ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000-2001

АЛЬМАНАХ 

Розділ 11.  Творення дуалізму: 1866-1867

У серпні 1866 р. мадяри[1] запропонували Габсбурзькій династії партнерство. Деак[2] проголосив, що програвши, вони не вимагають більшого, ніж вимагали дотепер, маючи на увазі, що їхні найвищі прагнення саме тепер здобули можливість практичного втілення. Андраші[3], їдучи до Відня на переговори з імператором, поводився там як державний діяч імперського рівня. Він дивився на Австрію істотно інакше, аніж старі консерватисти, які досі були сполучною ланкою імператора з Угорщиною. Андраші прагнув централізованої, ліберальної і німецької Австрії та централізованої, ліберальної і мадярської Угорщини. Отже, відроджувалася ідея 1848р., але тепер Будапешт укладав угоду з Віднем, а не Франкфуртом, а отже, з'являлася можливість зберегти династію. Німці та мадяри мали стати двома “державними народами”, стосовно ж інших Андраші заявив: «Слов'яни не здатні до самоврядування, ними треба керувати». Дуалізм у формі партнерства мадярів і німців був протягом наступних років улюбленою ідеєю, чи радше улюбленим непорозумінням, залишаючись надто далеким від намірів Франца-Йосифа. Він зробив вимушені поступки угорцям, аби тільки не йти на поступки іншим народам, і, звісно ж, не збирався віддавати владу німецьким лібералам. Розумна промова Андраші на користь австрійських німців образила Франца-Йосифа й фактично зміцнила позиції Белкреді[4], захитані програною війною, адже Белкреді виступав за дуалізм як засіб протистояння ліберальним ідеям. У липні 1866р. здавалося, що Франц-Йосиф, потребуючи підтримки проти Пруссії, готовий задовольнити всі угорські вимоги, але в серпні, з підписанням Празького миру, кризу було подолано, й Андраші повернувся до Будапешту ні з чим.

Угорські вимоги були чітко викладені. Белкреді гадав, що тепер інші провінції будуть змушені висунути такі самі гасла і в такий спосіб Угорщина втратить своє виняткове становище. Отже, слід було скликати провінційні сейми, що зажадали б привілеїв, яких вони не мали протягом сторіч або й ніколи. Проте, в разі проведення виборів за колишньою системою, сейми виявилися б неспроможними проголосити такі вимоги, оскільки “виборча геометрія” гарантувала формування  німецької більшості, яка воліла мати сильний централізований парламент. Отже, виборча система потребувала реформування, а ненадійні, тобто налаштовані по-централістському чиновники мали бути замінені федералістичною знаттю. Белкреді, проводячи консервативну політику як ніколи ретельно, рішуче виступив проти її головної суперечності: він кинув виклик бюрократії і німецькій буржуазії по всій імперії,  зруйнувавши засади, на яких понад століття трималася унітарна держава, але консервативні переконання забороняли Белкреді шукати спільника іншого, ніж велика аристократія. Він планував створити слов'янські більшості в сеймах, проте не хотів, аби вони репрезентували народні рухи. Обрані за Шмерлінга[5] більшості не влаштовували його не через їх німецький характер, а через ліберальні вподобання; тому він і поклав свої надії на слов'ян як на людей консервативних, релігійних і шанобливих до аристократії. Але консерватизм і забобонність слов'ян пояснювалися їхньою незрілістю, а набувши політичної свідомості, вони також ставали лібералами і вимагали пошанування прав людини. Тобто, єдині політичні союзники Белкреді не являли собою потужної сили, а з перетворенням на справжню потугу вони вже не надавалися на роль союзників. Тож Белкреді залишалося сподіватись, що земельна аристократія раптом набуде управлінського хисту, а німецькі бюрократи лояльно поставляться до руйнування унітарної держави, яку самі колись і створили.

Белкреді мав лише декілька місяців, за які він устиг востаннє продемонструвати банкрутство старого консерватизму. Здавалося, він був єдиною альтернативою лібералам, але в жовтні 1866р. Франц-Йосиф знайшов німця почасти ліберальних поглядів, який, проте, не був пов'язаний з німецькими лібералами імперії. Бойст[6], що відтепер став міністром закордонних справ, протягом тривалого часу був прем'єр-міністром Саксонії й провідним противником Бісмарка в Німецькій конфедерації. Його призначення започаткувало політику помсти Пруссії: єдиною причиною політичного існування Байста була його ворожість до Бісмарка, й поява саме такої людини на урядовій посаді вкотре засвідчила тісний зв'язок австрійських і німецьких справ. Бойст, на відміну від Меттерніха[7], не мав політичної концепції: як і всі державні діячі дрібних німецьких князівств, він полюбляв красиві фрази й швидкий результат, не замислюючись над  наслідками. Бойст не мав жодних поглядів на Австрійську імперію. Звісно, він трактував її як німецьку державу, про що свідчить його політика протягом кількох років, але його не цікавила і не приваблювала жодна з політичних систем:  традиції унітарної імперії, де панувала бюрократія, псевдоісторичні домагання знаті, династична “місія” захисту підданих були йому однаково байдужі. Єдиною турботою Бойста було відносне полагодження внутрішніх справ Австрії, аби поновити довіру до неї за кордоном, бо це дозволило б йому сформувати антипруську коаліцію в Європі. Тому він дивився у вічі реаліям, що їх і знать, і Шмерлінг із Белкреді воліли не помічати: найістотнішим чинником була домовленість із Угорщиною, досягти якої можна було лише задовольнивши вимоги угорців. Усвідомлення цієї істини дозволило Бойстові досягти успіху там, де зазнали невдачі всі його попередники, й зробило його творцем дуалізму на імперському боці. Але саме це велике досягнення у внутрішній політиці й стало фатальним для політики зовнішньої. Адже, завдяки Бойстові, мадяри і, меншою мірою, німці здобули право голосу у внутрішніх справах імперії, а це були саме ті народи, які ніколи не підтримали б війну з Пруссією. Мадяри знали, що своїми здобутками вони завдячують поразці Австрії в 1866р.; німці, попри свою нелюбов до Пруссії, не стали б воювати з німецькою національною державою. Отже, політична система, вибудувана задля війни проти Пруссії, парадоксальним чином підтвердила слушність Бісмаркових політичних розрахунків.

Белкреді ніколи не спадало на думку, що “чужоземець” розв'яже австрійську проблему за його спиною. Він повільно втілював свої ідеї, провокуючи провінційні амбіції неугорських земель. Навіть Белкреді, з його неприязним ставленням до центрального райхсрату, розумів, що окремішні сейми не були надто впливовими, аби чинити тиск на Угорщину; з другого боку, він не міг відновити Лютневого патенту[8], чинність якого було “призупинено” у вересні 1865р. Тому він звернувся  до  того пункту Жовтневого диплому[9], який передбачав вряди-годи збирати депутатів із неугорських земель через скликання “позачергового райхсрату”. У такий спосіб він уникав виборчих постанов Лютневого патенту. Тобто, сейми могли обирати своїх делегатів звичайною більшістю, а не окремим голосуванням кожної курії, результатом чого стала б слов'янсько-консервативна більшість у райхсраті замість більшості німецьких лібералів, яку витворила “виборча геометрія”. Тож переговори з Угорщиною можна було б затягти на невизначений термін. А тим часом можна було заохотити Хорватію, висунути свої вимоги до Угорщини і в цей спосіб послабити останню зсередини.

