ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000-2001

АЛЬМАНАХ 

«Майже вся літературна критика єлизаветинського періоду, як серйозного, так і несерйозного змісту, була написана латиною».[1] Проте це важко собі уявити, дивлячись на праці з історії літератури. Трактат латинською мовою Альберіко Джентілі на захист поезії та акторського мистецтва, який я маю намір тут опублікувати і перекласти, залишився цілком поза увагою істориків літературної критики та вчених, що вивчають літературу єлизаветинського періоду[2], незважаючи навіть на те, що він був надрукований в Оксфорді університетським друкарем у славетні часи правління королеви Єлизавети.

          Основні факти біографії Альберіко Джентілі досить добре відомі.[3] Він народився в Сан-Ґінезіо, Італія, у 1552 році. Навчався у Перуджійському університеті, де у 1572 році отримав ступінь доктора цивільного права. Через підозри в єресі протестант Альберіко разом з батьком Маттео та молодшим братом Сціпіо були вимушені тікати від інквізиції. На початку 1580-х років він прибув до Англії, де завдяки впливу графа Лестера був рекомендований до Оксфордського університету, в якому почав викладати і який підтримував його фінансово. У 1586 році Джентілі призначили супроводжувати посольство сера Гораціо Палавічіно до електора Саксонії*, але у 1587 році він повернувся до Англії і, завдяки клопотанням сера Франсіса Волсінгема, почав керувати кафедрою цивільного права Оксфордського університету, що продовжував робити до своєї смерті у 1608 році, хоча останні 18 років жив переважно у Лондоні, виконуючи свої професорські обов’язки через замісника.

          Протягом життя Альберіко Джентілі написав багато творів. Сьогодні він головно відомий як один із перших фахівців з міжнародного права і завдяки своїй книзі про воєнні закони, De Iure Belli Libri Tres (Hanau, 1612), як безпосередній попередник Ґроція. Поряд із трактатами на теми, не пов’язані з правом, Джентілі написав багато юридичних праць, включаючи De Legationibus Libri III (Hanau, 1594), що присвячена серу Філіпові Сіднею. У листі-присвяті до цього твору Джентілі згадує (sig. A2v), що він листувався з Сіднеєм, і покликується на часті особисті розмови з ним, яких був удостоєний. Чи під час цих зустрічей вони також говорили на тему поезії, ми можемо лише здогадуватися.

          Трактат Джентілі на захист поезії та акторського мистецтва має назву Commentatio ad L[egem] III C[odicis] de prof[essoribus] et med[icis] [“Коментар до третього закону (Юстиніанського) кодексу про вчителів та лікарів”]. Він був надрукований Джозефом Барнесом, університетським друкарем, в Оксфорді у 1593 році разом з трактатом Ad Tit[ulum] С[odicis] de Maleficis et Math[ematicis] et ceter[is] similibus Commentarius ["Коментар до назви (Юстиніанського) кодексу про чаклунів, астрологів та їм подібних"]. Невелика книжка з цими двома трактатами, які, отже, формально є коментарями до Юстиніанського кодексу, була присвячена у передньому слові, датованому 26 червня 1593 року, докторові Тобієві Маттею, колишньому деканові Церкви Христа в Оксфорді, а на той час деканові Дургемського коледжу, згодом – архієпископові Йоркському.[4]

          Commentatio ad L[egem] III C[odicis] de prof[essoribus] et med[icis] – дійсно не вельми привабна назва, проте за нею ховаються живі та красномовні аргументи на захист поезії, які викликають значний інтерес. Із вступного листа-присвяти докторові Маттею ми дізнаємося, що цей коментар був написаний з промови, яку Джентілі виголосив на одній з університетських випускних церемоній.[5] Приблизно половина цієї промови збереглася донині в одному з манускриптів Джентілі у Бодлеївській бібліотеці.[6] Він виступив з цією промовою між 1583 та лютим 1591/2 рр.*, і, можливо, вона була перероблена у трактат, який зараз перед нами, незадовго до його опублікування.[7] Третій закон Юстиніанського кодексу, з назвою “Про вчителів та лікарів” – це закон імператора Філіпа, який постановив, що поети не мають права на привілей недоторкáнності [від податків]. Відштовхуючись від цього, Джентілі ставить питання, чому так повинно бути з огляду на той факт, що люди, очевидно не менш гідні, як-от граматики, логіки і ритори, законно користувалися таким привілеєм. Також малярі мали право недоторканності, а схожість між поезією та малярством велика, – тож чому, питає він, поетів позбавили недоторканності?

          Своїми доводами Джентілі робить власний внесок у деякі головні проблеми ренесансної літературної критики, а також підіймає деякі цікаві другорядні питання.

          Погляд Джентілі на поезію представлений так: 1) поезія і малярство споріднені між собою, але якщо маляр малює те, що насправді є, то поет зображує лише правдоподібне; 2) поезія – це суміш правдивого і неправдивого: трагедія та епічна поема походять з історії та легенди, але поет може домислювати подробиці; комедія, маючи справу з безславними діями приватних осіб, є правдивою у тому, що вона правдоподібна; 3) людина, яка пише історію у віршах – не поет: матеріалом поета є загальна правдоподібність, а не правдивий факт; 4) поезія – це частина логіки, що служить для будування прикладів; 5) поетика, за допомогою віршів і поетів, покращує звичаї; 6) поезія навчає і захоплює; 7) поезія має лікувальну дію, очищуючи емоції; 8) лише комедія, епічна поема і трагедія мають таку цілющу дію; 9) поети – достойні особистості, незважаючи на те, що Платон їх осуджував, хоча й не був у цьому послідовним; 10) поети – це наслідувачі; 11) поезія – це знаряддя діяльної світської – не споглядальної – філософії.

У своїх інших доводах Джентілі стверджує, що: 1) у давні часи поетів шанували як мудреців і майже як святих; 2) Верґілій – кращий поет, ніж Гомер; 3) дія в Енеїді – це єдність; 4) Святе Письмо не пропонує відповідного для драми матеріалу; 5) поетів не слід таврувати за те, що вони пишуть тексти для акторів, навіть, якщо припустити, що актори – безчесні люди, але в будь-якому разі а) акторів, що грають не заради грошей, не можна вважати професійними виконавцями (акторського мистецтва), отже, університетських чи придворних акторів не слід засуджувати; б) навіть ненайкраща акторська гра може служити меті виправлення людських хиб; в) постулат з Біблії: «Хай не буде чоловіча річ на жінці, а мужчина не зодягне жіночої одежі, бо кожен, хто чинить це, – огида він для Господа, Бога твого» (Повторення закону, 22:5) не є забороною акторського мистецтва.

          Джентілі добре знайомий з критичними поглядами Платона, Арістотеля, Горація і Квінтіліана, а також з такими класичними авторами меншого калібру, як Авл Ґеллій, Веллей Патеркул та Макробій. Він знає середньовічні погляди Аверроеса і Томи Аквінського. Він глибоко обізнаний з Поетикою Юлія Цезаря Скаліґера, якого дуже шанує, але з яким не боїться сперечатися з важливих питань і навіть виправляє його наукові неточності. Він також виявляє обізнаність з критичними працями Забарелли, Фракасторо, Патріці і Ріккобоні. До того ж, Джентілі володіє разючим спектром знань, почерпнутих в античних класиків, Отців Церкви та в сучасних політичних письменників Жана Бодена і Петера Фабера. Він демонструє дуже добре знання цивільного права і коментарів до нього юристів-гуманістів Альціаті і Кюжа. Він також цитує канонічне право на підтримку своїх поглядів.

          З цього обширу знань Джентілі виводить свої ясні й короткі судження стосовно головних питань, що їх обговорювали літературні критики у ХVI столітті – про загальне та часткове, про катарсис, про те, що складає сутність поезії – наслідування чи віршова строфа (віршування), про мету, завдання та методи поезії.

          Джентілі написав стислий й старанно аргументований Захист поезії, що сприяв подальшому введенню в обіг в Англії критичних думок впливових європейських теоретиків. Його трактат був також перевиданий у 1604 році в Ганау, через 11 років після його першої появи.

