ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000-2001

АЛЬМАНАХ 

Передмова до книги “Розважатися до знемоги”

Ми всі очікували 1984 року. Коли цей рік настав, а пророцтво не збулося, вдумливі американці півголосом заспівали собі хвалу. Корені ліберальної демократії витримали. Якщо десь і відбувалося щось жахливе, до нас, принаймні, Орвелові кошмари не навідалися.

Але ми забули, що поряд із темною візією Орвела була ще одна, трохи давніша, менше відома, хоч не менш неприємна – Прекрасний новий світ Олдоса Гакслі. Всупереч поширеній думці, навіть серед освічених людей, Гакслі і Орвел пророкували не одне й те саме. Орвел попереджає, що нас переможе гніт, принесений ззовні. У візії ж Гакслі не треба ніякого Старшого Брата, щоб позбавити людей їхньої автономії, зрілості та історії. Він допускав, що люди полюблять свій гніт, почнуть поклонятися технологіям, які зруйнують їхню здатність мислити.

Орвел боявся тих, хто заборонить книжки. Гакслі ж боявся, що не буде причини забороняти книжку, бо не буде тих, хто хотітиме її читати. Орвел боявся тих, хто позбавить нас інформації. Гакслі боявся тих, хто дасть її так багато, що ми скотимось до пасивності та егоїзму. Орвел боявся, що від нас приховуватимуть правду. Гакслі боявся, що правда втоне у морі недоречності. Орвел боявся, що ми станемо поневоленою культурою. Гакслі боявся, що ми станемо тривіальною культурою, перейнятою якимось замінником почуттів, боявся необмеженого свавілля і відцентрових забав. Як зазначив Гакслі у Поверненні до прекрасного нового світу, борці за громадянські права і раціоналісти, які завжди готові протистояти тиранії, «випустили з уваги майже необмежений апетит людини до чвар». У романі 1984, додав Гакслі, людьми керує нав’язливий біль. У Прекрасному новому світі ними керує нав’язлива насолода. Одним словом, Орвел боявся, що нас зруйнує те, що ми ненавидимо. Гакслі боявся, що нас зруйнує те, що ми любимо.

У цій книжці йдеться про ймовірність того, що саме Гакслі – не Орвел – мав слушність.

Ніл Постман

Заінформувати себе до знемоги: Доповідь

(Ця промова була прочитана 11 жовтня 1990 року в Штутґарті на з’їзді Німецького товариства інформатики, який спонсорувала компанія "IBM-Deutchland")

Великий англійський драматург і філософ соціального ухилу Джордж Бернард Шоу якось зазначив, що всі професії є змовою проти простого люду. Він мав на увазі, що ті, хто належить до елітних професій – лікарі, правники, викладачі і науковці, – оберігають свій особливий статус, створюючи словник, незрозумілий широкій публіці. Цей процес не дозволяє стороннім зрозуміти, що роблять професіонали і чому роблять саме це, оберігаючи їх від прискіпливої перевірки та критики. Інакше кажучи, професії споруджують оборонні мури технічної хитромовності, які не прогляне цікаве чуже око.

На відміну від Бернарда Шоу, я не ремствую, бо вважаю себе професійним викладачем і, як усі, ціную технічну хитромовність. Але я не заперечую, якщо часом комусь, хто не знається на секретах моєї професії, дозволяють вступити у внутрішні палати, щоб висловити простодушну точку зору. Така людина часом може подати свіжу думку, ба навіть помітити щось таке, що прогледіли професіонали.

Гадаю, мене запрошено виступити на цій конференції саме з такою метою. Я знаю про комп’ютерні технології не набагато більше за пересічну людину, тобто, знаю небагато. Я мало тямлю в тому, що захоплює комп’ютерного програміста чи вченого, а з тез їхніх виступів на цій конференції бачу, що один таємничіший за іншого. Отже, я цілком надаюся на роль стороннього.