Поки Белкреді ретельно розробляв свою версію “виборчої геометрії”, Бойст діяв. Він відвідав Будапешт, де домовився про тісну співпрацю з Андраші: вони обидва мислили категоріями зовнішньої політики, обох дратував догматизм Белкреді, нерішучість Франца-Йосифа, ба навіть принциповість Деака. Отримавши згоду на можливість домовленості, Бойст переконав Франца-Йосифа відмовитися від узвичаєної практики “торгів” між імперією та сеймами. Угорські лідери, потрактовані відповідно до законів 1848р. як повноважний уряд, прибули до Відня безпосередньо брати участь у переговорах. Це був рішучий крок, – адже, погодившись на визнання повноважного уряду, Франц-Йосиф прийняв угорську програму й мусив тепер не робити поступки, а приймати їх від угорських міністрів. Переговори у Відні мали дивний неофіційний характер: Андраші та його колеги говорили від імені Угорщини, а австрійські міністри (номінально все ще загальноімперські посадовці) виступали від неугорських земель – тієї самої "малої Австрії", яка мала б утворитися внаслідок дуалізму. Франц-Йосиф, упевнившись, що угорські пропозиції не зазіхають на його контроль над військом та зовнішньою політикою, поквапився завершити переговори. Нетерплячість, як завжди, перемогла сумніви, й імператор відкинув свої колишні зобов'язання та відштовхнув порадників. У грудні 1866р. до Відня прибула хорватська делегація, пропонуючи співпрацю з імперією на рівних з Угорщиною засадах, але її жорстко поінформували, що послуг Єллачича[10] вже не потребують, як у 1848 р., а отже, Хорватія має  полагоджувати свої проблеми безпосередньо з Угорщиною.

Белкреді ще зміг видати патент від 2 січня 1867р. про скликання “позачергового райхсрату”, але все було марно. Він та інші австрійські міністри могли хіба вислухати угорські пропозиції й сумно погодитися, знаючи, що імператор вже ухвалив рішення. 7 лютого 1867р. Белкреді і “графів” було звільнено з їхніх посад, а Бойст залишився сам із кількома чиновниками, аби остаточно ліквідувати Стару Австрію. В такий спосіб саксонський політик і мадярський аристократ нашвидкуруч виробили дуалістичний устрій Австро-Угорщини.

Згода між двома “частинами імперії” була мрією всіх австрійських міністрів як кабінету Шмерлінга, так і Белкреді, вона входила й у наміри Деака. З Угорщиною, звичайно, рахувалися, але повноцінний дуалізм витворив лише закон про угорський парламент, схвалений у березні 1867 р. Друга, позбавлена імені “частина” голосу не мала – Франц-Йосиф ухвалював рішення без її участі. Чекати на згоду з боку райхсрату, якого не існувало, тим більше видавалося непотрібним; крім того, райхсрат знову обговорював би ті пункти, на які Угорщина вже погодилася. Проте угорці наполягали, аби неугорські землі схвалили укладену угоду, хоча вони й не мали змоги ані змінити, ані відхилити її. Тож Бойст відновив Лютневий патент, призначений для цілої імперії, й застосував його до її “частини” – “звужений райхсрат” патенту перетворився відтепер на “звичайний райхсрат” конституційної Австрії. В такий спосіб були остаточно зруйновані політичні задуми Белкреді. Сейми, обрані за його схемою в листопаді і грудні 1866 р., мали федералістичні або консервативні вподобання, а п'ять найважливіших[11] відмовилися визнати Лютневий патент або надіслати делегатів до райхсрату. Ці непокірні сейми були вмить розпущені, а “виборча геометрія” Шмерлінга відроджена в такому вигляді, що німецьку більшість вдалося створити навіть у Богемії. Чехи і словенці і далі бойкотували райхсрат, але без особливого успіху. Останній набув вигляду поважного парламенту і юридично завершив оформлення дуалізму, надавши австро-угорській угоді сили “конституційного закону” в грудні 1867 р.

Дуалізм являв собою компроміс лише між імператором та угорцями. Останні погодилися, що військовими і міжнародними справами має опікуватися єдина велика держава, а Франц-Йосиф передав вирішення усіх внутрішніх справ Угорщини до рук “мадярської нації”. Угорці також погодилися, що кожні 10 років  поновлюватимуть угоду з рештою монархії. Таким чином, виникли три окремі інституції: постійна “спільна монархія”, яка й далі представляла велику потугу Габсбургів у світі; тимчасовий економічний союз Австрії та Угорщини і дві окремі держави – Австрія[12] й Угорщина. “Спільна монархія” обмежувалася імператором і його двором та міністрами закордонних і військових справ13. Не існувало ані спільного прем'єр-міністра, ані спільного кабінету. Бойст, отримавши титул імперського канцлера за видатні досягнення в розвалі імперії, намагався здобути більші повноваження, ніж у двох державних міністрів,  згодом того самого прагнув міністр закордонних справ Кальнокі, але угорці успішно опиралися цим спробам. Неофіційно, без законодавчого закріплення, Коронна рада імператора виконувала функції спільного уряду – до неї входили два прем'єр-міністри, просто міністри, кілька ерц-герцогів і начальник штабу. Вони могли хіба давати поради імператорові, який і далі вирішував питання “великої політики”. Саме це й спонукало  Франца-Йосифа погодитися на компроміс, адже в зовнішній політиці він залишався верховною владою.

Свідоцтвом конституційної єдності спільної монархії залишалися, проте,  делегації до райхсрату. Кожна делегація складалася з 60 осіб. В Угорщині Палата панів прямим голосуванням обирала двадцятьох делегатів, з яких один мусив бути хорватом; Палата представників – сорок, з яких чотири обиралися депутатами-хорватами. В Австрії двадцятьох делегатів прямим голосуванням обирала Палата панів; сорок – виборчі колегії Палати представників від різних провінцій за квотою, що залежала від розміру провінції.  Так, Богемія надсилала 10 делегатів, а Тироль або Форальберг – по одному. Таким чином, угорська делегація представляла інтереси унітарної угорської держави, визнаючи лише обмежені права Хорватії; делегація ж від Австрії була останньою версією станових зборів, якими марили консерватори. Угорщина, з населенням, що становило лише 2/5 загальноімперської людності і сплачувало третину всіх податків імперії, мала тут рівні з рештою регіонів можливості. Делегації засідали окремо; в разі їхньої згоди з вимогами спільних міністрів, два державні парламенти мали забезпечити надання потрібних фінансових і людських ресурсів без жодного обговорення. В разі незгоди делегації збиралися й голосували разом – це вважалося найвищим проявом єдності монархії. Але на практиці угорці чинили опір такому порушенню їхньої суверенності, й спільні засідання так ні разу й не відбулися. Це теж влаштовувало Франца-Йосифа, – адже, допоки делегації зберігали свій дорадчий статус, ухвалення рішень було покладене на нього. Так уже вкотре, не бажаючи співпрацювати з іншими народами імперії, угорці посприяли збереженню влади імператора.

Обмеження суверенітету не поширювалося на економічні справи, з приводу яких делегації не мали жодних повноважень. Ці справи залагоджувалися через безпосередні переговори між двома парламентами. Хоча деякі спільні інституції, створені за врядування Баха14 – такі як поштовий збір і карбування монет, – були збережені, а в 1878 р., після тривалих суперечок було створено єдиний Національний Банк. Кожні десять років виникала криза навколо двох провідних тем для обговорення: якою має бути частка кожної з держав у спільних витратах і тарифна політика. Спочатку Угорщина сплачувала лише 30% спільних видатків, згодом ця частка сягнула 34,4%, але тарифна політика була надзвичайно сприятливою саме для неї. Австрія як промислова країна потребувала дешевих харчів, Угорщина ж наполягала на вигідному для великих господарств високому миті на пшеницю; і поки австрійська промисловість намагалася не втратити вільного угорського ринку, погрози Угорщини розірвати економічний союз здійснилися. Проте, австрійський парламент іноді опирався таким домовленостям, і “компромісу” тоді досягали в позаправовий спосіб, що і стало однією з причин великої політичної кризи в Австрії в 1897 р. Фактично потреба підтверджувати кожні десять років економічні домовленості  спричинила такий самий суспільний вибух в Австро-Угорщині, як і щосемирічне затвердження військових податків у Німецькій  імперії: щоразу кризи, повторюючись в обох країнах, розхитували самі підвалини державного ладу.