          Трактат Джентілі викликає особливий інтерес ще й тому, що написаний з погляду вченого юриста: Джентілі постійно звертається до римського права, щоб обґрунтувати свої доводи. Закон, що засуджує свідків, які дають суперечливі свідчення, дозволяє йому відкинути зовні непослідовні погляди Платона на поезію;[8] на нижчому рівні доводів римське право застосовується для пояснення граматичного правила.[9] Для Джентілі також важливі положення римського права щодо акторського мистецтва. Аналіз стосунків між правом та поезією у XVI столітті міг би дати цінні результати. Захист поезії й акторського мистецтва Джентілі залишився непоміченим тому, що написаний латиною і виглядає як тлумачення якогось незвичного закону маловідомого римського імператора. Також тлумачив це право, хоча й коротко, як зауважує Джентілі, юрист Жак де Кюжа.[10] Про зв’язки між правом та поезією розмірковував у своїх правознавчих працях брат Альберіко Джентілі, Сціпіо[11]. Цілком імовірно, що інші коментарі римського права з XVI століття містять цінні дані для історії літературознавства. У всякому разі, Commentatio ad L. III C. de prof. et med. проливає нове світло на ставлення людей розумової праці в Англії 1590-х років до поезії та на багатогранну особистість Альберіко Джентілі.

Примітки до тексту

          Тут я наводжу текст Оксфордського видання 1593 року, який міститься на аркушах F3r-H4r, а лист-присвята – на A2r та A2v. Я користувався примірником з Бібліотеки архієпископа Марша (Дублін), керівництву якої я вдячний за дозвіл надрукувати його. Також збереглися примірники в бібліотеках Коледжу Святого Тіла Христового (Оксфорд), Коледжу Святої Трійці (Дублін) та Йоркського кафедрального собору. Ганаузьке видання 1604 року, примірники якого з Британського музею та Бодлеївської бібліотеки я дослідив, має незначні відмінності у пунктуації та у цитуванні авторитетів на полях, а також деякі несуттєві розбіжності у правописі, яких я не відзначував. Для більшої ясності я перевів численні авторські примітки, що часто захаращують поля, у посилання внизу сторінки. Це також дає можливість співвідносити цитати на полях із твердженнями в тексті там, де таке пов'язання не завжди зрозуміле з авторських поміток. Насамперед я наводжу посилання Джентілі, а потім, у квадратних дужках, – посилання, як воно зідентифіковане мною. Я також розпізнав деякі цитати, до яких Джентілі не додав жодних поміток на полях, – вони взяті у квадратні дужки. В моїй редакції тексту я розширив скорочення, позначені тильдою, поміняв стару форму довгого s, адаптував до сучасного вживання u та v, послідовно друкував і замість [сучасного] j, зняв лігатури і діакритичні знаки. Оригінальний латинський текст не має абзаців, окрім цитат, написаних з нового рядка. Я ж у перекладі поділив його на абзаци з метою полегшення читання.

Дж. В. Біннс

Бірмінгемський університет (Великобританія)

Уклінні вітання вельми шанованому Тобієві Маттею, докторові богослов’я, деканові Дургема від щиро відданого йому Альберіко Джентілі

Якби бажанням людей братися до якоїсь справи дорівнювали відповідні можливості й нагода, то ти, Тобію Маттею, високославний мужу, прийняв би од мене не лишень тепер ось цей, хай який убогий, вияв пошани й визнання, але й задовго до цього – і достойніший твого пошанування. Адже ти був першим, хто у свій час не лише оздобив мене поважністю свого судження (про мене), утвердив у ласці своєї особливої приязні в коледжі великого принцепса[12] та у найвидатнішій академії*, а й усе те добро, яким ти так щедро обдаровував мене від самого початку, незмінно й досі мені вділяєш, та й надалі – я цілком певен того – так чинитимеш. Але, якщо на хвилину відкласти всякі роздуми про твою доброту до мене і приглянутися до твоїх чеснот, твоїх найзначніших незрівнянних прикмет, то, скажи, чи є де такий, хто б позмагався з тобою у загальній пошані та славі? Сам я нічого не стверджую, лише приєднуюся до тих, хто обурюється та журиться з того, що відтоді, коли ти – надзвичайне, найбільше, найвідоміше світило цієї академії – пішов з неї,[13] то все вповила темрява і взагалі майже не видно проблиску. Тепер, коли тебе, найкрасномовніший з мужів, немає з нами, то виникає таке враження, що академію, яка не поступається талантами та знаннями жодній іншій академії в усій Європі, а насправді ще й перевищує їх славою ораторського мистецтва, чим завдячує лише твоїм зусиллям – зробили майже безголосою. Це так, справді так. Вже впродовж довгого часу я маю зобов’язання та велике бажання, яке донині натикалося на поважні перешкоди, та й нині, як відчуєш, не до кінця здійснене, – представити твоїй увазі один із моїх щонічних трудів, який був би Тебе гідний. І хоча, з одного боку, не можу собі дорікнути своєю невдячністю до Тебе, хто впровадив мене у гроно знатних моїх патронів,[14] з другого – щодо таких-от коментарів, що їх надсилаю Тобі, таки маю певні сумніви. Вони дійсно сповнені вагомим змістом і варті твоєї уваги (того, хто сидить у сторожовій вежі коло керма Церкви та Держави). У них мова йде про ті мистецтва й заняття, які з держави повинні б бути вилучені, про ті, що їх можна у ній допустити, і про ті, що їх звичайно схвалюють, і навіть винагороджують. Але скільки-то, зволь на те зважити, скільки-то приготувань вимагали б іще [ті коментарі], складені з двох весперій, що їх називаємо актами,[15] – щоб, відповідно до Твоєї достойності, та й самого змісту складені для Тебе й доведені до широкого загалу,[16] не виглядали аж надто вбого?.. Але так уже мені ведеться, що я ніколи не міг оприлюднити того, над чим тяжко працював. Отож, яким би не було це писання, яке й присвячую Тобі, о найвидатніший Маттею, хай би Ти й прийняв його як від того, хто понад усе прагне дорівняти Твоїй гідності, хай би, заради твого найдорожчого Джентілі, зволив всі недоліки цієї праці лишити не зауваженими. Можливо й інші, кому не віддячую малим за їхнє велике добро, будуть якомога справедливіші до мене. Але навіть у цьому малому я маю що запрезентувати тим, хто вивчає право, – насамперед те, що відкриваю для них джерела, з яких необхідно черпати, якщо ми хочемо розуміти наші закони, належно трактувати їх і бути – та й заслужено називатись – правниками. Прощавай, о найдосконаліший з мужів.

Оксфорд, 26 червня 1593 року

Коментар до третього закону “Кодекс про вчителів та лікарів”

Імператор Філіп мовить: «На поетів не поширюється привілей недоторкáнності».[17] Однак видається дивним для мене, і так воно й буде для інших, хто добре знає, що поетичне мистецтво не належить ні до тих мистецтв, що їх мудрі та чесні законодавці звикли проганяти з держави, немов найгидкіші злочини, як-от ворожба, чорна магія та інші подібні,[18] – ні до тих мистецтв, що їх хоч і допускають у державі, але мітять темною міткою, як, скажімо, вуличне лицедійство, чи інші, згадані в преторському едикті про ганебства.[19] А ми знаємо, що майже всі інші мистецтва держава запрошувала, навіть заманювала, ще й неабияк вшановувала різними привілеями: граматику, логіку, риторику, медицину; стосовно них було видано багато постанов. Читаємо ж, що художникам надавано недоторканність.[20] І тут ще й на таке зверни увагу і подумай: як у Платона зближені, майже в одну постать зведені поет та художник.[21] Врешті, про те ж саме мовиться й у відомому вислові Сімоніда Мелоського: «Картина – це німа поезія, поезія – красномовна картина»,[22] – вислів, отак риторично оздоблений, ритори називають “зворотною опозицією”. Таким є й інший вислів Полемона: «Гомер – це епічний Софокл, Софокл – трагічний Гомер».[23] І подібних чимало. А у нас, правників – ось цей: «Волоцюга – це малий вигнанець, вигнанець – це великий волоцюга».[24] Також Епіктет говорив, що картина – це казкова правда.[25] Так найкраще і найвиразніше скажеш і про поезію, бо не є вона вся правдою, ані вся неправдою. Адже не бажано писати у поемі про те, що є беззаперечно “правдивим” – чи тому, що таким воно і є, чи тому, що таким його всі вважають, чи тому, що його й спростувати годі, – або, навпаки, писати про те, що не є правдою, тільки явною і всім відомою брехнею. Бо у цій брехні немає ні правдоподібності, ні дивного – двох достоїнств поезії.