Але я думаю, що вам потрібен не просто сторонній, а сторонній з точкою зору, яка може бути корисною для ваших людей. Тому я і прийняв ваше запрошення виступити. Гадаю, мені дещо відомо про те, що технологія робить з культурою, а ще більше відомо про те, що технології руйнують у культурі. Скажу для початку, що комп’ютерні фахівці вочевидь знають дуже мало про те, що технологія руйнує. Я чув, як багато фахівців з комп’ютерної технології говорили про переваги, які принесуть комп’ютери. За винятком одного – а саме, Джозефа Вайзенбаума, – я не чув, щоб хтось поважно й вичерпно говорив про вади комп’ютерної технології, що видається дивним і примушує гадати, чи не приховує ця професія чогось важливого. Одним словом, чого бракує комп’ютерним фахівцям, то це почуття фахової скромності.

Зрештою, всі, хто вивчав історію технології, знають, що зміна технології завжди є фаустівською угодою: технологія і дає, і відбирає, та й не завжди рівною мірою. Нова технологія часом створює більше, ніж руйнує. А часом руйнує більше, ніж створює. Бо цей процес ніколи не буває однобоким.

Прекрасним прикладом є винахід друкарського верстата. Друкування сприяло розвиткові нової ідеї індивідуалізму, але зруйнувало середньовічне чуття громади і соціальної спільноти. Друкування створило прозу, але й перетворило поезію на екзотично-елітарну форму вислову. Друкування уможливило сучасну науку, але й перетворило релігійну чутливість на вправляння в марновірстві. Друкування сприяло зростанню нації-держави, але водночас перетворило патріотизм у неприємне, якщо не вбивче, почуття.

Можна ще сказати, що нова технологія схильна надавати перевагу одним групам людей і шкодити іншим. Наприклад, професія шкільного вчителя, мабуть, поступово відімре завдяки телевізору – так само автомобіль витіснив ковалів, а друкарський верстат витіснив співців балад. Тобто, наслідком змін технології завжди є переможці і невдахи.

У випадку комп’ютерної технології не варто й сперечатися, що комп’ютер зміцнив владу великомасштабних організацій, таких як військові установи чи авіакомпанії, банки чи податкові служби. І так само зрозуміло, що комп’ютер тепер незамінний для високого рівня дослідників у фізиці та інших природничих науках. Але які переваги принесла комп’ютерна технологія масам людей? Сталеварам, власникам овочевих крамниць, вчителям, автомобільним механікам, музикантам, пекарям, мулярам, зубним лікарям і більшості тих, у чиє життя тепер втручається комп’ютер? Приватні справи цих людей стали відкритішими для потужних інституцій. Їх легше вислідити і проконтролювати; вони піддаються прискіпливішому вивченню, і їх дедалі більше спантеличують постанови, ухвалювані щодо них. Їх дедалі частіше зводять до простих одиничних об’єктів. Їх закидають поштовим непотребом. Вони стають здобиччю рекламних агенцій і політичних організацій. Школи вчать їхніх дітей користуватися комп’ютеризованими системами замість того, щоб навчити їх чогось ціннішого для самих дітей.

Одне слово, не відбувається майже нічого з того, що необхідне для невдах, – саме тому невдахи і є невдахами.

Очікується, що переможці – наприклад, більшість промовців на цій конференції – заохочуватимуть невдах захоплюватися комп’ютерною технологією. Саме так поводяться переможці, і саме вони кажуть невдахам, що з персональним комп’ютером пересічна людина може докладніше вести рахунки, краще записувати рецепти і складати логічніші списки закупів. Вони також кажуть, що голосувати можна вдома, купувати вдома, знаходити усю потрібну інформацію вдома і в цей спосіб зробити зайвим громадське життя. Вони кажуть, що їхнє життя буде організоване доцільніше, але обачно оминають гадку про те, чиєю або якою може бути плата за таку доцільність.