Визначений конституційний статус мали лише дві держави – Австрія і Угорщина. Угорський суспільний лад ґрунтувався на “Березневих законах”15 – з єдиною зміною в царині внутрішньої політики, яка полягала в ліквідації пфальцграфа або віце-короля, конституційні функції яких брав на себе король. Цю зміну спричинив розвиток залізничного транспорту, який скоротив подорож з Відня до Будапешту до 4 годин. Нова Угорщина була унітарною державою – більшою за розмірами, ніж історична Угорщина в будь-який період. До її володінь входили Трансильванія і “військові кордони”, землі південної Угорщини, які контролювалися австрійською армією відтоді, як їх звільнили від турків у XVIII ст. Ці територіальні надбання додали Угорщині проблем: за правління Марії-Терезії приєднані землі заселяли словаки, німці, румуни і серби. Всі вони – насамперед, серби – завзято воювали з Угорщиною в 1848р.; тепер, полишені імператором напризволяще, вони прагнули примирення з Будапештом. Деак також схилявся до компромісу. Тож у 1868р. було ухвалено "Закон про національності", який на папері  рішуче поривав із шовінізмом Кошута16. "Закон" намагався узгодити національний характер мадярської держави із фактом проживання в Угорщині людей інших національностей. Він гарантував права меншин, але не визнав державу багатонаціональною. Меншини здобули право на вживання рідної мови в місцевому управлінні, в неугорських регіонах їхні представники могли посідати головні адміністративні посади, в державних школах представники кожної національності, що «в значній кількості компактно проживають» на означеній території, мали право здобувати освіту рідною мовою «аж до того рівня, на якому починається вища освіта». Чудовий закон, – проте він ніколи не застосовувався на практиці.

Також Угорщина Деака не намагалася знову поглинути Хорватію, як це зробив Кошут. Натомість досягли компромісу, схваленого двома сеймами. Хорватії, позбавленій підтримки імператора, залишалося прийняти будь-які умови, що їх запропонували Андраші й Деак; а проте нерівність компромісу була радше наслідком політичної відсталості хорватських лідерів, аніж тиску мадярів. Хорватія зберегла свою окремішність, свою мову і власний сейм, покривала фіксовану кількість спільних витрат Угорського королівства, а хорватський сейм обирав 40 делегатів до угорського парламенту, яким дозволялося виступати хорватською мовою і лише в тих випадках, коли обговорювалися справи “великої Угорщини”. Лише в одному пункті домовленості досягти не вдалося: хорвати претендували на Рієку, яку угорці воліли бачити вільним містом. Доки хорвати наполягали на своєму, угорці досягли бажаного результату завдяки шахрайству: готуючи умови компромісу для затвердження їх Францем-Йосифом, вони подали назву цього міста в мадярському написанні, а в тексті заяви хорватів про неможливість досягнення згоди – лише в хорватському перекладі. Проте існували й глибші суперечності. В Угорщині в 1867р. виникла сучасна політична система, Хорватія ж залишалася країною з усіма вадами традиційного устрою;  до того ж, після згоди Франца-Йосифа не втручатися у внутрішні справи Угорщини, вона вже не могла розраховувати на підтримку Відня проти Будапешту. Фінансові питання  вирішувалися в Будапешті, й збиті з пантелику хорватські поміщики ніколи не могли дізнатися, чи спільні витрати, на які вони мали підстави розраховувати, були й справді витратами “великої Угорщини”, а чи лише тієї Угорщини, до якої вони не мали жодного стосунку. Відповідального за ці справи міністра просто не існувало. Намісника Хорватії, що його раніше надсилав імператор, відтепер призначав і знімав із посади угорський уряд, а хорватському сеймові залишалися традиційно марні скарги та невдоволення. Спілкуватися з Віднем сеймові не дозволялося, і навіть намісник міг контактувати з імператором лише за посередництвом міністра хорватських справ у Будапешті. Власне кажучи, як і народи, що перебували під безпосереднім управлінням Угорщини, хорвати повністю залежали від доброї волі мадярів.

Угорщина мала змогу відновити “Березневі закони”. В Австрії Лютневий патент уже не міг стати чинним, навіть для німців. Бойст був готовий піти їм назустріч. Зі свого досвіду перебування на посаді прем'єр-міністра Саксонії він знав, що ліберальні поступки нічого не важать, допоки не втіляться в парламентському контролі над виконавчою владою, – але якраз цього німці й не вимагали. Вони вважали, що захищати особу від державної сваволі повинен лібералізм, і  не уявляли собі держави, підконтрольної народові, а менш усього – їм самим. Як і в Німеччині, вони досі сприймали державу як щось віддалене, die Obrigkeit, “владу”. Перспектива перебрати на себе відповідальність за управління великою державою жахала всіх, крім спадкової династії або спадкової правлячої еліти. В Англії минуло близько 300 років (від початку правління Єлизавети до кінця царювання Георга ІІІ), поки англійські землевласники і крамарі спромоглися на таку місію; у Франції, після Великої революції – в періоди імперії, відродження монархії, псевдомонархії, псевдоімперії, – буржуазія шукала будь-якої нагоди уникнути відповідальності, поки невдача всіх цих спроб таки залишила її сам-на-сам із відповідальністю в часи Третьої Республіки, але й та занепала через відсутність по-справжньому правлячого класу. В Австрії, як  і в Німеччині, династію не скинули, і вона не виявляла намірів поступатися владою, тож ліберали вдовольнялися низкою “конституційних законів”, прийнятих як додатки до Лютневого патенту.

Ці конституційні закони навіть тепер не перетворили Лютневого патенту на систему відповідального врядування, тож шлях до відродження, в разі потреби, імперської автократії  залишався відкритим. Проте закони створили-таки умови для особистої свободи – значно ліберальніші, порівняно з Угорщиною або Німецькою імперією. Було встановлено рівність усіх перед законом, цивільний шлюб, свободу висловлення поглядів, свободу пересування. Конкордат 1855р.17 було скасовано, натомість відроджувався державний контроль над Римо-католицькою церквою, а останню знову було позбавлено права нагляду за освітою. Протягом більш як 30 років вдавалося втримати збалансованість бюджету і стабільність валюти. Поліційна держава Меттерніха існувала й далі (до речі, Франція залишалася “поліційною державою” навіть за Третьої Республіки), але ця поліційна держава підлягала відкритій суспільній критиці. Громадянин Австрії після 1867р. був краще захищений державою, аніж громадянин Німеччини, і перебував у руках чесніших та здібніших чиновників, аніж у Франції чи в Італії. Йому справді можна було позаздрити, хоча самій державі бракувало національної мотивації й династія не могла підшукати “місію”, що заступила б її.

Німецькі ліберали гарантували певні свободи навіть у національних справах й доволі туманно виступали за рівноправність мов у школах та громадських закладах. Відповідна стаття закону залишала двозначності  нез'ясованими, оскільки в ній ішлося як про «провінційні мови», так і про «мови, що вживаються в провінції». Чехи стверджували, що чеська і німецька мови є двома «провінційними мовами» Богемії, а, отже, чеська має вживатися в шкільництві і громадських установах цілого краю, німці ж пояснювали, що чеська не є «мовою, що вживається в провінції» в суто німецьких її регіонах. У Богемському сеймі німецька більшість – та сама, яка відстоювала ідеали лібералізму в райхсраті, – ухвалила декрет, що забороняв обов'язкове викладання другою «провінційною мовою», знаючи, що всі чехи вчитимуть німецьку й воліючи убезпечити себе від обов'язку вчити чеську. Проте, навіть враховуючи такі випадки, Австрія дотримувалася значно ліберальнішої національної політики, ніж її сусіди, що вможливило національний розвиток її народів у наступні роки.