Глянь на всі три жанри поезії. Побачиш, що підґрунтям як епопеї, так і трагедії є історія або легенда. Так, діяння видатних особистостей – героїв цих поем – є такими, що їх не можна віддати забуттю. Кому ж бо не відомо, що Еней прибув в Італію, вів з тамтешніми жителями війни і здобув дружину царського роду та царство? Але, як усе це сталося, як Еней страждав – те сховалось у темряві давнини. І тут поетові залишається місце для правдоподібного наслідування, що він і втілює в образі найкращого та найзавзятішого принцепса. У комедії, предметом зображення якої є далекі від слави вчинки пересічних людей, засадою поета є те, що тому, хто зображує правдоподібне, не можна й не слід докоряти за неправду, тому що неправду не можна довести, і тому що, з іншого боку, правдоподібність вигаданої дії є умотивована, незалежно від того, якими надуманими не були б імена осіб, місцевостей та часів. Як поезія, так і малярство вигадують під образом правди. Тепер стає зрозумілішим і рядок з Горація: «Художникам та поетам».[26] Мабуть, між ними таки є різниця: поет – той, хто вигадує правдоподібне, а художник – той, хто малює правдиве. І звичайно, Апеллес[27] був не меншим художником, зображуючи Олександра, ніж Зевксис,[28] який намалював храм Юнони в Кротоні, хоча той відтворив образ людини, яка дійсно існувала, а цей – форму, якої ніде не бачив. Послідовники Арістотеля не терплять у поета такого відтворення реальності, коли він дотримується історичної правди; тому вони й не визнають Лукана та Сілія поетами. І ця думка таки слушна, як би проти неї не виступали сьогодні такі високовчені мужі, як Фракасторо,[29] Скаліґер[30] чи Патріцці[31]. Бо якщо поезія є частиною логіки, як нині вважається, то як можна відносити їхні історичні писання до жанру поезії? Адже, як переконливо свідчить славнозвісний Забарелла у своїх книгах про природу логіки,[32] історія мистецтвом не є. Ми, вочевидь, вчинили б супроти здорового глузду, якби поетові надали лише спосіб трактування тематики, без права обирати собі власну тематику. Тематика творів Лукана, Сілія та інших подібних є невіддільна від тих великих мужів, про яких вони пишуть. Матеріал поета – це загальна правдоподібність, а не часткова правда. Але я не буду заглиблюватися у це розрізнення. Я лиш ось що висновую: чи є поет схожим на художника в обох відношеннях, а чи [схожий на нього] лише тоді, коли обидва вигадують правдоподібні речі, зв’язок між поетом та художником дуже тісний.

          То чому ж тоді для художників існує певна недоторканність, а для поетів немає жодної? Граматистам, ораторам, риторам, логікам, софістам, лікарям, правникам, професорам усіх вільних мистецтв щедро надавалося право недоторканності, і то силою не одного закону.[33] Подбали навіть про тих, хто дає сільським хлопцям початкову освіту.[34] То що ж, одні лишень поети позбавлені захисту?[35] Лишень їхнє заняття марне, чим Овідіїв батько дорікав Овідієві?[36] Цезар надавав громадянство усім, хто навчав у Римі медицини, як і професорам вільних мистецтв, щоб ті охочіше мешкали в місті і були для нього корисними.[37] Не гадаєш же ти, що поети становили виняток? Чи, на твій погляд, інші категорії недоторканності були престижнішими, аніж римське громадянство, якого так прагнули здобути всі царі та народи, а здобувши, вважали, що володіють найбільшим добром та славою? Ні, коли Лівія попросила громадянства для одного збирача податків, галла, Август відмовив і подарував йому натомість право недоторканності, заявивши, що він легше переживе ущерб для скарбниці, аніж пониженння престижу для римського громадянства.[38]

          І тут мені належить сказати про високість поетичного мистецтва і про чесноти найвидатніших поетів, аби показати, що поети гідні найвищих почестей більше, ніж будь-хто інший. Але чи є хтось настільки неочитаний, щоб не знати, що поетів повсюди вважають святими?[39] Галли настільки шанували поетів, що, за свідченням Діодора,[40] навіть найвойовничіші з них припиняли чвару, мовби за наказом герольда, тільки-но з’являвся поет. А подумай-но про друїдів, тих галльських мудреців, і знатимеш, що й поетів колись величали мудрецями, ставили у ряд з мудрецями. Чи згадувати й про те, що і для поетів, і для тріумфаторів спільною нагородою був лавр? Чи й про те говорити, що голоси оракулів та поетів лунали однаково?[41] Чи маю наводити інші нескінченні приклади, що засвідчують славу поетів? Чи маю тут цитувати вислови наших правників, показуючи, як часто вони покликаються на авторитет Гомера?[42] Знаємо, що найвидатніші оратори давнини цитували вірші, аби додати ваги своїм промовам. Знаємо про це від Квінтіліана.[43] Читаємо – як і в цього ж автора, – що книги філософів рясніють сентенціями поетів.[44] Ну, а те, що у поета вчаться красномовства оратори, та й взагалі усі? Якщо це правда (а таки чиста правда!), то вчитель красномовства, не лише ритор чи наставник з ораторського мистецтва, але звичайний вчитель звичайних людей тільки поетові приписує всі види дикції та всі чари мови: як це блискуче пояснює Фракасторо в діалозі Науґерія,[45] що названий іменем цього промовистого мужа, – “Про поета”. А що, коли б я захотів говорити про одного лишень Гомера чи Верґілія? Обоє, за словами суворого стоїка Сенеки,[46] найкраще прислужилися людському роду. Наш Юстиніан називає Гомера батьком усіх чеснот.[47] Усі визнають його джерелом усякої мудрості, що й виклав Страбон у цілій своїй першій книзі.[48] Але я говорив би нескінченно, якби узявся переказувати похвали цьому поетові чи пригадувати, у скількох томах, найвидатнішими мужами писаних, містяться ті похвали. Свіда[49] та Лаерцій[50] налічують їх чимало. До них можна додати деякі промови Максима Тірського[51] – філософа, який, одначе, був послідовником Платона. Це – той Гомер, що його єдиного взявши собі за учителя, Олександр [Македонський] міг заслужити на ймення Великого. А Ганнібал, що в одному місці висміює цього вчителя та його учня, а в іншому – Форміона-філософа, коли розмірковує про загальнодержавні та військові справи, насправді радше показує власне варварство, аніж уймає Гомерові його чеснот.[52] Бо вийшло так, що Пунієць* не раз порушив правила справедливого ведення війни, і все тому, що зневажав Гомера – найвидатнішого вчителя нашої доби, а в добу Ганнібала – взагалі єдиного. Я вже говорив деінде про несправедливість цього варвара та про інші речі стосовно ведення війни.[53] Коротше кажучи, це той самий Гомер, який

Краще й докладніше – він, ніж Хрісіпп та Крантор, повчає,

Що є гидке, що – прекрасне; що користь, що шкоду приносить.[54]

І можеш не погодитися з великим Скаліґером, який, бувши досить несправедливим суддею Гомера у всіх книгах своєї Поетики, засуджує та фактично відкидає ще й це Горацієве судження у "Гіперкритику".[55] Але ні античність, ні всі наступні епохи годі було отак збити з пантелику у їхній оцінці Гомера. Я згоден, що і в цього поета є певні негідні речі, що їх достатньою мірою не оправдав жоден з його прихильників. Ну й що з того? Що людське – те ледве чи може бути досконалим і бездоганним:

Тридцять поганих є епіграм у книжці тій, Лаусе,

А якщо добрих у ній – стільки ж, то добра вона.[56]

Тут я згоден зі Скаліґером[57] і не сумніваюся, що Гомер як поет таки справді стоїть набагато нижче, ніж Верґілій. Бо що в останнього не піддавали критиці, щоб тут же блискуче захистити? Також наш Альціаті[58] присвячує деяку увагу спростуванню того, в чому звинувачував Верґілія Авл Ґеллій,[59] і справився він з цим таки краще, ніж Скаліґер. Питання в тому, що Верґілій вклав у вуста Палінура назву Велійської гавані, а Палінур помер задовго до заснування Велії. Скаліґер вважав,[60] що поети мають право застосовувати фігуру “передбачення”, не лише оповідаючи від власної особи, й від особи будь-якого героя, якого зображують. «Але, – зауважує він, – це грубувата риторична фігура». А Веллей Патеркул[61] засуджував її вживання задовго до Скаліґера і критикував за це поетів. Альціаті стверджує, що Велійські гавані були пойменовані так Палінуром не від назви Велія-міста, заснованого після Палінура, а від річки Велій, що, в свою чергу, дала назву місту. Але тут, із згадкою про Веллея, спливло мені на пам’ять, що один правник (чому б і не надати йому цього заслуженого титулу?) – один правник із Лувену[62] виклав свої міркування щодо згаданого історика, спростовуючи думку Скаліґера про Верґілія й Гомера, щойно мною наведену. Там не було нічого проти Верґілія. Але те, що він наводить на користь Гомера, особливо свідчення Арістотеля, ми радо приймаємо. Але Верґілієві не бракує похвал від Веллея,[63] так само як і від інших. Одначе, сама епоха заздрила своєму паросткові, як це завжди буває і як це було з Гомером.