Якщо невдахи стануть скептиками, переможці зачарують їх надзвичайними можливостями комп’ютерів, хоч багато з них дуже далекі від рівня життя невдах, але однаково справляють на невдах враження. Згодом ті піддаються – почасти тому, що вірять, що спеціалізовані знання майстрів комп’ютерної технології є виявом мудрості. Майстри, звичайно ж, також починають у це вірити. Як наслідок, певні питання не підіймаються взагалі, як-от: кому комп’ютер дає більшу владу і свободу, а чию владу і свободу обмежує?

Мабуть, з моїх слів може скластися враження, що я маю на увазі добре сплановану таємну змову, – так, наче переможці добре знають, чого можна досягти, а що втратити. Але все відбувається не зовсім так, бо переможці не завжди знають, що вони роблять і куди це їх приведе. Монахи-бенедиктинці, які придумали механічний годинник, протягом XII-XIII сторіч вірили, що такий годинник чітко визначатиме ті сім відтинків часу впродовж дня, які вони мали присвячувати молитві. І дійсно, так і було. Але монахи не розуміли одного: годинник – не просто засіб стеження за ходом годин, але й засіб синхронізації та контролю людських дій. Отже, до середини XIV сторіччя годинник уже вийшов за межі монастиря і вніс нову й чітку регулярність у життя робітника й торгівця. Механічний годинник уможливив ідею регулярного виробництва, регулярних годин праці і стандартизованого продукту. Без годинника капіталізм був би зовсім неможливий. І ось тут великий парадокс: годинник винайшли люди, які хотіли ретельніше присвятити себе Богові, а закінчилось усе технологією, з якої найбільше скористали ті, хто бажав присвятити себе накопиченню грошей. Технологія завжди має непередбачувані наслідки, і на початку не завжди зрозуміло, хто або що переможе, хто або що програє.

Можу принагідно додати ще один історичний приклад: Йоганн Ґуттенберг був, на думку загалу, відданим християнином, якого нажахали б слова Мартіна Лютера, проклятого єретика, про те, що друкування є «найвищим проявом Божої ласки, оскільки справа Євангелії рухається вперед». Ґуттенберг думав, що його винахід сприятиме справі папського престолу, а насправді він обернувся революцією, яка зруйнувала монополію Церкви.

Отже, можемо спитати себе, чи не існує щось такого, що, на їх  думку, майстри комп’ютерної технології роблять для нас, але за чим і вони, і ми могли б гірко пожаліти? Я переконаний, що існує, і на це натякає заголовок моєї промови, “Заінформувати себе до знемоги”. Протягом відведеного мені часу я спробую пояснити, що в комп’ютерах є небезпечним і чому. І сподіваюся, що ви будете досить уважні й обміркуєте те, що я скажу. Тепер, здається, можна спробувати пояснити це докладніше, розповівши про невеличкий експеримент, який я час від часу проводжу протягом останніх кількох років. Є люди, які називають такий експеримент "вправами з обдурювання та експлуатування", але, сподіваюся, мене врятує ваше почуття гумору.

Ось як він відбувається. Найкраще це робити вранці, коли я зустрічаю колегу, в якого, виявляється, немає примірника газети [The New York Times]. «Ти читав сьогодні вранці Таймз?» – питаю я. Якщо колега відповідає ствердно, експерименту не буде. Але якщо відповідь заперечна, то можна продовжувати експеримент. «Мусиш глянути на 23-ю сторінку, – кажу я. – Там є фантастична стаття про одне дослідження, проведене в Гарвардському університеті». – «Справді? А про яке саме?» – переважно питає він. Тепер моя відповідь залежить тільки від моєї уяви. Отже, я можу сказати щось таке: «Ну, проведено дослідження, щоб визначити, які продукти найкраще їсти для схуднення, і виявилося, що найкраще шість разів на день вживати звичайну їжу, лише доповнену тістечками в шоколаді. Здається, в шоколадній масі є спеціальна поживна речовина – енкоміаловий діоксин, яка насправді неймовірними темпами спалює калорії».