Найістотнішою вадою ліберального ладу, витвореного у 1867р., була відмова від реформування системи виборчої геометрії. Німецькі ліберали навіть не намагалися  розширити виборчі права в містах, які, зберігаючи переважно німецький характер, могли б сприяти втриманню німецької більшості. Ліберали в райхсраті  хотіли лише  "сидіти на місці візничого державної карети”, але не завважили, що їм не дозволяють тримати віжки. Найвідомішим заходом Бойста стало призначення в січні 1868р. позірно парламентського кабінету міністрів. Це не був справжній уряд, в якому голова партії ставав би прем'єром і формував кабінет. Міністрів призначав Франц-Йосиф за порадою Бойста, й вони добиралися як індивідууми, а не представники партій. Уряд не мав ані спільної програми, ані спільної відповідальності; міністри постійно інтригували, й один із них сказав про міністра юстиції Гербста: «Він критикує нас усіх й постійно шкодує, що не може так само дошкульно нападати на міністра юстиції». Цей “буржуазний кабінет” виглядав як тріумф лібералізму після “кабінету графів”, але Бах і чимало його помічників також не були за своїм походженням людьми шляхетними. Ухвалення рішень залишалося прерогативою імператора та кількох міністрів, що користувалися його довірою, а більшість міністрів були не більш як начальниками адміністративних департаментів. Тепер не існувало обмежень для обговорення політичних справ, й австрійські німці почувалися справді вільними; це було трохи більше, ніж повернення до системи управління чиновників з німецького середнього класу з ліберальним минулим, запровадженої Бахом, – тепер ці посадовці вже не потребували рахуватися з думкою мас чи вищого духівництва. В теорії Австро-Угорщина стала об'єднанням двох конституційних держав, одна з яких опиралася на німецьку, друга – на мадярську гегемонію. Під цією конституційною оболонкою зберігалася Габсбурзька монархія – імперія, правитель якої справді поступився часткою свого контролю над внутрішніми справами, але зберіг статус верховної влади й мав змогу, маніпулюючи багатьма нерозв'язаними проблемами, цю владу оберігати й плекати.        

РОЗДІЛ 12. КРАХ ЛІБЕРАЛІЗМУ: НІМЕЦЬКЕ ПАНУВАННЯ В АВСТРІЇ в 1867-1879 рр.

Дуалізм прийшов на зміну іншим політичним ходам, проте він був не останнім. Франц-Йосиф мусив прийняти його поспіхом як необхідну прелюдію до війни з Пруссією, що замислювалася ним як помста. Але тільки-но він уклав угоду, як одразу ж пошкодував про це. Більше претензій він мав до німців, ніж до угорців. Хоча успіх мадярів був більшим, його було досягнуто під самим носом в імператора: відстань до Будапешту вимірювалася чотирма годинами, угорські міністри, хоча й були лібералами, але водночас були й аристократами, наближеними до двору. Попри всю свою неефективність, райхсрат привертав увагу імператора щоразу, коли він покидав Гофбург. Ліберальні міністри з усім своїм підлабузництвом були педантичними, антиклерикально налаштованими юристами. В результаті  німецьке правління, попри декларацію  лояльності та нешкідливості, перебувало під постійною загрозою і протрималося лише десять років. Зате угорська гегемонія не мала клопотів до самої загибелі імперії. Та й це ще було не все. Існувала дилема: або німці проводять помірковану політику, або прощаються з владою. Німецькі правителі підбурювали інші нації Австрії, зокрема чехів, проти німців. Врегулювання угорського питання було б проблематичним, коли б німці та чехи замирилися. Будь-яка згода між народами Австрії – попри те, що вона могла ослабити угорців, – піддала б небезпеці верховну владу імператора. У внутрішніх,  як і в зовнішніх справах, мадярська гегемонія була ціною, яку Франц-Йосиф готовий був сплатити за збереження своєї влади; але оскільки ця мадярська гегемонія привела Габсбурзьку монархію до загибелі, Франц-Йосиф був творцем власного краху.

У 1868 році, після створення буржуазного кабінету міністрів, невідкладною потребою імперської політики стало повернення чехів на політичну арену з метою використання їх у грі проти німців. Чеські лідери були пригнічені фактом відродження виборчої геометрії Шмерлінга і впали у відчай. Вони боялися катастрофи в обох випадках: коли б Австрія залишилася за характером німецькою державою, і навпаки – коли б вона цього характеру позбулася. Чеський лідер Рігер зарекомендував себе палким речником небезпечного курсу: він просторікував про панславізм у Росії та вихваляв “матінку-Москву”. Втім, російський царизм у той час і не бажав, і не був спроможний розвалити Габсбурзьку монархію. Крім того, панславістська орієнтація відштовхувала від Рігера богемську аристократію — єдиних його союзників. У 1868 році чеські інтелектуали та богемські аристократи відновили свій союз: панславізм було відкинуто і політичні вимоги були сформульовані за моделлю Деака. Вісімдесят депутатів, що бойкотували  райхсрат, склали декларацію намірів: вони виступали за рівні права для чехів у Богемії та за реформу виборчої системи. До того ж, вони вимагали єдності земель святого Вацлава і такої незалежності для “Великої Богемії”, якою володіла Угорщина. Чеські лідери були зачаровані угорським прикладом. Вони розуміли, і цілком слушно, що мадяри досягли національної свободи, пов’язуючи її з історичними правами. Тому вважали проголошення історичних прав Богемії шляхом досягнення національної свободи. Вони не могли збагнути того, що історичні права Угорщини були реальними, а Богемії – уявними. Не бачили вони ще й того, що, проголошуючи себе чехами, брали на свої плечі зайвий тягар, не отримуючи при цьому нової зброї. Та все ж таки Декларація повернула їх на політичну арену, хоча це коштувало їм дорого.

 Ініціатором цієї Декларації виступив заступник прем`єр-міністра Таффе, який, фактично, підкорив уряд так само, як Рехберг підкорив Шмерлінга. Таффе був справжньою “людиною імператора”: аристократом ірландського походження і німцем у тому розумінні, що його маєтки знаходилися в Тиролі. Суто ірландська винахідливість допомагала йому пристосовуватися і до німецьких лібералів, і до чеських інтелектуалів, і досягти успіхів у стосунках з ними та імператором. Тактовний, поміркований, не без інтелектуальних зацікавлень, він мав вади, притаманні  класові, до якого належав:  розв`язуючи певну проблему, він більше покладався на час, ніж на енергійність; у всьому сумнівався, включаючи і власні здібності. Незважаючи на щире бажання примирити народи Австрії, Таффе ніколи не вірив у те, що вони здатні керувати імперією. Не обтяжений німецьким догматизмом, він був готовий працювати в інтересах міжнаціональної рівності; з другого боку, не маючи маєтків у Богемії, він не цікавився відстоюванням богемських “історичних прав”, які не мали під собою жодних підстав. Симпатій до федералізму він не відчував. Його практичною метою було домогтися того, щоб чехи визнали єдність Австрії, припинивши бойкот райхсрату. В разі непослуху, Таффе погрожував змінити своє ставлення до Богемії не в кращий бік. Німецьких міністрів ця мета влаштовувала, оскільки вони після катастроф попередніх років готові були заплатити високу ціну за визнання австрійської єдності. Але чеські політики відкинули пропозицію. Вони не наважилися покинути своїх шляхетних союзників, бо були лідерами без прибічників. На відміну від народів, що населяли Угорщину19, вони вимагали більше, ніж толерантного ставлення. Вони стверджували, що чехи є богемцями так само, як мадяри – угорцями. Насправді ж, вони були і чехами, і німцями водночас. Вони пов`язували себе з історією, яку самі таки й відродили та проголосили себе “державним народом” у Богемії, а не меншиною в Австрії. Це був конфлікт не просто між чехами та німцями, а боротьба між історичним королівством Богемії й не менш історичною “Священною Римською імперією німецької нації”, яка включала до свого складу й Богемію. Чехи вже не вдовольнялися правами меншини в Богемії, яку вони проголосили власною державою, так само й німці, що звикли розглядати Богемію як частину свого райху, або, принаймні, як частину німецької держави в Австрії, не могли пізніше вдовольнитися правами меншини в Чехословаччині. Навіть більше, чеські представники вели мову про меншину, але не мали на увазі себе: вони не знайшли підтримки тих націоналістів, які прагнули працювати в бюрократичному апараті, тому й домагалися офіційних посад. Войовнича мета націоналізму їх вже мало цікавила. Справді, коли б вони навіть домоглися свого богемського королівства, то не знайшли б на той час чехів, здатних  його очолити. Як це завжди трапляється, чим менше народ підтримує визвольний рух, тим радикальніші він висуває вимоги. Для наступного покоління, коли вже справді існувала свідома чеська нація, доступ до державної служби важив більше, ніж історичні права королівства Богемії в їхньому політичному вияві. У 1868 році, чехи, усвідомлюючи власну політичну слабкість, менш за все вірили у добрі наміри німців. У якості імперських міністрів, німецькі ліберали демонстрували миролюбність, але водночас, будучи членами сейму Богемії, ці самі німці зневажали чехів і, збуджені своєю позірною перевагою, в повному складі йшли у відставку щоразу, коли справи чехів ішли вгору. В душі кожен німець, починаючи від франкфуртських лібералів 1848 року і закінчуючи Гітлером, уважав Богемію німецьким протекторатом. Тому не дивно, що чехи кинулися шукати захисту у габсбурзького імператора. Вони не мали наміру об`єднуватися з німцями та вимагати від імператора запровадження конституційного уряду.

