ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000-2001

АЛЬМАНАХ 

Вони покидали місто. Ніч нависала важкими хмарами. Був день, яких багато буває восени. Вони йшли поміж зів’ялого листя. Їхні ноги отяжіли від утоми згаслого дня. Та коли небо перед смерком на годину проясніло, а між хмарами заблисла синява, їм здалося, що ще може бути порятунок, якась допомога. Та потім вітер похолоднішав, на небі не проглядалася жодна зірка, а останні міські вулиці залишилися позаду, будинки ставали все менші й порідшали, а невдовзі й зовсім скінчилися, обабіч них стелилися вже самі лише убогі поля, вони опинилися на шосе, на якому далеко один від одного тьмяно жовтіли газові ліхтарі. Обоє опустили руки, якими міцно тримали одне одного, як діти тримають гроші. Вони насилу волочили ноги, ніби стежка була з глини й затягувала їх, ішли й дивилися перед собою в темну запону, а між собою й тією запоною бачили гіркий кінець своєї розпуки, бачили смерть.

Обом було по вісімнадцять років, і обоє мали за собою нескінченне молоде життя, той сповнений пригод, найважчий та найдовший шмат людського буття. У лівій кишені піджака він ніс наладований револьвер. Його рука час від часу намацувала зброю: він сприймав її так, як побожна людина сприймає Бога — як останню інстанцію. Він був гімназистом.

Вона, не усвідомлюючи важливости своєї цноти, спала з ним в одному ліжку двадцять ночей і відчула себе злочинницею, бо порушилась узаконена функція її тіла, і це означало, що вона завагітніла, а вагітність вона вважала за прокляття. Спочатку вона здивувалася і не хотіла в це повірити, ніби була поза межею людського існування і її не могла спіткати доля всіх людських істот, ніби з нею трапилося щось страшне, ніби загадкова хвороба змінила її так, як у казках лихий чарівник змінює принцесу на жабу. Потім вона молила Бога вчинити диво, а тепер не бачила іншої ради, крім смерті.

Звалася вона Ліза і була єдиною донькою судового секретаря. Її мати померла десять років тому. Саме тоді вона й кинула гратися лялькою, примітивним витвором із солом’яним волоссям та порцеляновими щоками. Їй треба було ходити в школу, варити, прибирати кімнати і прати білизну. Батько, на біду, любив її, але дотримувався думки, що любов і ласка трохи шкодять і їх треба врівноважувати твердістю і суворим ставленням. Він запізно помітив, що гімназист, який винаймав у нього кімнату з харчуванням і батьки якого мешкали у селі, за годину їзди залізницею від міста, вродливий ледащо, обмінювався з його донькою ніжнішими поглядами, ніж це могло б сподобатися будь-якому батькові.

Не довго думаючи, він узявся за дочку, почав допитуватись, чого вона бліда як смерть. Вона, звичайно, відбріхувалася, тремтячи так, ніби попала у руки вбивці. Він погрозив, що прокляне її і віддасть у виправний заклад, якщо вона бреше або має любовні стосунки з гімназистом. Наївний батько повірив мужній брехунці, забувши, що лише закони, звичаї, угоди можуть досягнути мети, зробити життя людської спільноти надій­нішим і красивішим, а не кара, покута і розплата. Він повірив дочці, бо вже забув власну молодість і забув, як сам обманював батька.

Але він досить знав світ, щоб з одного боку вірити, а з другого боку цього ж таки дня витурити доброго гімназиста. Звали гімназиста Альберт, і він був у розпачі. Він кохав Лізу і не міг без неї жити. Альберт добре відчував, що не може уявити собі життя без Лізи. Теоретично він знав, що є люди, які живуть без кохання. Але сам собі не признаючись у тому, в глибині душі не вірив, що таке життя інших людей, життя без своїх Ліз чогось варте і що взагалі про нього варто говорити; то, мабуть, було сумне, безглузде, дурне, нікчемне, безбожне життя.