Є ще одна можливість, яку я залюбки використовую стосовно колег, що особливо турбуються про власне здоров’я. «Гадаю, тобі буде цікаво про це дізнатися, – кажу я. – Нейрофізіологи з Університету Штутґарта виявили зв’язок між спортивним бігом і пониженим рівнем  інтелекту. Вони перевірили понад 1200 осіб протягом п’яти років і виявили, що зі збільшенням тривалості бігання відповідно послаблюється інтелект. Учені не зовсім розуміють, чому, але так воно є».

Думаю, ви зрозуміли, що моя роль в експерименті – повідомити щось безглузде, можна сказати – неймовірне. Дозвольте розповісти вам про деякі свої результати: якщо це не друге чи третє випробовування тієї ж самої людини, то більшість вірить чи принаймні не ставить під сумнів того, що я їм кажу. Деколи вони питають: «Справді? Хіба це можливо?» Інколи перепитують: «А де, кажеш, було проведене це дослідження?» А інколи кажуть: «Знаєш, я вже щось таке чув».

Тепер із цих даних можна зробити кілька висновків, один з яких п'ятдесят років тому висловив Г.Л.Менкен, кажучи, що нема такої безглуздої ідеї, щоб не знайшлося професора, який би в неї повірив. Це більше схоже на звинувачення, ніж на пояснення, але в будь-якому разі, я проводив свій експеримент на не-професорах, а отримував приблизно такі ж результати. Ще один можливий висновок висловив Джордж Орвел – також близько п'ятдесяти років тому – коли зауважив, що сьогоднішня пересічна людина є майже такою ж наївною, як і пересічна людина в середні віки. У середні віки люди вірили в авторитетність своєї релігії, незважаючи ні на що.

Але, на мою думку, треба зробити ще один важливий висновок, що в основі схожий на висновок Орвела, але далі з ним розбігається. Маю на увазі те, що світ, у якому ми живемо, для більшості з нас є малозрозумілий. Майже не існує факту, реального чи вигаданого, який дивував би нас довший час, оскільки ми не маємо всеоб’ємної і логічної картини світу, в якій би цей факт видавався неприйнятним протиріччям. Ми віримо, бо не маємо підстави не вірити – жодної соціальної, політичної, історичної, метафізичної, логічної чи духовної підстави. Ми живемо у світі, який для нас здебільшого позбавлений сенсу, – навіть технічного сенсу. Я не маю наміру проводити свій експеримент на цій аудиторії, тим паче, що вже розповів про нього. Але якби я вам повідомив, що крісла, на яких ви зараз сидите, насправді виготовлені особливим методом зі шкіри бісмарського оселедця, на якій підставі ви б зі мною не погодилися? З усього, що знаєте ви, і з усього, що знаю я – зі шкіри бісмарського оселедця можна було б зробити сидіння цих крісел. І коли б я знайшов хіміка-практика, що підтвердив би цей факт, описавши якийсь незбагненний для нас з вами спосіб виробництва, завтра ви напевно комусь розповіли б, що цілий вечір просиділи на бісмарському оселедці.

Можливо, я трохи ближче підійду до суті, коли наведу схожий приклад. Якби ви розпечатали нову колоду карт і почали перевертати карти одну за одною, ви б швидко зрозуміли, в якому порядку вони складаються. Після пікового туза і пікової дев’ятки ви б сподівалися побачити пікову десятку. Якщо ж натомість з’явиться бубнова трійка, ви здивуєтесь і поцікавитеся, чому в цій колоді карти складені саме так. Але якби я дав вам колоду, перетасовану з двадцять разів, і попросив би перевертати карти, то ви б не очікували якоїсь певної карти: вам було б однаково, що випаде далі –бубнова трійка чи пікова десятка. Не маючи жодної підстави сподіватися на такий порядок, як у новій колоді, ви б не мали й причини для сумніву чи навіть здивування, чому випадає та, а не інша карта.

Справа в тому, що у світі без духовного чи інтелектуального порядку ніщо не буває неймовірним, ніщо не буває передбачуваним, і тому ніщо не викликає особливого подиву.