Переговори 1868 року були безрезультатними. Перебуваючи у відчаї, Рігер сподівався на допомогу Наполеона III, але марно. Той сам її неабияк потребував у боротьбі проти Габсбурзької монархії. Німецькі міністри здавалися незамінними. На початку 1870-х років вони вирішили зруйнувати чеську тактику бойкотування, запровадивши прямі вибори у виборчих округах. Це поклало край надіям Таффе на примирення і змусило його піти з посади.

Тільки-но досягнувши успіху, німецькі ліберали зазнали нищівної поразки внаслідок провалу зовнішньої політики Байста. Він мав на меті створити європейську коаліцію проти Пруссії. Наполеон III та Франц-Йосиф зустрілися в Зальцбурзі. Бойст спробував виступити в ролі посередника між Італією та Францією стосовно римського питання. Австрія була представлена на переговорах як німецька держава. Це робилося для того, щоб потішити самолюбство Німеччини, але суттєвого значення на мало. Бойст шукав німецької підтримки проти Пруссії, проте німецькі ліберали мріяли про об`єднання Німеччини і в цьому пункті мета їх та Пруссії збігалася. Німці в Австрії погоджувалися на те, щоб Австрію представляли як німецьку державу, оскільки це гарантувало їм привілейоване становище в Австрії, до того ж вони бажали відновити розірваний 1866 року зв`язок із Німеччиною. Для німців, що жили поза межами Австрії, Бойст не пропонував нічого принадного: він закликав їх об`єднатися з національним ворогом лише для того, щоб задовольнити свій особистий гонор.

Франко-австрійський союз, проте, розпався через римське питання. Австрійські генерали не наважувалися розпочати війну проти Пруссії, побоюючись нападу італійців; Італія не хотіла укладати союз, поки французькі війська не покинуть Рим; Наполеон III  не міг відмовитися від захисту папи, щоб не зганьбити себе остаточно. Бойст, протестант із Саксонії, кинув би папу напризволяще, не відчуваючи при цьому жодних докорів сумління. Але глибоко вкорінена лояльність Габсбурзької династії до католицизму зв`язувала їй руки, а традиція Контрреформації позбавила династію останнього шансу повернути собі симпатії німців. Переговори тяглися протягом усього 1869 року: були підписані декларації про дружбу та відбувся обмін воєнними місіями. Але марно — це не справило враження на Бісмарка. Франція та Австрія так ні про що і не домовилися, і, коли в липні 1870 року спалахнула франко-пруська війна, вони не були союзниками. Якби Пруссія виграла, Бойст ніколи б не помстився Бісмаркові, тому він готовий був ризикнути інтересами держави і розпочати війну. Однак його не підтримали: генерали боялися розгрому, а німецькі міністри захоплювалися Бісмарком, незважаючи на те, що той відокремив Австрію від Німеччини. Угорський прем`єр-міністр Андраші, до речі, теж виступав проти війни, бо вона могла б повністю змінити домовленість 1866 року, або призвести до нового розгрому Австрії. Протести німців та мадяр можна було б і проігнорувати, але лише в тому випадку, якби Бойст спромігся створити європейську коаліцію, та він цього не зробив. Зрештою, поверховий дипломат, зіпсований тривалим перебуванням на посаді  прем`єр-міністра дрібної німецької держави, навряд чи міг бути гідним суперником Бісмарка. Австро-Угорщина обрала нейтралітет і визнала Бісмаркову Німеччину панівною силою у Європі. Лише сейм Богемії виявив симпатію до Франції та виступив із протестом проти анексії Ельзас-Лотарингії. Демонстрація моральної підтримки була скоріше викликом німцям, аніж практичною допомогою Франції. Остання віддячила чехам таким самим порожнім виявом співчуття в 1938 році.

Коли політику помсти було відкинуто, Франц-Йосиф вирішив, що він вже нічим не зобов`язаний німецьким лібералам і тому навіть зміг поставити під сумнів компроміс з Угорщиною. Восени 1870 року він надумав ще раз звернутися до Таффе. Спроби Таффе досягти примирення відкинули як чехи, так і німці: чехи вірили в наближення повної перемоги, німці ж не хотіли вести переговори з людиною, яка їх відсторонила від влади. Оскільки Франц-Йосиф не бажав більше користуватися послугами німецьких лібералів, лишалося тільки дві альтернативи: звернутися або до австрійських догматиків-централістів  під проводом Шмерлінга, або до федералістів-аристократів, яких представляв Белкреді. Мадяри стверджували, що вони ніколи не будуть толерантними до Шмерлінга як прем`єр-міністра Австрії. Втручання Угорщини у справи Австрії додало Францеві-Йосифу рішучості призначити міністра, який би визнав  права Богемії та позбавив Угорщину її унікального статусу. У лютому 1871 року до влади прийшов “позапартійний  уряд” – федералістичний за своєю програмою, але, попри ліберальну риторику, здебільшого німецький за персональним складом. Прем`єр-міністр Гогенварт був німецьким аристократом, який вірив у те, що федералізм зміцнить імперію. Інтелектуальним лідером уряду був міністр комерції Шефле, німець, який навіть не походив з аристократичного роду. Баденський радикал Шефле належав до тих небагатьох німців, які були щирими ідеалістами в 1848 році й зберегли цей ідеалізм у роки провалу. Радикалізм та протестантизм не завадили йому стати професором політичної економії у Віденському університеті й викладати економіку соціального добробуту в добу пізнього laisser-faire. Його німецький патріотизм випливав із духовної традиції, а не з поклоніння прусській силі. Він вірив, що цю традицію можна відновити в Габсбурзькій монархії, коли очистити імперію від практики  расової дискримінації. Шефле був чи не першим, хто усвідомив наявність класового розшарування між національностями. Він захищав загальне виборче право як зброю проти лібералізму та німецької виключності водночас. Він вірив безмежною вірою ідеаліста, що німці спокійно поставляться до втрати свого привілейованого становища та що загальне виборче право задовольнить Австрію і надасть їй змогу кинути виклик мадярській гегемонії. Загальне виборче право було надто сміливою доктриною для Франца-Йосифа, тому Шефле мусив погодитися на обмеження права голосу, але  й цього було достатньо, щоб дати чехам контроль над сеймом Богемії. Втім, ідеї Шефле вкоренилися в неповороткому розумі Франца-Йосифа й через тридцять п`ять років принесли несподівані наслідки.