Еннія читав Рим, коли ти живий був, Мароне*.

Над Меонідом** сміявсь – диво – його ж таки вік.[64]

Ми знаємо розлогі нарікання Горація з цього приводу.[65] Більше того, достоїнства Верґілія були настільки високими, що коли він щойно наближався до своєї величі, інший поет проспівав:

Місце, хто пише, римляни й греки, дайте: щось більше,

Ніж “Іліада” сама, нині приходить на світ.[66]

Чи повинен я наводити все, що то тут, то там зазначає Скаліґер стосовно чеснот Верґілія? У своїй Ідеї він заявив, що всі мирні й воєнні мистецтва можна збагнути в одному Енеї. Та й взагалі: «Ти станеш кращою, досконалішою людиною не стільки від настанов філософів, скільки від читання Верґілія».[67] Так і Фульгенцій колись уклав книгу моральних настанов з одного лиш Верґілія,[68] якого він, якщо брати ім’я, називав поетом, а якщо суть – то найвидатнішим моральним філософом. Геть, Трітемію,[69] ким би ти не був, якщо маєш зухвалість стверджувати, що Фульгенцій шукав золото у болоті! Геть, найбожевільніший Ґаю, що хотів загасити цю славу, а також – Гомерове сяйво![70] Для Олександра Севера та, як дехто каже, й для Августа, Верґілій був тим, ким був Гомер для Олександра Великого.[71] Коли Верґілій заходив у театр, всі римляни вставали, вшановуючи його, мов самого Августа.[72] А це ж була така шана, яку Август не дозволяв виявляти навіть до своїх синів.[73] Краще я розгляну те, що Верґілій пише у своїй останній еклозі немовби про іншого поета, що посилається на цей випадок і на самого Верґілія, а не на когось іншого:

Фебовий хор увесь піднявсь, мов для зустрічі мужа.[74]

Геть неуків! Геть граматистів! Але й філософи не змогли висунути кращих доводів проти Вергілія. А оцей рядок, якого Скаліґер сам ганить і в якому Верґілій говорить:[75]

Не через фатум, ані через смерть, яку заслужила,

Світ покинула вона ...[76]

оскільки Дідона була якраз приречена отак загинути, дуже добре захистив мій брат.[77] А я додам, що, згідно з правилами граматики, латинянам не було властиво говорити, що хтось “виконав волю фатуму”, коли він “помер природною смертю”. У підтвердження цьому юрист Пауль говорить про раба, що “помер природною смертю”.[78] А ще переконливішими є слова Таціта в Анналах, XIV: «Він не витримав злигоднів вигнання і вмер природною смертю»[79]. Навіть я – людина, яка в цих речах не є абсолютно ані вчена, ані обізнана, ані досвідчена, як тільки я чув звинувачення, спрямовані проти Верґілія, я знав, що всі вони – пусті та смішні. Я дещо був завагався, міркуючи над одним із зауважень. А полягало воно в тому, що Енеїда Верґілія, мовляв, складається не з дій одного Енея і з не однієї дії, але з дій багатьох людей під проводом Енея – як і в його мандрівці до Італії, так і в війні проти латинян. Вважають, що це – дві найбільші вади поеми. Прихильники Гомера дорікали нашому поетові, що Гомер уник цього в своїх двох поемах. Адже, в Одіссеї описується одна дія самого лише Одіссея – його повернення додому. Ахіллів гнів в Іліаді теж є єдністю, бо є причиною нещасть і для греків, коли стримує його від битви, і для троянців, коли спонукає його до битви. Але, справді, я погоджуюсь з дуже слушним висловом однієї вельми вченої та благородної людини, що «Верґілієву славу не можна ні примножити нічиєю похвалою, ані зменшити нічиєю доганою».[80] Стосовно того, що говорять про дії однієї людини, то цього зокрема не можна допустити, не обмеживши мистецтва поета занадто вже вузькими рамками і вирішивши, що поет повинен оповідати лише про дії приватної особи, а не правителя чи імператора. Бо якщо він здатен гідно писати про таких людей, йому належить їх зобразити в оточенні їхніх родичів та воїнів, без яких не обходиться жоден правитель чи імператор. І це видається мені таким очевидним, аж я немало дивуюся, що Торквато Тассо – поет, якого можна легко прирівняти до Гомера з Верґілієм і який сьогодні є метром поетичного мистецтва, – міг непокоїтися з цього приводу і серйозно сумнівався, чи правильно він скомпонував свою поему, де дії багатьох людей розкриваються під проводом одного Готфріда.[81] Що? Хіба Ахілл воює один? Хіба ж не він велить іншим озброїтися та стати поруч із ним у бою?[82] Я б сказав, що навіть гурт людей, який, за словами правника Помпонія,[83] складається з різних частин – як-от народ, чи армія, – є предметом для поетичного наслідування. Таким чином, поема “Звільнений Єрусалим” була б належно побудованою, навіть якби Тассо не поставив одного ватажка над усіма іншими – і, мабуть, була б прекрасніша. Отакі мої доводи.

Однак дії Енея у Верґілія є єдністю. Маю на увазі його пошуки Італійського королівства та поневіряння через гнів Юнони. Так, ми чуємо про цей гнів у перебігу подій, у заклику на самому початку розповіді, усюди, в кожній книзі. Дивно, що цього не зауважили, не відчули ані обвинувачі, ані прихильники Верґілія. Верґілій не починає опису дій Енея, не описавши цього гніву, і завершує не інакше, як ним. Бо коли Юнона заспокоюється, Еней кладе кінець війні:

Згодна Юнона, власкавлена, думку змінила.[84]

А погляньте на образ доблесного правителя, – у Гомера схожого не знайти. Чоловік, відомий своїм благочестям, зненавиджений володаркою богів за те, в чому не був винен, чоловік, що вийшов переможцем навіть над нею і, що більше – завдяки молитвам. Ось про що попереджав віщун Гелен:

Зваж на одне, о сину богині, віщеє слово,

Ще раз кажу тобі й ще раз велю об тім не забути:

Владній Юноні складай молитви...[85]

А також Тібріс:

Згідно з обрядом Юнону благай, одверни молитвами

Гнів та погрози її...[86]

Еней так і чинить:

... і ти, Сатурнова дочко,

Зглянься на мене, молю...[87]

Що говорить цей наш правник, який закидає великому Скаліґерові необізнаність та заздрість у його судженнях про Верґілія?[88]^а Але, ми, здається, довше, ніж належало б, розглядаємо це питання. Не утримався й Альціаті, щоб не захистити Верґілія навіть перед юристами.[89] А все, що я сказав, має одну мету – ми повинні усвідомлювати заслуги поетів. Я хотів показати, що недоторканність повинна надаватися всім поетам, хоча б з огляду на цих двох – Верґілія та Гомера. І правда, коли згадати, що Август надав недоторканність усім лікарям задля одного лиш Антонія Музи.[90] Кажуть, коли поет Евпол загинув на війні, то в Афінах був виданий указ, що жоден поет не повинен брати участь у воєнних діях.[91] У своїх книгах про правила ведення війни я писав про те, як слід вшановувати нащадків людини заслуженої.[92] Ось і все, що стосується заслуг поетів.

Якщо логіки, яких в юридичних джерелах[93] називають "софістами", є недоторканні, то чому ж поети, яких називають так само, та ще й вищим іменем, "філософи", не є?[94] А якщо поезію можна не меншою мірою, ніж риторику, вважати частиною логіки, то чому недоторканність дарується логікам, ораторам і не дарується поетам? Тома Аквінський та Аверроес дійшли висновку, що поезія – частина логіки, або діалектики, та й інші в наш час так само присудили.[95] Тобто поетичне мистецтво, що вчить, як писати вірші, безумовно, є частиною логіки, бо воно має справу з розбудовуванням зразків; так само й риторика є частиною діалектики, оскільки вчить про ентімему. А зразок та ентімема – логічні категорії. Поетичне мистецтво й полягає в тому, що воно повинно вчити, як поетам творити зразки – які наслідувати, а яких уникати. А ще – у який спосіб поет повинен показувати глядачам людські звичаї, вчинки та пристрасті – щоб їх наслідували, чи щоб їх уникали. Верґілій, наприклад, міг би навчити, що навіть найкращого правителя інколи надзвичайно дратує воля вищого за нього, але він витримує і стає ще блискучішим, ще видатнішим, як те очищене вогнем золото. Тому він звертається до свого вчителя поезії, в котрого може навчитися, як опрацювати цей матеріал, і в котрого вже навчився, як писати Енеїду, де йдеться про долю подібного правителя. Таким чином, концепцію правителя можна цілком справедливо вважати зразком, що був потрібний поетові. Тому, якщо хтось іще опиниться у подібній ситуації і буде сподіватися, разом з Енеєм, на подібний кінець його трудів, той вважатиме, щоб не випустити з уваги нічого з того, що робив Еней. Так було і з Тассовим Готфрідом. Але з Фракасторовим Йозефом вийшло інакше. Це також не стосується Авраама, Ісуса Навина та Давида. Бо нам не годиться оскверняти Святе Письмо, оскільки маємо чітку заповідь. Проте деякі великі поети не виконують або не визнають цієї заповіді в своїх “Jepthes”, “Baрtistes” та “Genesis”[96] і – ганебно помиляються. Скаліґер навіть засуджував переклад псалмів віршем.[97] Я з ним у цьому не згоден. Переходжу, однак, до іншого.