Фактично, Джордж Орвел був досить несправедливий до пересічної людини середніх віків. Віра середніх віків мала свій лад, як моя нова колода карт. Існував упорядкований, зрозумілий погляд на світ, почавши з ідеї, що все знання і добро – від Бога. Те, що священики говорили про світ, виходило з логіки їхнього богослов'я. Не було нічого випадкового в тому, у що людям казали вірити, включно з часом створення світу: о дев'ятій годині ранку 23 жовтня 4004 року до Христа. Це можна було пояснити, це було цілком зрозумілим і задовільняло всіх. Нікого не бентежило, що на вістрі голки могло танцювати десять тисяч янголів. Все здавалося логічним, коли ми вірили, що Біблія – це одкровення слова Божого і що всесвіт населений янголами. Середньовічний світ був, без сумніву, таємничий і повний див, але він не був позбавлений відчуття порядку. Звичайні чоловіки й жінки могли не цілком усвідомлювати, як саме сувора реальність їхнього життя вписується у величний і благословенний задум, але вони не мали сумніву, що такий задум існував, а їхні священики були здатні, виводячи висновки зі жменьки принципів, зробити його якщо не розумним, то бодай логічним.

Наші теперішні обставини цілком інші. Я б сказав – сумніші, заплутаніші і, звичайно ж, загадковіші. Вони радше схожі на перетасовану колоду карт, про яку я згадував. Відсутня послідовна, цілісна концепція світу – фундамент, на який спирається споруда нашої віри. Тому, в певному розумінні, ми й наївніші за людей середніх віків, і наляканіші, бо нас можуть змусити повірити в що завгодно. Шкіра бісмарського оселедця має такий самий сенс, як вініловий сплав чи енкоміаловий діоксин.

Хоч, мабуть, тут немає нашої вини. Якщо перефразувати вислів Кассія, то винні не ми, а – майже буквально – зірки. Коли Ґалілей спрямував свій телескоп на небо і також дозволив глянути в нього Кеплерові, вони не знайшли в зірках магії чи її підтвердження – знайшли тільки геометричні фігури та рівняння. Бог, здавалося, був не так філософом-моралістом, як великим математиком. Це відкриття дозволило підштовхнути розвиток фізики, але богослов'ю тільки зашкодило. До Ґалілея з Кеплером можна було вірити, що Земля є незаперечно центром всесвіту і що Бог особливо цікавиться нашими справами. Після них Земля стала самотнім мандрівником у загубленому куті темної галактики всесвіту, і нам залишилось тільки питати себе, чи Бог узагалі нами цікавиться. Упорядкований, зрозумілий світ середніх віків почав розпадатися, бо люди вже не бачили між зірок обличчя друга.

І ще одне, що колись було нашим другом, також повернулося проти нас. Був час, коли інформація була засобом, який допомагав людям розв’язувати специфічні й нагальні проблеми свого існування. Справді, в середні віки бракувало інформації, але самий цей брак робив її і важливою, і корисною. Все, як відомо,  почало змінюватися в кінці XV століття, коли золотар з Майнца на прізвище Ґуттенберг переробив старий винарський прес на друкарський верстат і так започаткував те, що сьогодні ми називаємо інформаційним вибухом. Через 40 років після цього винаходу в містах шістьох різних країн було 110 друкарських верстатів; через 50 років було надруковано понад вісім мільйонів книжок – майже всі виповнені інформацією, яка раніше була недоступна пересічній людині. Нема нічого оманливішого, аніж ідея, що вік інформації впровадила комп’ютерна технологія. Розпочався цей вік друкарським верстатом, і ми й досі з нього не вийшли.

Але те, що почалося як благодатний струмок, перетворилося в лавину хаосу. Якщо взяти за приклад мою країну, то ось із чим ми зіткнулися: в Америці є 260 000 рекламних щитів; 11 520 газет; 11 556 журналів; 27 000 пунктів винайму відеокасет; 362 млн. телевізорів і понад 400 млн. радіоприймачів. Щороку в Америці друкують 40 000 нових назв книжок (362 млн. по всьому світі), щодня роблять 41 млн. фотографій і (просто для протоколу) щороку в наші поштові скриньки приходить 60 млрд. примірників рекламної пошти. Усе – від телеграфу й фотографії у XIX столітті й до силіконових чіпів у XX – посилило галас інформації, аж сьогодні він сягнув таких пропорцій, що для пересічної людини інформація вже не має жодного стосунку до розв’язання проблем.