Головною метою уряду Гогенварта-Шефле було досягнення компромісу з Богемією. Чеські лідери вирішили, що настав слушний момент, щоб повторити успіх Деака та Андраші. Вони були готові погодитися на вигідні для німецької меншини в Богемії умови угоди, але не узгодили їх з інтелігенцією, яка прагнула державних посад і, на відміну від мадярів, впоралася б зі своїми обов`язками20. Вони ставили собі за мету зосередитися на відродженні Королівства Богемії, з власним урядом та іншими правами, як в Угорщини. Єдність земель святого Вацлава була б відновлена у тому разі, якби Моравія з Сілезією перейшли під владу Праги, а Трансильванія з Хорватією підпали під владу Будапешту. Подібність, проте, була поверховою, а відмінність суттєвою. Моравія та Сілезія протидіяли чеській програмі так само, як Трансильванія й Хорватія мусили протистояти мадярам. Після відведення імперських військ мадяри могли б підкорити Трансильванію і навіть Хорватію власними силами. Чехи потребували імперської підтримки, щоб підпорядкувати собі Моравію та Сілезію. Крім того, династії легше було б кинути напризволяще румунів та словаків, аніж приборкати німців, які володіли Моравією (хоч і були там меншиною) та Сілезією (де складали більшість). Ця нація забезпечувала службовцями, капіталістами, інтелектуалами всю монархію; вона забезпечувала її також столицею і навіть, у певному сенсі, – імператором. Самі чехи, до того ж, визнавали, що Королівство Богемія не могло мати такої ж ваги як Королівство Угорщина. Замість того, щоб пропонувати тріаду Богемії, Угорщини та “Австрії” – віджилу, безславну “імперську трійцю”, – вони наполягали на необхідності створити федеральну систему, куди б увійшли всі імперські землі, крім Угорщини, з райхсратом, перетвореним на “Конгрес делегатів” із провінцій. Функціонування дуалістичної системи залежало від виборів австрійської делегації безпосередньо на провінційному сеймі. Чехам неймовірно важко було уявити розпад держави, яку створила Марія-Терезія21. Крім того, вони користувалися довірою своїх союзників – консервативної знаті німецьких провінцій. Та все-таки, без окреслення національних кордонів федералізм, яким уявляв його Палацкий у Кромерижі, був би позбавлений національної основи. Однак ця ідея була абсолютно неприйнятною  для консервативного дворянства, та й з огляду на руйнацію “історичної” Богемії, відразливою і для самих чехів.

Навіть без федералізму та відродження “Великої Богемії”, “Фундаментальні пункти” спричинили німецький опір. Старший Пленер, котрий був міністром у кабінеті Шмерлінга,  так сформулював позицію німців: «Прагнення чехів у Богемії – це смертельна небезпека для німців. Оскільки німці в Богемії є меншиною, їм потрібно об`єднатися з німцями інших провінцій через центральний парламент. Ми могли б принести в жертву полякам русинів, мадярам – словаків та румунів, бо русинів та словаків можна полонізувати, але німців чехізувати неможливо». Галас про загрозу німецьким інтересам у Богемії спричинив те, що пізніше стало характерною рисою австрійської політики – заворушення на вулицях Відня. Гогенварт, який відзначався майстерністю лише у придворних та парламентських інтригах, та ідеаліст науки Шефле розгубилися і не знали, що їм робити далі.

Чехи, підвищені до рангу імперської нації, вже не будуть байдуже спостерігати за умовами існування слов`ян в Угорщині, а їхні виступи проти мадярського панування підтримають ті німці, які зберегли лояльність до імперії. З другого боку, німці, які б не визнали рівності з чехами, доклали б усіх зусиль для знищення Габсбурзької монархії, неминучим наслідком чого стало б підпорядкування Угорщини Великій Німеччині – щоправда, у тому випадку, якби Росія не прийшла рятувати своїх слов`янських братів, яким після цього стало б іще гірше. Передбачаючи нагромадження проблем, Андраші пішов у відставку, оселившись у сільській глушині й чекаючи, коли його покличе Франц-Йосиф. Андраші справді знадобився імператорові, і коли він із вдаваною неохотою прибув до Відня, гру вже було виграно. Андраші зі зневагою поставився до богемської програми та порівняв вибори австрійської делегації до провінційного сейму (де результати були відомі наперед) із виборами угорської делегації в окружні збори, при цьому зухвало зневаживши саму ідею “історичних” провінцій. Він сказав Гогенвартові таке: «Чи ви готові  боротьбу за державні права Богемії довести до кінця за допомогою гармат? Якщо ні, то не розпочинайте цієї політики». Гогенварт не наважився йому відповісти. Чехи не отримали сприятливої можливості, щоб скористатися з "угоди", яку Деак уклав 1865 року, коли вони відкинули першу пропозицію Гогенварта. Що стосувалося автономії для меншої частини Богемії, то Францеві-Йосифу урвався терпець і він уступив наполегливості Андраші. Переговори зійшли нанівець, Гогенварт розпустив уряд, і в жовтні 1871 року Франц-Йосиф знову схилився до німецького буржуазного ліберального кабінету як єдиної альтернативи.

Гогенварт міг довести свою політику до кінця лише за рахунок нового конфлікту з двома націями, опозиція яких протягом двадцяти років ослаблювала імперію. Чехи все ще відчували брак чисельності, єдності і не були настільки заможними, щоб когось налякати. Вони безперечно помилялися, наполягаючи на об`єднанні земель Богемії. Але їхньою реальною помилкою було те, що вони не мали достатньо сил, аби вдаватися до погроз – єдиного аргументу, на який реагував Франц-Йосиф. Утім, німці також повернулися до уряду не завдяки своїй силі: їх підтримали мадяри. Це були переможці 1871 року: вони увічнили національні конфлікти в Австрії і таким чином забезпечили власну стабільність у той момент, коли зовнішньополітичні обставини змінилися і в цьому вже не було великої потреби. Байст програв і був звільнений. Андраші, нарешті, досяг того, чого прагнув відтоді, як повернувся з вигнання. Він відродив в імператора інтерес до зовнішньої політики і більше не було розмов про коронацію у Празі чи про перегляд домовленостей 1867 року. Новий буржуазний уряд, що його Франц-Йосиф та Андраші толерували з певною мірою зневаги, втратив усе своє ліберальне завзяття. Він задовольнився тим, що підтримував єдність конституційної держави. Поміркована  реформа системи голосування, здійснена Шефле, відвела чехам головну роль у богемському сеймі, і більшість, яку вони складали, відмовилася обирати членів до райхсрату. Таким чином, у 1873 році уряд запровадив прямі вибори з місцевих виборчих округів до райхсрату й водночас збільшив кількість його членів, що надало йому поважнішого парламентського вигляду. Ця зміна позбавила сенсу чеську політику бойкоту, і вже дехто з молодих чехів почав з осудом ставитися до категоричних вимог державницьких прав. Нове покоління не переймалося історичним ентузіазмом перших чеських патріотів і мислило практичними чиновницькими категоріями. Вони визнали б унітарний характер держави в обмін на толерантне ставлення. Натомість німецькі міністри наполягали на німецькому характері Богемії і керували нею майже так само жорстко, як господарювали в Угорщині гусари Баха. Німці пішли на поступки тільки одній національності. Бойст уже пообіцяв Галичині адміністративну автономію в інтересах тактики створення більшості для залагодження справ з Угорщиною, а поляки відзначалися тим, що протидіяли наданню такої автономії для інших, особливо під час переговорів з Богемією. У 1871 році вони отримали у винагороду посаду спеціального міністра з галицьких справ. Відтоді поляки контролювали управління власної провінції, проте мали свого представника й у центральному уряді. Вони так вдало скористалися зі своїх привілеїв, що ще до падіння імперії досягли успіху, перетворивши себе на більшість у Галичині – подвиг, на який мадяри так і не спромоглися. 1848 року в Галичині мешкало два з половиною мільйони русинів22 та близько двох мільйонів поляків. 1910 року, за останнім імперським переписом, там жило чотири мільйони сімсот п`ятдесят тисяч поляків і лише трохи більше як три мільйони русинів23. Це було найбільш вражаюче досягнення “історичної” нації24 навіть за мірками Габсбурзької монархії. Але поляки робили це значно менш жорстоко й непорядно, ніж мадяри в Угорщині. Русинам дозволили мати школи і навіть газети; правда, вони відчували брак інтелектуального проводу, незалежного від уніатської церкви. Невелика частина русинських інтелектуалів не була навіть упевнена в тому, до якої нації належить. Був час, коли вони мріяли, що їх визволить Великоросія; пізніше їх звабили фантазіями про незалежну “Україну” – проектом не менш антиросійським, аніж антипольським. Та, оскільки царський уряд ніколи не міг вирішити, заохочувати йому русинські почування як зброю проти Габсбурзької монархії, а чи придушувати їх як загрозу царизмові, русини так і не одержали підтримки з-за кордону, яку серби чи румуни Угорщини отримували від незалежних королівств Сербії та Румунії.25