Якщо філософи мають недоторканність, то чому її не мають поети, чия філософія щонайкраще слугує напучуванню державців? Поезія ж, як і риторика, є знаряддям практичної світської філософії. Через поетів і поеми вона покращує звичаї громадян. І, як риторика виконує цю функцію словесно через ораторів, так і поезія робить те саме через поетів, за посередництвом вигаданих учинків та придуманих дій. Так пояснював Скаліґер,[98] і ще виразніше – славний учений Забарелла.[99] Це, звісно, і є метою справжньої поезії. Поезію, що дає лише насолоду, можна по праву зрівняти з лестощами; ту, що розбещує мораль поганими зразками, можна вважати погибельною:

Кожен поет намагається вчити і звеселяти.[100]

Так говорить Горацій. Це – умова поезії, якою вона перевершує всі інші науки: вона вчить і лікує, звеселяючи, – не так, як незграба-лікар:

Так лікарі, намагаючись дати хворій дитині

Щонайгіркіший полин, передбачливі, спершу намажуть

Посуду вінця пахучим, густим, наче золото, медом.[101]

Так писав Лукрецій. Поети – це лікарі. І, безперечно, зцілюють емоції сильно й дієво. Про це пише Арістотель, даючи визначення трагедії,[102] і Тімокл, комедійний поет, унаочнює це численними прикладами і віршами з Атенея.[103] Він же назвав Евріпіда драматичним філософом.[104] Та й Арістотель учив, що поезія не є таким собі заняттям на дозвіллі, а, будучи справжнім філософом, тлумачив її, як і все інше, з погляду її корисності для держави. Такими він бачив лише епічну поему, трагедію та комедію. Бо інші жанри не належать до поезії, тож є не такими корисними для держави. Для найкращих правителів наукою є епос, для незлобивих – трагедія, а комедія – для приватних осіб. Отож, коли б наш імператор, який не дав поетам жодних прерогатив недоторканності, говорив не про тих, хто пише комедії, трагедії чи епічні поеми, а про всіх інших, то привід був би очевидний: ці інші є, безперечно, не настільки значущими для держави.

Що тут сказати? Що наші законодавці були серед тих, хто мав за ніщо найкращих поетів, Гомера й Верґілія, тому вважав дурницею винагороджувати інших? Теокріт ганьбив таких.[105] І дійсно, це не привід для нашого закону. Чи не випливає звідси, що добрі, справжні поети зустрічаються ще рідше ніж фенікси, а всіх інших ми не повинні терпіти?

... посередніми бути поетам

Дозволу ані боги не дадуть, ані люд, ні книгарні.[106]

Подивіться, чого чекають від поета: хай він краще втратить багато гарних віршів, аніж мав би пропустити один поганий, – всупереч принципу, який встановили наші законодавці, – що краще виправдати винного, ніж засудити невинного, як точно проголосив Скаліґер.[107] З приводу одного тільки Музи недоторканність було надано всім іншим лікарям, хоча більшість з них могли бути посередностями. І в будь-якій іншій галузі, крім поезії, посередності можуть приносити користь, тож треба миритися з ними й віддавати їм честь. Про це йдеться у тому ж уривку з Горація.[108] Я не думаю, що це саме той привід, який ми шукаємо. Ми, звісно, не повинні прирівнювати нашого законодавця до Платона, який виганяє поетів зі своєї республіки. Честь, безперечно, є поживою для мистецтва. А законодавець пише: «Той, хто відбирає поживу, спричинює смерть».[109] Таціт говорить: «Коли скасувати винагороду за навчання, то пропаде й саме навчання, як щось не дуже годяще».[110] А якщо мистецтва перемандрують у місце, де їх винагороджують, як заявляє Платон у “Гіппії Великому”,[111] то їх, без сумніву, буде вигнано звідти, де їх не винагороджують. Отож, наш законодавець прогнав поетів, відмовивши їм у будь-якій недоторканності і велів, що їм має належати менше почестей, ніж іншим людям. А чи говорити нам далі? Кажуть, Юстиніан відмінив заробітну платню, що колись була встановлена для вчителів вільних мистецтв у всіх містах.[112] Чому ж він тоді не відновив той закон Філіпа проти поетів? Ми, дійсно, не можемо відповісти на це питання. Ми знаємо, що Геракліт думав так само, як Платон, і твердив, що Гомера потрібно вигнати з республіки, побивши кулаками.[113] Та й Зенон, засновник школи стоїків, думав, що ніщо не є настільки далеким від набування знань, аніж поезія.[114] А Солон заборонив Теспісові і ставити, й навчати трагедіям, – усе це, мовляв, і непотрібне, і брехливе.[115] Катон же дорікав Фульвію Нобіліору, немов за якийсь злочин, що той підчас свого консульства запрошував поетів у свою провінцію.[116] А в “Декреталіях” знаходимо думки давніх теологів,[117] які взагалі не схвалюють вивчення чи читання поетичних творів. Ми добре усвідомлюємо, що проти поетів можуть бути спрямовані ці та інші звинувачення. Але я не ставлю собі за мету всіх їх спростовувати, чи бодай згадувати. Навіть Катон, коли був претором у Сардинії, мав поруч себе того ж таки Еннія.[118] Солон, що дуже шанував Гомера, міг ненавидіти поганих поетів, але аж ніяк не мистецтво поетів. Теологи говорять із застереженням – не просто звинувачують поетів. І не знайдеться такого, хто б у цьому не погодився з ними. Зенонові ми відповідаємо так: поезія – це знаряддя не споглядальної, а дійової філософії. Тому ми й не звертаємось до поетів по наукові знання. Вони приховують по змозі навіть ледь помітне похваляння знанням, що його великий Юлій Скаліґер, якого я так часто цитую, називає, якщо мені не зраджує пам’ять, гарячковим у Лукана.[119] І в цьому ми погоджуємося з Зеноном, Платоном та іншими, які так казали і саме так це розуміли.