Зв’язок між інформацією та дією розірваний. Інформація стала предметом ужитку, який можна купити й продати, використати як форму розваги, або ж носити як убрання задля підвищення престижу. Вона приходить безоглядно, ні на кого зокрема не спрямована, не пов’язана з корисністю; ми пересичені інформацією, тонемо в ній, не маємо над нею контролю, не знаємо, що з нею робити.

Є дві причини, через які ми не знаємо, що з нею робити. По-перше, як я сказав, ми вже не маємо цілісної концепції самих себе і всесвіту, наших взаємних стосунків і наших стосунків зі світом. Ми вже не знаємо, як знали в середні віки, звідки ми прийшли, куди йдемо і навіщо. Тобто, ми не знаємо, яка інформація потрібна, а яка не потрібна для нашого життя. По-друге, ми спрямували всю нашу енергію та інтелект на придумування машинерії, яка лише збільшує наш запас інформації. Як наслідок, наші укріплення проти інформаційного пересичення впали; наш інформаційний імунітет не спрацьовує. Ми не знаємо, як фільтрувати інформацію; ми не знаємо, як її зменшити; не знаємо, як її використати. Ми страждаємо від своєрідного культурного СНІДу.

У цій ситуації до нас приходить комп’ютер. Комп’ютерові, наскільки ми знаємо, властива універсальність – не лише тому, що способи його використання майже до безмежності різноманітні, але й тому, що комп’ютери звичайно інтегровані у структуру інших машин. Тому було б нерозумно з мого боку застерігати проти кожного імовірного використання комп’ютера. Але не можна заперечити, що найважливіше використання комп’ютера пов'язане з інформацією. Коли люди говорять про “інформаційні науки”, то мають на увазі комп’ютери – як зберігати інформацію, як діставати інформацію, як упорядковувати інформацію. Комп’ютер відповідає на запитання, як можна дістати більше інформації, швидше і в зручнішому вигляді. Це, здається, доречні запитання. Але зараз я би хотів поставити кілька інших запитань, на мою думку, ще доречніших. Чи Ірак окупував Кувейт через брак інформації? Якби між Іраком і США виникла жахлива війна, чи сталося б це через брак інформації? Якщо в Ефіопії діти помирають з голоду, то чи це відбувається через брак інформації? Чи расизм у південній Африці існує через брак інформації? Якщо злочинці вештаються вулицями Нью-Йорка, то чи роблять вони це через брак інформації?

Або звернімося до випадків, що стосуються особистого життя: якщо ви і ваша дружина будете нещасливі разом і ваш шлюб закінчиться розлученням, то чи це станеться через брак інформації? Якщо ваші діти будуть погано поводитись і ганьбитимуть вашу родину, то чи це станеться через брак інформації? Якщо у когось із ваших родичів буде нервовий зрив, то чи це станеться через брак інформації?

Переконаний, ви згодитеся: те, що засмучує нас, що викликає найбільше страждань і болю – і на культурному, і на особистому рівні, – не має нічого спільного з тією інформацією, яка доступна завдяки комп’ютерам. Комп’ютер і його інформація не може відповісти на жодне з фундаментальних запитань, яке ми повинні осмислити, щоб наше життя стало змістовнішим і людянішим. Комп’ютер не дасть нам сформованої моральної структури. Він не зможе нам сказати, які питання варто ставити. Він не допоможе нам зрозуміти, чому ми тут, чому ми воюємо один з одним, або чому нас так часто обминає порядність – особливо тоді, коли ми її найбільше потребуємо. Комп’ютер, у певному розумінні, – чудова іграшка, яка відволікає нас від найнеобхідніших проблем, з якими ми повинні стати віч-на-віч – духовною пусткою, пізнанням самих себе, практичними концепціями минулого і майбутнього. Чи можна звинуватити в цьому комп’ютер? Звісно, ні. Він, зрештою, лише машина. Але нам його підносять під звуки сурми, як от на цій конференції, як технологічного месію.