               Впадав в око різкий контраст між привілейованим становищем поляків у Галичині та жорстоким онімеченням, якого вони зазнавали у німецькій Польщі, і з тяжким гнітом царського абсолютизму, ще ненависнішого через його російський характер, у російській Польщі. Щоб захистити себе від тих і від тих, поляки воліли зберегти Габсбурзьку монархію. Водночас вони розглядали Галичину як модель польської держави у невизначеному майбутньому й хотіли зберегти Габсбурзьку монархію в такій формі, щоб Галичину можна було відтяти від неї в момент проголошення польської держави. Голуховський, губернатор Галичини та колишній міністр уряду сказав: «Ми частина Польщі і створення федеративної організації стане перешкодою на шляху в наше майбутнє». Отже, поляки були найлояльніше налаштовані до австрійців і здавалися безкорисливими захисниками сильної центральної влади (доти,  доки вона не поширилася на Галичину). А на той час вони уклали угоду з німецькими лібералами й зруйнували тактику бойкоту, до якої вдалися слов`янські представники. Однак вони були ненадійними союзниками. Зберігаючи відданість імператорові, але не німцям, і ще менше ліберальним ідеям, вони залюбки підтримали б будь-яку систему уряду, яка подобалася б імператору, якби знали, що це не загрожуватиме їхньому особливому становищу в Галичині.

Перший удар німецькому пануванню та ще більше німецькій самовпевненості був завданий економічною кризою 1873 року, яка похитнула німецький лібералізм і в Австрії, і в Німеччині не менше, ніж економічна криза 1857 року похитнула систему Баха. Німецький лібералізм мусив довірити долі успіх laisser-faire: він щиро вірив у те, що в разі, коли будуть надані мирні умови та свобода від урядового втручання, розпочнеться ера необмеженого процвітання. Колапс 1873 року виявив фальшивість німецьких економічних, а також крах політичних ідей. Великонімецька буржуазія відчувала, що приниження перед угорцями та підлабузництво перед імператором було марним, якщо вона не отримає за це економічної  винагороди. Німецькі політичні лідери, капіталісти чи їх партнери були дискредитовані  фінансовими скандалами, що, як це завжди буває, супроводжували руйнування економічного оптимізму. Інші національності, особливо чеські капіталісти, що набували все більшої ваги, звинувачували німців, котрі мали реальний вплив на ситуацію. Laisser-faire зазнало поразки, і всі сподівалися перекласти відповідальність на династію, котра була готова її нести. Після 1873 року велика німецька буржуазія відсунула свої ліберальні принципи на задній план та зосередилася на захисті капіталістичних інтересів. Більше того, держава втратила довіру, оскільки явно стала на захист цих інтересів.

Німецьке панування в Австрії, однак, закінчилося так, як і почалося – з подій на зовнішньополітичній арені. Андраші ставив за мету зберегти Австро-Угорщину зразка 1867 року та європейський порядок, що з цього випливав. Тепер, коли Габсбурзька імперія була відновлена, він, попри те, що боровся проти Росії у 1848 році, повернувся до політики Меттерніха та поновив консервативний союз з Росією та Німеччиною. Цей союз – перша Ліга трьох імператорів, наголошував на існуванні міжнародної небезпеки так само, як Меттерніх після 1815 року застерігав від небезпеки радикалізму. Як і Священний союз26, Ліга трьох імператорів залежала від результативності російської політики на Близькому Сході. У 1875 році, перевороти на Балканах ще більше, ніж грецька революція часів Меттерніха, підштовхнули Росію зайняти активну позицію. Балканське питання знову стало актуальним, а Габсбурзька монархія, як і Турецька27, опинилися під загрозою. Андраші це чудово розумів, тому в 1876 році висловився так: «Усі ці проблеми впадуть якщо не на Туреччину, то на нас. Якщо на Балканах буде утворено нову державу, ми зазнаємо краху і роль “хворої людини”28 перейде на нас». Він намагався нав`язати Туреччині реформи та зробити все можливе, щоб Росія зберігала нейтралітет. Але те, що Європа демонструвала своє невдоволення, ніяк не вплинуло на турків. Вони знали, що Бісмаркова Німеччина не втручатиметься у близькобалканські проблеми та що Франція не має достатньо сили для того, аби проводити якусь політику, крім політики ухилення від війни. Голова англійського уряду Дізраелі палко захищав Туреччину. Мадяри з несамовитою антислов`янською люттю протестували проти Росії, а місто Будапешт подарувало меч честі турецькому генералові, який розгромив Сербію у війні 1876 року. Турки, фактично, розраховували на британську та австро-угорську підтримку у війні проти Росії. Андраші такий курс не приваблював. Він боявся розпочинати війну навіть проти однієї Росії. Та боявся він також і перемоги, яка б відновила силу Габсбургів, і таким чином наслідки їхньої поразки 1866 року були б зведені нанівець. Оскільки Росія теж намагалася накинути Туреччині реформи, війна була неминучою. Андраші і надалі волів проводити поміркований курс. Згідно із Закупською угодою 1867 року, Росія мала задовольнитися приєднанням до неї Бессарабії – невеличкої території вздовж Дунаю, яку вона втратила 1856 року. Росія була готова до великомасштабних перерозподілів. Якби вона здобула Константинополь29 та береги Чорного моря, Австро-Угорщина не заперечувала б, аби Росія встановила свій контроль над Сербією та західними Балканами аж до Салоників. Сама Австро-Угорщина вже не могла взяти у цьому участь. Гирло Дунаю та вихід до Чорного моря, що був її найважливішим економічним маршрутом, уже перебував під контролем Росії. Гадали, що вона могла б впоратися зі слов`янами, які стали некерованими після тривалої боротьби з турецьким гнітом. Більше того, проникнення австро-німецького капіталу на Балкани (особливо це стосується Східної Осі від Белграда до Константинополя, залежної від об`єднаної Туреччини), могло б призвести до розчленування імперії. Андраші, так само як свого часу Меттерніх, мав покладатися на консерватизм царя: це був його потенційний ресурс проти панславізму. В 1876 році Бісмарк попередив царя, що Німеччина не дозволить знищити Австро-Угорщину. Бісмарк не заперечував проти розподілу Туреччини, та, на відміну від Андраші, не вважав, що цей розподіл спричинить смерть Габсбурзької імперії.

Зрештою, Австро-Угорщина спостерігала за російсько-турецькою війною 1877-1878 років, перебуваючи у стані нейтралітету. Проте цей стан порушив сам Франц-Йосиф, який разом зі своїми найближчими радниками, генералами, хотів продемонструвати тверду позицію імператорської влади. Андраші вперто намагався втримувати дуже хиткий баланс. Криза розпочалася в лютому 1878 року, коли росіяни, заохочені легкою перемогою, нав’язали панславістський мир Туреччині. Андраші не погодився б мовчки терпіти умови, накинуті Росією; з другого боку, він ухилився від союзу з Англією, яка намагалася схилити його до війни, яку, втім, капітуляція перед Росією перетворила на порожню формальність. Росіяни, ослаблені  труднощами 1877 року, ухилилися від великої європейської війни, до того ж, відмовилися від висунутих раніше вимог і дозволили анулювати результати своєї перемоги на Берлінському конгресі. Берлінські рішення підказала Туреччина. Австро-Угорщина ніби вдруге народилася. Але насправді ці рішення не залежали ні від турецької, ні від австро-угорської сили. Вони випливали з віри Росії у те, що дві старі імперії могли б спиратися на німецьку чи британську силу. Обидві ці сили були потрібні Європі, хоч вона від них певною мірою потерпала.

