ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000-2001

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

ТЕКСТИ ТА ПЕРЕКЛАДИ

Deleuze, Gilles

       [1] (b. France, 1925-) Deleuze was trained in philosophy at the Sorbonne under Georges Canguilhem and Jean Hyppolite, passing his agregation examination in 1948. He has taught philosophy at the Sorbonne, the University of Lyon and the University of Paris VIII-Vincennes/St. Denis, from which he retired in 1987. Along with his younger contemporary *Jacques Derrida, Deleuze is the most influential proponent of the philosophy of 'difference' that, in the form of a critique of *essentialism, challenged Hegelian Marxism and *structuralism in the 1960s. (See *Marxist criticism, *differance/difference.) Deleuze's first book, a study of Hume's empiricism entitled Empirisme et subjectivity [Empiricism and Subjectivity 1953], inaugurated the first phase of his development, characterized by a focus on philosophers out of the mainstream of postwar Marxist phenomenology. (See *phenomenological criticism.) Studies of Bergson (1966) and Spinoza (1968 and 1970) followed, as well as an introduction to Kant's critical philosophy (1963) and a polemic against Platonism (1967), but the most important was his second book, Nietzsche et la philosophic [Nietzsche and Philosophy 1962]. In this influential work, one of the first in contemporary France to take *Nietzsche seriously as a thinker, Deleuze presents the concerns of his own philosophical itinerary in the course of a systematic explication of Nietzsche's rebuttal of the Hegelian dialectic. Deleuze's Nietzsche, like Deleuze himself, criticizes the reductive tyranny of the dialectic's polarized oppositions and the triumphant negation that synthesizes them, offering as non-dialectical alternatives to these mechanisms the subtler differences/displacements of the will to *power and the affirmative linking of necessity and chance in the eternal return, not of the same, but of difference. Already present here are analyses of the unconscious as a process of production and of universal history as process of inscription that anticipate the critiques of *Freud and Marx underpinning L'Anti-Oedipe [Anti-Oedipus 1972]. 

       [2] In addition to these philosophical monographs, Deleuze also wrote two literary studies during this period. Marcel Proust et les signes [Marcel Proust and Signs 1964] develops the premise that A la recherche du temps perdu is a novel about Marcel's relation to and education in the interpretation of signs, while Presentation de Sacher-Masoch (1967; Masochism 1971) argues through a close reading of Venus in Furs that masochism is not inverted sadism but operates by another logic that allows the masochist to escape the traps of Oedipalized subjectivity. This argument prefigures the break with Freudian and Lacanian psychoanalytic theory that will be elaborated in I'Anti-Oedipe. (See *Lacan, *psychoanalytic theory, *sign.) 

       [3] Deleuze's thought entered a new phase with the publication of his principal doctoral thesis, Difference et repetition [Difference and Repetition 1968], a survey of the conceptions of difference-in-itself and repetition-for-itself in the history of philosophy, a survey that leads to the method of 'transcendental empiricism' which would allow a critical examination and 'disordering' of the a priori Kantian faculties. In it, Deleuze develops his alternative to the Platonic model of repetition (copies that refer to an original model or Form): the repetition of simulacra, without model or ideal, that causes a non-conceptual, non-representational idea of difference to emerge. This thesis was followed by Logique du sens [The Logic of Sense 1969], a set of 'series' or parallel meditations on the paradoxical foundations of linguistic meaning and subjectivity. Through analyses of Antonin Artaud, Lewis Carroll and the Stoic philosophers, Deleuze formulates a model of self and signification as restricted cases of delirium and nonsense, the ceaselessly shifting play of phantasmatic surface effects over the physical bodies of words and things. Linguistic meaning, like subjectivity, is founded in the double articulation of two series, signifier and signified, through a paradoxical element similar to Lacan's point de capiton. (See *self/other, 'paradox, *signified/signifier/signification.) 

       [4] The third and most influential phase of Deleuze's career began after his meeting in 1969 with the psychoanalyst and political activist *Felix Guattari. Their intellectual partnership lasted through the 1970s and resulted in three books: L'Anti-Oedipe: Capitalisme et schizophrenic [Anti-Oedipus: Capitalism and Schizophrenia 1972], Kafka: Pour une litterature mineure [Kafka: Towards a Minor Literature 1975] and Mille Plateaux: Capitalisme et schizophrenic 2 [A Thousand Plateaus: Capitalism and Schizo­phrenia 2 1980]. Initially conceived as an investigation of the French Communist party's failure to support the May 1968 student revolt in Paris, L'Anti-Oedipe became in execution a far-ranging critique of the Oedipal myth and the *ideology of lack in psychoanalysis, as well as a reinterpretation of the Marxist struggle against capitalist exploitation. To psychoanalysis' 'holy trinity' of the law's prohibition, castration's lack and the signifier's structured absence in the production of subjectivity, Deleuze and Guattari oppose the line of flight out of repression, the productivity of desire conceived as affirmation rather than lack, and the immanent relation of words and things that split the subject into multiplicities, a task they call 'schizoanalysis' in L'Anti-Oedipe and 'nomadology' in Mille Plateaux. (See *desire/ lack.) 