Але зупинімося на Платоні. Його послідовник Максим Тірський ясно показав, що у творах самого Платона, як виявляється, не більше є від Сократа, ніж від Гомера.[120] Скаліґер також зауважує, що Платон писав чимало такого, що свідчить про його пошану до поетів: «Тому грубими варварами є ті, хто хоче прогнати поетів з держави, покликаючись на авторитет Платона».[121] Та його авторитетом нехтуватимуть хоча б через те, що свідчив він по-різному. Відомий же закон, що відхиляє таких свідків.[122] А що ж такого закидає Платон Гомерові, за що самому ж Платонові не слід було б більше докоряти? У поета не побачиш розпусних бенкетів філософа, не почуєш про сороміцьку пристрасність Алкібіада, ні про безліч брудних, позбавлених смаку речей, від яких люди не кращають.[123] Проте під цим приводом він прогнав поетів зі своєї республіки, тоді як сам писав такі незугарності, які й читати не варто.[124] Чимало на цю тему сказав проти Платона Атеней.[125] І більше того – він показується як над міру заздрісний, шалено злослівний, до краю безчесний, до безглуздя амбіційний чоловік,[126] бо захотів – після законів Солона й Дракона – накинути афінянам свої закони: забажав, щоб афіняни стали новими людьми – невідомо, якими саме, – яких і в природі не існувало. І дійсно, він таки прогнав поетів зі своєї, не з якоїсь іншої республіки, як це подають і розуміють усі. Та й "лікарі" не мали б там що робити, адже, за Платоном, усі люди і так здорові. Мало того, Платон зазначає дві причини, чому він бажає прогнати поетів. По-перше, тому, що поет необізнаний навіть у тих речах, які так гарно описує.[127] По-друге, своїм наслідуванням він мимоволі їх погіршує, а досвід показує, що так воно і є.[128] Але жодне з цих заперечень не є вагомим. Адже, хоча мистецтво – наслідувач природи, проте часто її перевершує. Платон спостерігав,[129] як це трапляється у малярстві – маляр передає якийсь образ таким досконалим, яким його ніколи не покаже жодна природа. Та й наш поет зображує людину таких чеснот, на які не спромогтись людській природі. Справді ж бо, якщо поет не зробить цього, ми розцінимо це як його неспроможність, а не як ваду його мистецтва. І хай би всі злі, нечестиві й безбожні поети були прогнані з усіх держав. Але ж не добрі поети, не сама поезія, чи так само риторика – через негідне її застосування. Бо властиве цим мистецтвам застосування є цілком гідне, як про це мовить Арістотель.[130] Але й сам Платон допускає і втримує у державі чесно практиковану риторику – ту, яку так ганить у “Горгії”.[131] По-перше, він дійсно придумав цей софізм про необізнаність поетів. Оскільки поет через те, що він поет, тобто наслідувач, не є ні моральним, ні світським філософом, ані філософом воєнних стратегій, а все ж наслідує ці теми, то, як дійшов висновку Фракасторо, навіть Платон – під тим оглядом, що сам він неперевершено пише діалоги, – не є філософом, а незвичайним майстром слова.[132] А я б на це відповів, що поет, як і кожна людина, складається з тіла і душі, і що перше є знаряддям другої. Душа поета і є вся його філософія, якою він бажає допомогти людству. А наслідування – це його тіло, через яке душа вершить те, що бажає. Безсумнівно, наша душа працює, діє саме через ці знаряддя нашого тіла. І тому, якби хтось став доводити, що Тіцій[133] – говорячи правничим словником, – правив нісенітниці на тій підставі, що його язик не розумів слів, які вимовляв, то хіба цього божевільного обвинувача не вигнали б із глузуванням? А втім, ми надто багато часу витрачаємо на Платона. Висновуємо, що наш законодавець до Платона [за допомогою] не звертався.

Жак де Кюжа стосовно цього пише,[134] що недоторканність не надавалась поетам не тому, що вони її не вдостоїлись, а через недосконалість закону. А це – безглуздя. Бо, якщо вони найдостойніші, то живий закон, яким є сам правитель, мав би спромогтися зробити так, щоб не бути в боргу перед найдостойнішими. Мій брат, Сціпіо Джентілі, вважає, що твердження Кюжа є цілком правильне, і обґрунтовує це, власне, так: якщо поетичне мистецтво колись не було в пошані, то той, хто прилучився до нього, займався паразитуванням, і в лестощах дійсно виказав недостойні коріння поезії.[135] Але й він не дає задовільної відповіді на питання, чому, якщо поетичне мистецтво досягло найвищого рівня досконалості, поетам все одно не була надана недоторканність. Відомо, що риторика з великим трудом входила у місто, а деколи нею й забороняли займатися. «У часи, коли консулами були Красс і Доміцій, риторам, за свідченням Ціцерона[136], було велено закрити їхні школи зухвалості». Так висловлюється Таціт про оратора;[137] він засуджує ораторів за їхні пусті вправляння та інші такі ж неподобства. Тож можна подумати, що вилучили їх заслужено. Але коли риторику запровадили у місті, вона також отримала право недоторканності.[138] А які винагороди запропонував риторам Веспасіан?[139] Філософів також виганяли з Риму, з багатьох інших держав, як розтлінників молоді і тому, що через їхні заняття значно ослабло військове завзяття.[140] Ось як стоїть питання: чи можуть військові вправи та літературні заняття – дві протилежні речі, завзяття війни та миру, – квітнути водночас? Є й не одне свідчення про безчесність, лицемірство та підступи філософів в управлінні громадськими справами.[141] Хоча Сенека, відомий наставник Нерона, напевне, заперечив би це стосовно тих, хто по-справжньому відданий філософії.[142] Але хто вони, і скільки їх – справжніх філософів? Модестін, у другій книзі своїх Виправдань говорить, що їх небагато.[143] Але ти не висуватимеш проти поетів таких же звинувачень, як проти філософів. Ти можеш удати з себе філософа (гай-гай! скільки-то таких лицемірів!),[144] але не оратора, і тим паче не поета. Поезія дала нам найвойовничіших людей – Евпола, Тіртея, Есхіла, Алкея, Архілоха, Софокла та інших. Стосовно нашого питання про недоторканність, ти міг би нагадати філософам навіть той факт, що ухилятися від фінансових зобов’язань суперечить законам філософії.[145] І все ж таки, що б там не належало зробити для філософів, якою б не була причина повернення їх у державу (Атеней говорить, що цього він не знає[146]), але коли їх таки прийняли, вони дістали право недоторканності, яке й досі мають.[147] Так само було й з медициною у Римі. Декрет сенату забороняв її шістсот років, але коли впровадив, то разом з привілеями.[148]

А що ж поети? Вони люблять вільний час та самотність. Але ти ж не прирівняєш їх до ченців, яких справедливо присікав закон Валента,[149] якщо під маскою релігії вони виховують боягузство чи, прикриваючись культивуванням святощів, прагнуть плекати власні лінощі. Хотів би я, щоб ти глянув, як Альціаті[150] й Кюжа[151] тлумачать цей закон. «Пустоту вони прикривають святим ім’ям», – пише Таціт про інших,[152] але ти можеш дуже легко приєднати їх до тих інших. Платон[153] і наш Юстиніан,[154] який запровадив у зв’язку з цим посаду судді, кажуть виганяти цих огидних жебраків.[155] Хай собі Орозій,[156] Йорнандес[157], Павло Диякон[158] та інші кричать та лають Валента, – всі вони ченці, чи до них подібні.

А що ж поети? Актор – недостойна професія,[159] а оскільки акторів не було б без поетів, то, може, поети не мають недоторканності тому, що породжують людей лихої слави? Проте поетів як авторів хвалять, а акторів як виконавців ганять. Так зауважує у якомусь місці Августин.[160] Мені здається, що питання про акторів варто розглянути так: подивитись на досвід [різних] народів, зважити доводи проти і послухати, що каже закон Божий, якщо такий є. А я гадаю так, що у Ромуловій державі до цих занять та розваг мирного, вільного часу ставилися з презирством і що всіх, хто брав у них участь, вважали вартими презирства, і найбільше – тих, чия участь була менш достойна. Але коли із завоюванням Італії й підкоренням сусідніх регіонів римляни перестали боятися, тоді мистецтва та письменство врешті піднялися й перестали бути нешляхетними – плекали-бо їх далеко не прості люди. Проте не всі піднялися воднораз і не всі з однаковим успіхом. Це ж таки поетичне мистецтво, що дає життя акторам, найостаннішим підняло голову, коли вже далеко відійшло від того початкового дармоїдства. Бо ж і Лелій, і Африкан, про яких говорять, що вони писали комедії, публікуючи їх під іменем Теренція, так і не розголосили своїх справжніх імен. Самим же акторам, слугам поетів, далеко менше вдалося змити оте безчестя. Їхні імена розголошувало їхнє мистецтво. Коли республіка впала, вони ледве уникнули тавра неслави, яке колись накликали на себе завдяки одному винятку в законі[161] – «якщо вони вийдуть на сцену не для заробітку». Здається, так тлумачили Пегас і Нерва Філій едикт претора від часів обох Цезарів. Гадаю, що й претор думав так само, оскільки не знав ніяких інших акторів, крім тих, які публічно грали для заробітку. Бо такі, що виходили на сцену не задля практики акторського мистецтва, а на догоду імператорові чи заради власної примхи, з’явилися тільки в добу Цезарів. Тут виникає питання: як винагорода митця може бути ганебною для його мистецтва? Бо не думаю, щоб оплата могла якось впливати на достойність чи недостойність того чи іншого мистецтва. Оплата ж бо – поза мистецтвом. Лікарі й юристи, вояки й богослови отримують платню, але ми не кажемо, що їхні мистецтва – недостойні. Мені здається, що актори, які грають безоплатно, не вважаються непорядними тому, що їхня акторська практика не є мистецтвом. Бо тавром негідності позначене якраз мистецтво. Претор говорить: «Кожен, хто виходить на сцену для театрального мистецтва чи декламування...»,[162] під чим маємо розуміти “виконання” – «...кожен, хто виходить на сцену для виконавського мистецтва [performing art]...». Як "виконавцями" зовуть тих, хто танцює на сцені або робить щось інше без слів, наприклад, ходить по линві чи по якихось сценічних риштунках. Є й інші [автори], хто засвідчує, що акторське мистецтво, було позначене безчестям.[163] Проте Альціаті зауважує у 66-му розділі свого твору "Про значення слів" (De Verborum Signifіcatione[164]), що ті, хто раз чи двічі упричетнювались до мистецтва не є мистецькими виконавцями. А саме це, без сумніву, робить людина, яка не шукає доходу з того, що робить. Ти скажеш, що коли Римська держава прихильно ставилась до таких розваг і  навіть всіляко вітала їх, то зрозуміло, що це обмеження годилося для того, аби розрізняти нездарних акторів від чесніших людей, які доволі часто з’являлися на сцені, або щоб догодити імператорові, а чи з власної примхи.