Лишалася ще одна проблема. Боснія та Герцеговина, дві колишні турецькі провінції, охоплені революцією в 1875 році, ніяк не хотіли повертатися під турецьке ярмо. Росія постійно використовувала їх для тиску на Австро-Угорщину, щоб спокусити її на проведення політики розчленування. Через те Андраші відмовився від цієї пропозиції; з другого боку, він досі не мав змоги піти на союз зі слов’янською державою Сербією. На конгресі у Берліні це питання було узгоджене. Конгрес переконав Австро-Угорщину взяти на себе відповідальність за ці провінції. Вони перебували під контролем австро-угорської адміністрації, але залишалися номінально у складі Турецької імперії. Андраші мав підстави гадати, що рано чи пізно ці землі повернуться до складу оновленої Туреччини. Це могло статися навіть незабаром. У майбутньому об’єднана Туреччина виглядала б так: Саньяк із Новим Базаром залишався б у складі Туреччини, але з австро-угорською залогою. Таке рішення винайшов Андраші. На його думку, це мало засвідчити спільність доль Туреччини та Австро-Угорщини.

Боснія та Герцоговина не були анексованими територіями, тому їх не можна було включити до складу Австрії чи Угорщини. Вони лише формально були частиною “єдиної монархії”, жалюгідними рештками великої Габсбурзької монархії, яка колись насправді керувала величезною імперією. Ці дві провінції тільки заважали Австро-Угорщині.  У той час, коли інші європейські країни домагалися африканських колоній, Габсбурзька монархія експортувала до Боснії та Герцеговини свою надлишкову інтелектуальну продукцію — адміністраторів, будівельників доріг, археологів, етнографів і навіть службовців, що займалися поштовими переказами. Ці провінції були забезпечені усіма вигодами імперського правління: незграбними громадськими будівлями, бараками для окупаційної армії, банками, готелями, кав’ярнями, водопроводами для адміністративних центрів та сільських курортів, де відпочивали чиновники та армійські офіцери, що втомилися від імперської служби. Реальним досягненням Австро-Угорщини було те, чим не можна хвалитися: коли в 1918 році імперія зникла з карти Європи, вісімдесят вісім відсотків населення залишалося неписьменним. Побоюючись такого страхіття як південнослов’янський націоналізм, габсбурзькі чиновники ставилися з підозрою до будь-яких елементів освіти чи самоврядування. Імперський міністр фінансів Калле, що керував Боснією та Герцеговиною понад двадцять років, заборонив користуватися Історією Сербії, яку сам і написав. Один “історичний” народ з розумінням поставився до проблем іншого: мадяри дуже добре почувалися в обох провінціях під час магометанського правління, яке майже знищило мадярську націю триста років тому. Магометани були найбільшими землевласниками і Габсбурзька монархія зберегла феодальну систему землеволодіння,  яку слід визнати за найганебнішу рису турецького ладу. Навіть громадські будівлі, споруджені у бастард-турецькому стилі, реалістично відбивали імперський дух. Змінилося лише одне: християнському населенню, яке складало більшість, уже не треба було повставати проти своїх правителів. Габсбурзька монархія виконала свою “місію”.

Приєднання Боснії та Герцоговини поклало край кар’єрі німецьких міністрів. Вони були ображені тим, що їх відсторонили від закордонних справ протягом Кримської війни, коли імператор відновив свою абсолютну владу. Усвідомлюючи фіктивність своїх владних повноважень, вони чинили опір приєднанню слов’янських народів до імперії. Фактично, німецькі міністри на Зборах делегатів проголосували проти політики Андраші. Виникла перерва, що дало можливість Францеві-Йосифу поторгуватися. Німці теж прагнули взяти участь у вирішенні зовнішньополітичних справ, якими імператор волів займатися особисто. Вони критикували навіть його успіх, що перервав сумний перелік невдач.  Франц-Йосиф вирішив нічого не змінювати. Андраші не мав наміру їм допомагати. Нові політичні обставини в Німеччині грали не на користь німецьким австрійцям. Бісмарк припинив гру в лібералізм, розпочавши політичний курс 1878 року, створивши нову консервативну коаліцію: йому було важко стримати зростання в німців національних почувань і тому він віддав перевагу відродженню почуття лояльності до Габсбургів як противагу до небезпеки пангерманізму. Погляди Бісмарка еволюціонували настільки, що з творця Німеччини він перетворився на патрона австрійського уряду, прихильного до чехів.

Події 1878 року, зрештою, завдали Андраші непоправного удару. Його успіх, хоч і доволі обмежений, полягав у тому, що було відновлено престиж династії, чого він навіть трохи побоювався. Франца-Йосифа обурило те, що Андраші, відстоюючи угорські інтереси, перешкодив його планам. Дивно, але мадярів також обурювала поміркованість Андраші. Проте, до того як піти у відставку, він наважився на один рішучий крок в інтересах Габсбургів. У жовтні 1879 року він уклав союз між Бісмарковою Німеччиною та Австро-Угорщиною і в цей спосіб підвів під зовнішню політику Габсбургів потужну основу, якої їй бракувало  від занепаду Священного союзу. Австро-німецький союз був чинним упродовж сорока років і втягнув патртнерів у війну за європейське панування. Але в той час Андраші підписував цю угоду з Бісмарком для того, щоб запобігти війні, а не підготувати її. Один із пунктів угоди передбачав, що Німеччина надасть Австро-Угорщині допомогу в разі нападу Росії. Ця угода була найменшою ціною, яку Бісмарк був готовий заплатити за те, щоб Австро-Угорщина не шукала  підтримки Англії та Франції, союз між якими міг призвести до відродження “Кримської коаліції”. Бісмарк боявся відновлення “західної” орієнтації Габсбурзької монархії  та її імперських амбіцій. В такому випадку Бісмаркова Німеччина могла опинитися  в стані ізоляції і їй залишалося лише сподіватися на партнерство з Росією, але це була неприйнятна альтернатива. А так Бісмарк мало що втрачав, ціна угоди з Австро-Угорщиною його цілком влаштовувала. Після 1878 року Росія мала стільки проблем, що їй годі було  думати про війну навіть з Австро-Угорщиною. Реальне досягнення угоди не лежало на поверхні: воно полягало в тому, що Німеччина не брала на себе зобов’язань підтримувати інтереси Габсбургів на Балканах.

 “Імперія  сімдесяти мільйонів” нарешті стала дійсністю, хоч, звісно, не в тих масштабах, про які мріяли її творці. Брук, Шварценберг, Шмерлінг мали намір створити Велику Німеччину, до складу якої увійшла б навіть Угорщина. Але Бісмарк та Андраші увічнили роз’єднаність Німеччини та незалежність Угорщини. “Імперія сімдесяти мільйонів” могла стати інструментом  німецької гегемонії в Південно-Східній Європі. Австро-німецький союз дав Австро-Угорщині можливість проводити на Балканах лише консервативну політику та зберіг Турецьку імперію. Цей союз відповідав інтересам  Бісмарка, котрий висловився з цього приводу так: «Балкани заслуговують на те, щоб бути яблуком розбрату». Це був останній tоut de fоrce Андраші: Угорщина переорієнтувалася з Відня на Берлін, з німців Австрії на німців райху – менш вимогливого, але надійнішого партнера. Австрійських німців покинули напризволяще як Німеччина, так і Угорщина. Їхня політична гегемонія втратила свою санкцію і Францеві-Йосифу залишалося  одне: відновлювати втрачений авторитет, балансуючи між національностями. На загальних виборах 1879 року імперія  скористалася своїм впливом проти німців і німецькі ліберали втратили реальні важелі влади. У серпні 1879 року уряд очолив Таффе. Німецькому пануванню в Австрії настав кінець.

На початок сторінки

Альманах 

Перекладацька майстерня