Завдяки комп’ютерові, кажуть провісники, ми вдосконалимо освіту, вдосконалимо релігію, політику, наш розум, а насамперед, вдосконалимо самих себе. Це, звичайно, безглуздя, і лише молоді, неосвічені або дурні люди в це повірять. Хвилину тому я сказав, що це не провина комп’ютерів. І це правда, принаймні в тому розумінні, що ми не звинувачуємо слона за його величезний апетит, камінь – за його твердість, а хмару – за те, що вона затуляє сонце. Така їхня природа, і від них ми нічого іншого не очікуємо. Комп’ютер теж має свою природу. Правда, це лише машина, але машина, створена, щоб надавати й відтворювати інформацію. Саме це й роблять комп’ютери, і тому вони мають свою програму і своє покликання.

Зміст цього покликання в тому, що з допомогою дедалі більшої інформації, зручніше запакованої, швидше поданої, ми знайдемо розв’язання своїх проблем. Отже, усі талановиті молоді люди, вірячи в це, створюють для комп’ютера винахідливі програми, сподіваючись, що в такий спосіб ми станемо мудрішими, поряднішими й шляхетнішими. І чи можна їх за це звинувачувати? Стаючи господарями цієї надзвичайної технології, вони здобудуть престиж та владу, а дехто й славу. У світі людей, які вірять, що завдяки щораз більшій кількості інформації можна сягнути раю, учений комп’ютерник робиться королем. Але я обстоюю думку, що все це – монументальна і небезпечна трата людського таланту та енергії. Уявіть собі, що можна було б досягти, якби цей талант і енергію повернути на філософію, теологію, на мистецтво, художню літературу чи освіту? Хто зна, що можна було б дізнатися від таких людей: певне, чому існують війни, і голод, і бездомність, і психічні хвороби, і гнів.

За теперішнього стану речей генії комп’ютерних технологій запропонують нам Зоряні війни і скажуть, що це відповідь на ядерну війну. Дадуть нам штучний інтелект і скажуть, що це шлях до самопізнання. Дадуть нам миттєву глобальну комунікацію і скажуть, що це шлях до взаєморозуміння. Дадуть нам віртуальну реальність і скажуть, що це відповідь на духовну убогість. Але так думають тільки технарі, торговці фактами, інформаційні наркомани і технологічні ідіоти.

Ось що сказав нам Генрі Девід Торо: «Усі наші винаходи – не що інше як удосконалені засоби задля недосконалої мети». А ось слова Ґете: «Щодня варто послухати коротеньку пісеньку, прочитати добрий вірш, побачити гарну картину і, якщо це можливо, сказати кілька розумних слів». А ось що сказав Сократ: «Життя без пізнання нічого не варте». А ось що сказав пророк Михей: «...Чого Господь від тебе вимагає: лише чинити справедливо, любити милосердя й ходити в покорі перед Господом твоїм». А коли б я мав час, сказав би вам те, що й самі добре знаєте і що нам говорили Конфуцій, Ісайя, Ісус, Магомет, Будда, Спіноза і Шекспір. Ті самі слова: не можна втекти від себе. Людська дилема існує, як завжди існувала, і ми нічого фундаментального не вирішуємо, огортаючи себе технологічною славою.

Навіть найнепримітніший персонаж мультфільму знає це, і я закінчу цитатою мудрого старого опосума на ім’я Поґо, що його вигадав мультиплікатор Волт Келі. Я передаю ці слова усім присутнім тут технологічним утопістам і месіям: «Ми зустріли ворога, – сказав Поґо. – Він — це ми».

На початок сторінки

Альманах

Перекладацька майстерня