Але є й сенс бути більш прискіпливим до факту оплати. Бо називатися “коханкою” все ж почесніше, ніж “повією”, як колись зауважив Атеней[165] і як підтвердив юрист Массурій.[166] А деякі злочини стають тяжчими, якщо їх здійснили за плату, як я з'ясував деінде.[167] І всі вищезгадані найблагородніші мистецтва завжди видаються не настільки славними, якщо той, хто їх виконує, домовляється про винагороду чи отримує її. Згадай Гіппократа, який вважав безчестям отримувати платню за своє мистецтво від громадян Демокріта.[168] Філософський вчинок філософа, який допомагав грішми своїм бідним учням, гідний всілякої похвали.[169] Правду юрист Ульпіан пише,[170] що «філософія свята, але це передусім мають визнати філософи, відвернувшись од корисливої мети». Він же зауважує: «Світська мудрість була пресвятою, але впала в ціні, коли почала оцінюватися її грошовою винагородою».[171] Бо що таке та винагорода, як не службовий контракт? Коли Ісократ[172] став учителем і побачив, як учні відраховують йому платню, він не міг стримати сліз і визнав, що саме тоді зрозумів: він поплатився їм своєю свободою. Про це ж і Сократ – що той, хто вчить за гроші, продає себе.[173] А все ж, платня актора не повинна прирівнюватися до платні лікаря чи до нашої платні. Бо акторська платня – це купівля його праці. Так вона й називається: театральна або сценічна праця.[174] Наша платня – це вшанування нашого мистецтва, не купівля нашої праці. Бо, враховуючи великі розбіжності у матеріальному становищі й винагороді, стверджувати, що наше мистецтво купується, значить ствердити не більше, ніж законність продажу або найму за ціну одного шеляга.[175]

Так, Ціцерон розрізняє нерозвинені, низькі мистецтва та справжні, вільні не за рівнем доходу, а за фактом купівлі праці.[176] Тож Ісократ нарікав неоправдано. І ми навіть Сократові не дозволимо, щоб ганьбив нашого Сабіна, якого утримували його слухачі.[177] Тому що, хоча винагорода і поза мистецтвом, але якщо вона співмірна мистецтву, її при будь-якій оцінці мистецтва не можна не брати до уваги. Це й маємо в практикуванні акторського мистецтва заради платні. Додай, однак, для противаги, слова Демосфена:[178] «Це велике диво, якщо людина, що має прибуток, є працьовита та чесна». На цьому досить про платню.

Але проти акторів висувають ще одне звинувачення, а саме, що вони виходять на сцену, тобто туди, куди допускаються всі без різниці, щоб дивитися виставу.[179] Це питання можна розглянути з огляду не на місце, а на легкість доступу для тих, хто бажає дивитися. Тому Петер Фабер у першій книзі своєї “Семестрії” (Semestria) справедливо зауважує, що публічну виставу можна проводити у приватному місці, а приватну – в публічному.[180] З цього можеш виснувати, що придворні чи вчені мужі, які інколи беруть участь у виставах у нашій академії, не знеславлюють себе, оскільки зазвичай грають чужою мовою, і таким або іншим чином мало кого й допускають до видовища. Але грають не тому, що їх найняли за гроші; вони радше вдаються до Архітових брязкалець – що схвалює Арістотель у своїй Політиці.[181] В Римі, як видається, мали за сором декламувати навіть промови чи вірші у публічному театрі.[182] Можна припускати, що причина цього закону у тому, що такий звичай був неприйнятний для управління збройною державою. Отож, якби з погляду держави він не був дозволений, він би нікому не вадив і не заслуговував би покарання. А ще ж, якщо у чомусь є якась хиба, то вона б іще побільшала, коли її визнати відкрито і без поваги до громадськості.[183] А якби її допустити ще й під час публічних ігор, у театрі, на форумі, то від того була б зовсім непоправна шкода, оскільки в такій відкритості є злочинна непокора. Те, що робиться публічно, перестає бути грою. Агесілай скакав на дерев'яному конику зі своїми маленькими синами вдома – не на форумі.[184] Так вимагав римський закон. У Греції акторів не ганили.[185] Та й у Римі не всіх акторів ганили. Не знали ганьби актори Аттелани,[186] хоч вони звалися і напевно були акторами. З цього видно, що коли претор видавав свій едикт, він мав на увазі лише нездарних акторів, які грали заради прибутку. Але були й ателлани – завдяки італійській серйозності поміркований рід вистав.[187] Разом із Фабером[188] ти можеш справедливо подумати, що всіх інших акторів ганили за те, що вони грали ганебні, пусті речі. І немає сумніву, що в пантомімах дія була непристойною, а зображення характерів та сороміцьких епізодів розпусним[189] – щось на зразок сучасних mattaccini в Італії. Чоловічі ролі грали у жіночих одежах, а жіночі  – у чоловічих. Роблячи це все розбещено та розпутно, вони грали ролі то звідника, то ловеласа, то пияка.[190] Сенека називає це “мімічними нісенітницями”. Але це щось більше, аніж нісенітниці. Марціал вигукує, що міми – брудніші, ніж його найбрудніші вірші.

О, цнотлива жінко, якщо ти дивишся "Паннікула" та "Латина", читай ці рядки – вони не брудніші за мімів.[191]

Тому-то й Лаберій вважав, що його зневажили справедливо, оскільки, будучи вершником та літньою людиною, він грав у пантомімах. Соціальний статус людини може зробити непристойний вчинок ще непристойнішим. Не всім же рівною мірою все личить, і не все в усіх однаково приймається.[192] Так, коли цар Антіохій грав у пантомімах,[193] глядачі відчували такий сором, що геть порозбігались, бо ж були певні, що цар не повинен такого робити. Лаберій ще й тому був зневажений, що за свої послуги ще й платню отримував.[194] Хіба що ви відповісте на це так, як Таціт висловився на цю тему: «Платня, отримана від того, хто міг дати наказ, є свідченням примусовості».[195] Так само, як нема сенсу прохати там, де нема змоги відмовити в проханні, – як дехто зауважив,[196] і про що я сам писав деінде. І, дійсно, це правда, що «слуг вибачають за вчинки, що не є жорстоким злочином чи тяжким гріхом, якщо вони скоєні з наказу господаря або його заступника». Адже, «хто кориться владі господаря, той, вважається, чинить не з власної волі».[197]А коли немає волі [до злочину], то немає й самого злочину.[198] Тому тепер не ганьблять того, хто бере шлюб з наказу особи, у владі якої перебуває, і то такий, через який він, за інших обставин, укрився б неславою.[199] Але я простив би Лаберію тільки за умови, коли б йому було наказано брати гроші, – бо факт, що він приймав гроші в дарунок після того, що вже учинив, зовсім його не виправдовує. Але годі про Лаберія.