       [5] Deleuzean desire (in the form of 'desir-ing-machines,' modelled after Melanie Klein's part-objects and Freudian/Lacanian partial drives, operating through the Oedipally unorganized 'body without organs' that is opposed to the humanist subject) invests objects directly, rather than becoming enmeshed in forms of ideology and representation. Its affirmative and relational character attests to its origin in Nietzsche's will to power. This desire flows from a machinic unconscious, which is productive like a factory, rather than from a linguistic unconscious like Freud's and Lacan's, which is representational like a theatre. Deleuze's and Guattari's formulation, endorsed and later expanded by *Michel Foucault in his History of Sexuality, provides a perspective on the connection of desire to the social system that is similar in many ways to Wilhelm Reich's materialist psychiatry. The Oedipal stage codes and reduces the multiplicity of desiring-machines into a subject that is based on socially exploitable genital sexuality and that mirrors the authoritarian form of the State, but the decoding tendency of capitalism constantly opens new markets of desire that capitalism must rigidly control in order to survive. Deleuze's and Guattari's strategy is to push the capitalist process further, to remove the limits capitalism places on this decoding or 'deterritorialization' which will free the desiringma-chines and dismantle the subject and the State;

Kafka's writing, they insist, is an important example of this decoding operation, rather than the desperate mysticism it is often taken to be. Mille Plateaux takes the completion of this task (deterritorialization, the scrambling of all codes, which subsumes the *deconstruction of metaphysics that Derrida undertakes) as its starting point, and proceeds to create concepts for a world free of hierarchy and dialectical opposition. Like the work of *Jean-Francois Lyotard, that of Deleuze and Guattari seeks an ethics for a postmodern, deconstructed society. (See *code, *postmodernism.) 

       [6] Since 1980 Deleuze has refused to confine himself to academic philosophy, preferring to create concepts for the understanding and practice of politics and the arts. He published a study of British painter Francis Bacon (1981), and produced the two volumes of a study of cinematic 'images' that relies on further Bergsonian meditations (1983, 1985). In the late 1980s he returned to the writing of monographs on individual philosophers, beginning with Foucault (1986). Deleuze sees Foucault as a philosopher and not as a historian because of what he considers to be Foucault's radical revision of the historian's task: Foucault's studies treat a two-fold object, the articulable and the visible (words and things, or statements and non-discursive objects of institutions), which interrelate to form the rigid historical strata or epistemes that constitute the apparatus of knowledge, the archive. (See *episteme.) Power, Foucault's often misunderstood preoccupation, becomes for Deleuze the fluid, strategic counterpart of knowledge that is manifested diagrammatically (as in the pan-opticism of Discipline and Punish). Deleuze's reading of this theory of power, which is often considered to be the most pessimistic facet of Foucault's work, stresses the dispersion of power throughout social space, a dispersion which can give rise to positioned subjects who resist centralized forms of domination. Thus Deleuze's Foucault, like his Nietzsche, becomes a figure of affirmation, as Deleuze himself has always been.

