо-американською філософією мови.

            Для Рікера мета герменевтики включає не лише вирішення конфліктів інтерпретації, але й досягнення розуміння самих себе. Самість / self — центр праць Рікера — не можна зрозуміти шляхом безпосереднього картезіанського споглядання у якійсь його формі, а лише непрямим (обхідним) шляхом — через витвори культури, зокрема твори мистецтва.

            Ми можемо розрізнити три основні стадії у Рікеровому герменевтичному розумінні літературних творів: (1) більш-менш об’єктивний аналіз тексту як такого; саме тут ведеться структурно-семіотичний аналіз змісту й форми твору; (2) процес читання, в якому світ тексту актуалізується; школа аналізу читацького відгуку особливо цікавиться саме цією стадією; й нарешті (3) стадія екзистенціально-рефлексійного засвоєння значень тексту власною самістю. Друга стадія вже готує третю в тому, що *конкретизація світу твору значною мірою залежить від особливостей власного світу читача, його знань і особистості. Таким чином твір втягує нас у себе, дистанціюючи (відсторонюючи) нас від себе самих, чим лише поглиблює наше розуміння себе, відображуючи ті аспекти у нас самих і ті наші можливості, з якими інакше ми ніколи не зустрілися б.

            Остання праця Рікера описує герменевтичну проблему того, як ми приходимо до самовизначення й розуміння себе в наративі і само-нарації та завдяки їм. Розширюючи Гайдеґґерів аналіз людської темпоральності, Рікер доводить, що час стає людським часом лише тією мірою, якою набуває наративної форми. Література — як художня, так й історична — робить свій внесок у це важливе впорядкування часу.

            Існує також напрямок сучасної герменевтики, який зберігає вірність романтичній герменевтиці, але виступає проти деяких провідних принципів герменевтики феноменологічної. У 1950-1960-х роках італієць Еміліо Беті (Emilio Betti) опублікував ряд важливих праць, які детально викладають начебто більш об’єктивний метод герменевтики. Послідовником Бетті у Північній Америці став теоретик літератури *Е.Д.Герш.

            У багатьма читаній його монографії Validity in Interpretation (“Обґрунтованість в інтерпретації” 1967) Герш проводить розрізнення між смислом / meaning тексту та його значимістю / significance, стверджуючи, що філософська герменевтика Гайдеґґера разом із радикальнішими напрямками літературознавства не добачають цієї різниці й однобічно займаються лише останнім. Герша не цікавить, чи є певна інтерпретація корисною й чи збагачує вона особистість, а просто — чи правильно витлумачено смисл тексту. Він шукає критерію для обґрунтування / validating інтерпретацій, зорієнтованого не лише на значимість, і дає відповідь — це авторські інтенції, які текст створили. Мета інтерпретації – принаймні в принципі реконструювати авторську ситуацію. Без цього критерію істинності нам лишається лише скептицизм чи релятивізм, для яких одна інтерпретація може бути не менш виправданою, ніж інша. Є, однак, чимало критиків теорії смислу Герша, натхненої феноменологією й дещо ідеалістичної.

            Американський критик *Стенлі Фіш дає приклад більш радикальної герменевтики. Для Фіша не існує наперед визначеного смислу / meaning тексту — смисл тексту є безумовним наслідком того, як ми цей текст інтерпретуємо. Будь-яка одностайність у наших інтерпретаціях має лиш ту причину, що ми користувалися одними і тими ж інтерпретативними стратегіями. Звертання Герша до авторських інтенцій є для Фіша не більше, ніж однією з багатьох можливих стратегій читання.

            Герша часто критикують за те, що він надто тримається сторони тексту, тоді як Фіша критикують за наголошування лише на процесі інтерпретативного читання. А філософські теорії Ґадамера і Рікера, як видно, тримаються середини, заперечуючи автономію і тексту, й читача, підкреслюючи натомість їх взаємне збагачення.

            Останній виток розвитку герменевтики, про який слід згадати, пов’язаний із працями *Юргена Габермаса з критичної соціальної теорії. (Див. також *соціокритицизм). Не відносячи себе до герменевтиків, Габермас прийняв герменевтичну парадигму і водночас розвинув важливі її аспекти. Найпримітніше у нього – це наголос на ідеологічних викривленнях, що перешкоджають відкритій комунікації між промовцями/speakers й читачами. Тут герменевтика рішуче повертає в напрямку, названому “герменевтикою підозри”. Традиція —  центральне й продуктивне поняття в працях Гадамера — стає політизованою і проблематичною, оскільки традиція не тільки сприяє, але й може систематично перешкоджати автентичній комунікації. Метод Габермаса виводить й герменевтику, і теорію літератури на ширшу політичну арену, де література є одним із багатьох інших ідеологічних інструментів. (Див. *ідеологія, *ідеологічний горизонт.)

            Герменевтика сьогодні — важлива філософська дисципліна, переважно віддана переконанню, що наша реальність — це реальність інтерпретована, опосередкована мовою та історичною ситуацією. Але герменевтика — це також і методологія, що займається природою інтерпретації й розуміння, і її висновки мають великий вплив не лише на вивчення літератури, але також і на порівняльне релігієзнавство, антропологію, та на багато інших суспільних та гуманітарних наук. Провідні дослідні центри продовжують свою діяльність в Німеччині, в Сполучених Штатах, в Італії та Канаді.

Ентоні Кербі (Anthony Kerby)

Перекладачі

 Наставники

Тексти та переклади.

Дискусія

Покажчик імен.

Дискусія

Покажчик шкіл. 

Дискусія

Покажчик термінів 

Дискусія

На початок сторінки

Перекладацька майстерня