Я не сумніваюсь, проте, що чимало вистав було заплямовано та забруднено багатьма непристойними, неподобними словами і діями; те саме зауважують й інші. Під цим оглядом ти можеш осуджувати водночас акторів та авторів. Не позбавлені цих вад і тих кілька п'єс [високо]морального Теренція, що збереглися. А що вже казати про безкінечну кількість звичайних п'єс? Атеней говорить, що він прочитав понад вісімсот середніх комедій, та й ті  відбирав.[200] Акторам також ставлять у провину, що їх не раз виганяли з Риму і з Італії через те, що вони спричинялися до неподобств у приватних оселях, до заколотів проти держави, а також до всяких інших непристойностей. Також їхні товариства не були пристойніші,[201] ніж товариства чи угрупування Зелених, Синіх та інших візників. Але досить про звички людей та про наш закон. Бо напевно відомо, що сьогодні акторів ніде не вважають негідними. Але Платон щодо акторства мав те застереження,[202] що такі наслідування, особливо коли їх розпочинати в молодому віці, впливають на вдачу і природу людини, а що стосується фізичного здоров'я – то на саме звучання голосу й на склад ума. І я глибоко переконаний, що Платон таки правду говорить. А також Арістотель,[203] який усвідомлював, що актори здебільшого мають погану вдачу – тому, що проживають негідно більшу частину життя. Але ці звинувачення не стосуються тих акторів, які, як я говорив, не затавровані безчестям згідно едикту претора. Їх стосується інша думка Платона: що грати погані ролі – у тому нічого ні приємного, ані пристойного нема. З якою ж бо пристойністю чоловік може виконувати роль жінки, вільний – раба, тверезий – п’яного, чесний – безчесного, людина – тварину? Але в тому ж місці Платон визнає, що задля розваги, а інколи й корисності, такі речі можна допускати.[204] А заважає нам про акторство сказати те, що Арістотель говорить про ораторську промову: «Це річ легковажна та непристойна – але, насправді, коли вона доведена до досконалості поезії, її слід розцінювати під оглядом не поважності, а художньої необхідності».[205] Вона сприяє лікуванню схибленої природи та людських вад. Так само лікарі – та й, буває, інші – вдаються до спасенної неправди, як я деінде пояснив.[206] І все ж таки неправда – найганебніша річ. А от ці лікарі не відступаються від своїх непристойних неправд. Гіппократ пише, що й тілесні хвороби лікуються виставами.[207] Оратор досить часто мусить у різні ролі входити, оскільки це необхідно, але він не підлягає ганьбі. Кажуть, що Теофраст звик був супроводжувати свої слова жестами, навіть коли вчив у школах і навіть тоді, коли в промові йому траплялося говорити про пияка чи когось подібного.[208] Але годі про це. Бо всі, хто бажає, щоб акторство було заборонене, – під впливом теологічних авторитетів.[209] Я дуже схиляюсь перед авторитетом теологів у справах релігії, коли ж про мораль чи політику йдеться, – не дуже. Вони говорять переважно про ті часи, коли ставилися вистави на честь поганських богів.[210] Отці Церкви також засуджували служіння в армії через ідолопоклонство – поклоніння зображенням імператорів та принесення присяг. Але там, де вони говорять про загальні речі, вони говорять у згоді з доводами звичайного розуму, що накинув тавро на акторські заняття. Ми тільки що чули, як і чому для звичайного розуму актори – люди негідні.

Вони приводять найголовніший аргумент зі Святого Письма: «Не буде чоловіча річ на жінці, а мужчина не зодягне жіночої одежі».[211] Але це не дуже відбивається на акторах, серед яких є жінки-акторки, тож вони й не мусять переодягатись. А я думаю, що таке переодягання забороняється в Божому законі так само, як і в кожному іншому доброму законі інших людей.[212] Бо ж чоловікові годі просто так, без ганьби, перевдягнутися у жіночий одяг. Так говорив Ульпіан,[213] і так перед ним суворо застерігав Тіберій.[214] Але Августин у другій книзі Сповіді[215] міркує інакше – він гадає, що Божу заборону треба тлумачити так, що ніхто не повинен поринати у непробачне безчестя. Ніхто ж бо не погодиться вмерти з холоду, аби лиш не вдіти жіночу одежу. Люди також не знехтують можливістю допомогти своїй країні, якщо для цього треба перевдягнутись у жіночу одежу. Хоча кажуть, що відома дівчина з Лотарінгії,* визволителька свого краю, у цьому саме своїми співвітчизниками-французами була звинувачена, і через те ж англійцями була вбита.[216] Але про це ми говорили в іншому місці.[217] Є, одначе, теологи, які тлумачать ці Божі слова з уточненням – що оте перевдягання має суперечити якійсь настанові із десяти заповідей, прямій або непрямій, інакше слова ці не входили б у моральний закон і не застерігали б нас. І, справді, для Томи Аквінського – це частина обрядового закону.[218] Але я також гадаю, що у цих словах Божого закону прихований осудливіший зміст, оскільки читаємо далі: «...бо кожен, хто чинить це, – огида він для Господа, Бога твого». Хіба це такий великий злочин, щоб бути огидою? Під тим, що ось у такий самий спосіб в іншому місці названо "огидою", приховується злочин.[219] Непристойний, огидний злочин сороміцької невтримності – коли жінки роблять чоловічу справу чи навпаки, – про це широко дивись у Платона.[220] Так само як у Левіті під фразою «неприкрита голизна» йдеться про ті ж гидкі пороки, так і у цьому законі йдеться про той самий злочин. Закон Божий – що б там не твердили теологи, – нічого-анічогісінько не говорить проти акторів. Боден[221] перекручує авторитетного Арістотеля – наче б той, навчаючи, що будь-яка поезія – корисна для держави, повністю заперечує акторство. Він виступав за заборону непристойних вистав[222] і зокрема за те, щоб не допускати до них хлопців. Також Август наказував юнакам так і дівчатам не ходити на вистави вечорами[223] – «...щоб у тому різношерстому зібранні найзіпсованіші не наважилися в темряві на те, чим марили цілий день». Так висловився з цього питання Таціт.[224] Цей же імператор [Август],[225] як і наші законодавці,[226] не допускав жінок на певні вистави. Є й такі, що зовсім не допускають на них священиків.[227] Але причини всього цього – у самих глядачах, і ніяк не стосуються акторства.

Отож із цього екскурсу про акторство я висновую, що актори, які не виступають публічно заради грошей і не беруть участі у недостойних п’єсах, не заслуговують на тавро. Але якби вони навіть варті були цього тавра, ти б через це не засудив їхніх авторів, поетів. Бо якщо професія державного діяча є почесною, хоча його посередниками виступають мерзенні кати, і герольди, і службовці, й інші менш гідні слуги, то й поетів треба вшановувати, хоча актори, які є їхніми голосами та речниками, можуть не мати шани. Посередники – услужливі, тому ми маємо розум, щоб наказував, а тіло  – щоб служило.[228] І, дійсно, автори – це розум, актори – тіло.

 Але пояснимо, врешті, чому поети не мають прерогативи недоторканності. Тому, ми говоримо, що недоторканність надається лише вчителям вільних мистецтв – нікому більше, отже, й поети мають не більше прерогатив чи привілеїв, ніж будь-хто інший. Бо все, що говорилося про ораторів стосується риторів – вчителів ораторського мистецтва.[229] А все, що сказано про софістів і логіків стосується вчителів логіки – не тільки у нашому законі, де це виклав Августин, а й в інших авторів.[230] Але досить про інших. Тож доходжу висновку, що право недоторканності надавано вчителям поетичного мистецтва не меншою мірою, ніж риторам чи іншим учителям вільних мистецтв, самі ж поети не були нею відзначені. Право це надавали вчителям вільних мистецтв або тому, що їх було менше, аніж їхніх учнів, і це менше обтяжувало скарбницю, або тому, що вони були достойнішими, ніж інші, бо наставляли на пуття інших і терпіли при тому від некмітливості їхніх учнів. Я не вважаю, що відповідь Діоклеціана якомусь Атталові про водяних органістів стосується вчителів.[231] Ані те, як тлумачать деінде промову святого Марка про митників.[232] Незалежно від цілком відмінної думки Кюжа.[233] Бо самі значення слів та подані вище міркування підтримують мою думку – як також, гадаю, сама назва кодексу “Про звільнення від обов’язків”.[234] Отак я розумію те, що сказано про малярів та інших [митців]. Але, якщо в стосунку до технічних мистецтв [ремесел] ти не зовсім згоден з моєю думкою, то я додам, що ці скромні мистецтва треба було заохочувати винагородою, проте «одній лише славі служать поети і визнають, що єдина вона винагороджує їхні труди».[235] Інші висловились майже так само.[236] Ти, мабуть, не помилишся, якщо поставиш медицину серед отих скромних мистецтв, а щодо хірургії, то таки напевно.[237]

Але я волію формулу, що «лікарі, які доглядають за здоров’ям людей, є у кращому становищі», – як сказано у першому розділі, “Про надзвичайні знання”.[238] Лікарі, які не навчають, мають недоторканність. Так і виник цей  заголовок – “Про вчителів та лікарів”. Так і в Светонія[239] вчителі й лікарі – не одне й те ж: лікарі не є вчителями, а радше подорожніми, або мандрівниками*, як декому більше подобається.[240] Ті з них мандрівники, хто практикує свою медицину, а не вивчає її з книжок, сидячи на дозвіллі вдома. Кажуть, що Авіценна, найвидатніший лікар, якраз боявся застосовувати свою науку через її складність. І дійсно, ми ніде не прочитаємо, щоб недоторканність надавали тим, хто пише книги і вчить усіх і вся через літературу. Але вони також і не терплять від некмітливості учнів – живуть тільки для слави, і їх надто багато, щоб їх могла підтримувати державна скарбниця. Мені також заборонено писати,[241] тому я припиняю і корюся законодавцеві.

На початок сторінки

Альманах

Перекладацька майстерня