TIMOTHY S.MURPHY

Дельоз, Жіль

       [1] (нар. у Франції, 1925)  Дельоз вивчав філософію у Сорбоні під керівництвом Жоржа Канґілема та Жана Іполита, склавши випускні iспити 1948 року. Він викладав філософію в Сорбонському, Ліонському університеті, а також в Паризькому університетi ім. Венсена VIII/Сен-Денi, де він вийшов на пенсію 1987 року.  Разом зi своїм молодшим сучасником *Жаком Деррідою, Дельоз є найвпливовішим виразником філософії “вiдмiнностi,” що у формі критики *есенціалізму, кинула виклик гегельяльському марксизмові та *структуралізмові у 1960-і роки.  (Див. *Марксистська критика, *diffйerance/difference.)  Перша книжка Дельоза, дослідження Юмівського емпіризму під назвою Empirisme et subjectivite [Емпіризм та суб'єктивізм 1953], започаткувала першу фазу його розвитку, коли свою увагу він концентрує на працях філософів, які не належали до головної течії повоєнної марксистської феноменології.  (Див. *феноменологічна критика.)  Згодом він досліджує Бергсона (1966), Спінозу (1968 і 1970), а також пише вступ до критичної філософії Канта (1963) та полемічний твір проти платонізму (1967), але найважливішою є його друга книжка Nietzsche et la philosophie [Ніцше і філософія 1962].  У цій впливовій праці, яка вперше у Франції серйозно трактує *Ніцше як мислителя, Дельоз виявляє зацікавленість до своїх власних мандрів у ході систематичного висвітлення Ніцшеанського спростування гегельянської діалектики.  Ніцше Дельоза, як і сам Дельоз, критикує редуктивну тиранію діалектично поляризованих протилежностей та тріумфального заперечення, яке їх синтезує.  Він пропонує недіалектичну альтернативу для цих механізмів, витонченіші відмінності/зміщення волі до *влади та позитивне поєднання необхідності та випадковостi у вічному поверненні не тожсамості, а іншості.  Дельоз розглядає пiдсвідоме як процес продукування, а всесвітню історію як процес інскрипції, критикуючи *Фройда і Маркса та підтримуючи ідею L'Anti-Oedipe [Анти-Едипа 1972].

[2] На додаток до цих філософських монографій першого періоду Дельоз написав ще два літературні дослідження.  Marcel Proust et les signes [Марсель Пруст і знаки 1964] розвиває думку, що A la recherche du temps perdu – новела про ставлення Марселя до інтерпретації знаків та про освіту у цій системі, тодi як Presentation de Sacher-Masoch (1967; Мазохізм 1971) стверджує, що уважно читаючи книжку Венера в хутрі, ми переконуємося, що мазохізм не є інверсією садизму, але функціонує за законами іншої логіки, яка дозволяє мазохістові не потрапити в пастку едипізованої суб'єктивності.  Цей аргумент передує розривові з фройдистською та лаканівською психоаналітичною теорією, яка буде обгрунтована в книжці L'Anti-Oedipe.  (Див. *Лакан, *психоаналітична теорія, *знак.)

[3] Міркування Дельоза вийшли на новий етап розвитку з публікацією його головної працi – докторської дисертації Diffйrence et rйpйtition [Вiдмiннiсть та повторення 1968], огляд концепцій вiдмiнностi-в-собі та повторення-для-себе в історії філософії, огляд, який вивдить метод "трансцедентального емпіризму," що дозволяє критично переосмислити та "розладнати" кантівськi поняття a priori.  Тут Дельоз розвиває свою альтернативу до платонічної моделі повторення (відбитки пов'язані з оригінальною моделлю або Iдеєю): повторення мисленнєвого образу без моделі чи ідеалу спричинює до того, що з'являється не-концептуальна, не-репрезентаційна ідея.  Після цієї дисертації з'явилась книжка Logique du sens [Логіка відчуття 1969], низка "серiй" або паралельних медитацій про парадоксальні основи лінгвістичного смислу та суб'єктивності.  Аналізуючи Антоніна Артода, Льюіса Керола та філософів-стоїків, Дельоз формулює модель “я” та означення як обмеженi випадки маячні та нонсенсу, невпинноі мінливої гри уявних зовнішніх ефектiв над фізичними тілами слів та речей.  Лінгвістичний зміст, як і суб'єктивність, грунтується на подвійній артикуляції двох серiй – означника та означуваного – через парадоксальний елемент схожий на point de capiton Лакана.  (Див. *“я”, *парадокс, *означник/означуване/означення.)

[4] Третя та найважливовіша фаза кар'єри Деріди розпочалась після його зустрічі з психоаналітиком та політичним активістом *Феліксом Гваиттарі 1969 року.  Їхня інтелектуальна співпраця тривала протягом 1970-х та вилилась у три книжки: L'anti-Oedipe:  Capitalisme et schizophrОnie [Анти-Едип:  капіталізм і шизофренія 1972], Kafka:  Pour une littОrature mineure [Кафка:  у напрямку до меншої літератури 1975] та Mille Plateaux:  Capitalisme et schizophrОnie 2 [Тисяча плато:  капіталізм і шизофренія 2 1980].  Задумана як дослідження поразки французької комуністичної партії підтримати студентську революцію в Парижі у травні 1968 року, книжка L'Anti-Oedipe стала насправді далекосяжною критикою едипівського міфу та *ідеології відсутності в психоаналізі, а також новим витлумаченням марксистської боротьби проти капіталістичної експлуатації.  "Святій трійці" психоаналізу – забороні закону, неспроможностi оскоплення та структурованій відсутності в творенні суб'єктивності, що належить символові – Дельоз та Гваттарі протиставляють смугу польоту від репресії, продуктивність бажання сприймається радше позитивно, аніж негативно, а іманентна залежність слів і речей, яка розбиває суб'єкт на різноманітні елементи, є завданням, яке вони називають "шизоаналізом" в L'Anti-Oedipe та "номадологією" в Mille Plateaux.  (Див. *бажання/неспроможнiсть.) 

[5] Дельозівське бажання (у формі "машин-бажання," змодельованих за частковими об'єктами Мелані Кляйн та фройдиськими/лаканівськими частковими прагненнями, оперуючи через по-едипівському неорганізоване "тіло без органів," що протиставляється гуманістичній темі) наповнює об'єкти безпосередньо, не виливаючись у різнi форми ідеології та репрезентації.  Його стверджувальний та релятивний характер свiдчить про своє першоджерело – волю до влади Ніцше.  Це бажання випливає радше з механічного підсвідомого, продуктивного як завод, аніж iз лінгвістичного підсвідомого, як у Фройда і Лакана, які представляли його у формі театру.  Формулювання Дельоза та Гваттарі, підтверджені та пізніше розпрацьовані Мішелем Фуко в його книжці Історія сексуальності, розглядає зв'язок бажання з суспільною системою, який є схожим у багатьох аспектах до матеріалістичної психіатрії Вільгельма Райха.  Едипівський стан кодує та згортає різномаїття машин-бажання в суб'єкт, що базується на соціально експлуатованій генітальній сексуальності.  Цей стан віддзеркалює авторитарну форму Держави, але декодуюча тенденція капіталізму постійно відкриває нові ринки для бажання, за яким капіталізм, аби вижити, мусить здійснювати суворий контроль.  Стратегія Дельоза та Гваттарі спрямована на підштовхування капіталістичного процесу вперед, аби усунути обмеження, поставлені капіталізмом на декодування чи "детериторизацію," що дозволить звільнити машини-бажання та роззброїти суб'єкт та Державу; вони наполягають, що твори Кафки є радше важливим прикладом такої операції декодування, анiж розпачливим містицизмом, як це часто вважається.  Mille Plateaux бере завершення цього завдання (детироторізацію, колотнечу усіх кодів, що включає в себе *деконструкцію метафізики, якою займається Деріда) за свою вихiдну точку і далi витворює поняття для світу без єрархії та діалектичних протиставлень.  Подібно до праці *Жана-Франсуа Ліотара, праця Дельоза та Гваттарі – це пошук етики постмодерного, деконструйованого суспільства.  (Див. *код, *постмодернізм.)

[6] Пiсля 1980-го року Дельоз відмовився обмежувати свою дiяльнiсть академічною філософією і став створювати концепції для розуміння та практики політики і мистецтва.  Дельоз опублікував дослідження про британського художника Френсіса Бекона (1981) та написав двотомну працю про кіноматичнi “образи”, яка опирається на подальшi бергсонівськi медитації (1983, 1985).  В останні роки 1980-х він повернувся до роботи над монографіями про окремих філософiв, почавши з Фуко (1986).  Дельоз сприймає Фуко як філософа, а не як історика через те, що Дельоз називає працю Фуко радикальною ревізією покликання історика:  дослідження Фуко трактують подвійний об'єкт, виражальний і видимий (слова і речі, або твердження та не-дискурсивні об'єкти інституцій); ці два аспекти взаємодіють між собою i формують строгі історичні нашарування або епістеми, які утворюють апарат знань, архів.  (Див. *епістема.) Влада, часто неправильно інтерпретований інтерес Фуко, стає для Дельоза плинним, стратегічним дуплікатом знання, що знаходить свiй вияв діаграматично (як у паноптикумі Дисципіна й кара – твiр Фуко).  Дельозівське прочитання цієї теорії влади, що вважається найпесимістичнішим аспектом праці Фуко, наголошує на розпорошеннi влади в соціальному просторі, розпорошеннi, що може вивищити локалізовані суб'єкти, що обiймають рiзнi посади й чинять опір централізованим формам контролю. Так Фуко Дельоза, як і його Ніцше, стає постаттю ствердження, якою завжди був і сам Дельоз.

Тимоті С. Мерфі

Перекладачі

 Наставники

Тексти та переклади.

Дискусія

Покажчик імен.

Дискусія

Покажчик шкіл. 

Дискусія

Покажчик термінів 

Дискусія

На початок сторінки

Перекладацька майстерня