Нещаслива пара закоханих зустрілася другого дня, по обіді, коли Лізин батько був у суді. Вони мовчки дійшли згоди, що мають померти. Вони тремтіли від цієї думки, боялися, їм хотілося жити довго у щасті й любові, як, мабуть, живуть усі люди, чи хоча б більшість їх, чи принаймні дехто з них. Але виходу не було. Один без одного вони жити не могли, а жити разом їм не можна. Отже, вони мають померти.

Така була їхня доля.

Він купив револьвер у лахмітника і наладував його. Альберт умів стріляти, бо був членом нібито воєнізованої спілки молоді.

Вони йшли зораними під пар полями, мокрими луками, під темним небом, не маючи ніякої надії.

Обоє тихо плакали і соромились одне перед одним за свої сльози. Вони дійшли до пагорба, піднялись на нього й опинилися у рідкому ліску. Обоє трохи змерзли й перестали плакати. Вони нічого не бачили перед собою — тільки найближчі голі стовбури дерев. Лягли на липку землю, що шелестіла темною купою мертвого листя. Притулились одне до одного і поцілувалися тремтливими, то холодними, то гарячими, сухими устами. Їх охопило збудження, і вони відсахнулись одне від одного.

Раптом поміж гіллям щось зашаруділо — звір чи вітер — важко було розпізнати. Ліза змерзла, їй було так тривожно, гнітюче на серці, ніби вона мала  загинути, зникнути. “І я таки мушу загинути, зникнути, – подумала вона, – але якби швидко”. І сказала:

– Швидше, Альберте, я більше не витримаю, швидше, Альберте, коханий Альберте. Але чи треба це робити? Треба! Швидше! Швидше!

Альберт сягнув до кишені, витяг револьвера і сказав:

– Я стріляю, спочатку... в тебе.

“Чи вистачить у нього мужності застрілити потім себе?” – раптом подумалося Лізі.

Але Альберт сказав:

– Коли я вб’ю тебе, то вистрілю в себе, бо не зможу далі жити вбивцею.

– Добре, – прошепотіла Ліза, – поцілуй мене ще раз.

Альберт послухався її, але раптом йому стало бридко цілувати мокрі ясна цієї дівчини. Раптом він відчув запах її тіла і почав втрачати розум, з кожною миттю все дужче, і з такою силою почуття, якої ще не знав у своєму житті, почав ненавидіти Лізу. Він ненавидів її, Лізу, цю вагітну тварину, він мусив її вбити, мусив, а потім... Альберт не здатен був подумати, що буде потім. Це впало на нього, як важкий тягар, як кошмар, як гірська лавина на альпініста. Він намацав її груди, схопився за них так, що вона аж крикнула, приклав револьвера до її серця, що калаталося зі страху, відчув, як вона затремтіла, її руки судомно вп’ялися в його ногу, так що він ледве не завив з болю, він натискав, натискав... натискав на спусковий гачок, нічого не чуючи, нічого не відчуваючи, натискав цілу вічність, час зупинився і не рухався далі, врешті він зрозумів, що револьвер не спрацював, Ліза почала голосно зойкати, як під час переймів, верескливі  короткі зойки, щоразу такі самі, повторювалися секунда в секунду. “Вона поранена, – подумав він, – але не може такого бути, я ж не вистрілив, револьвер не вистрілив, натиснути, натиснути, натиснути, ще раз натиснути на спусковий гачок”. Він ударив Лізу, яка раптом почала боронитися, револьвером у підборіддя, щось тріснуло, ніби поламались кістки, Альберт з люті втратив глузд, не здатний витримати її зойки, сам заревів, як звір, і вдруге натис на спусковий гачок, просто в роззявлений від крику Лізин рот.

Револьвер знову відмовив.

Раптом Ліза вдарила його кулаком у живіт, він випустив револьвера з ослаблених з переляку пальців, вони кинулися один на одного і почали боротися не на життя, а на смерть, мовчки, без звуку, як примари, душили одне одного, дряпалися, харчали, аж поки оскаженілій Лізі раптом пощастило знову вдарити Альберта, тоді вона звелася на ноги й чимдуж помчала поміж деревами, якимось дивом не наткнувшись на стовбури і не розбивши собі об них голови.

Альберт витріщив на неї очі й схопився, вона вже бігла по стернищі біля підніжжя пагорба, і її майже не було видно. Він помчав за нею, вимахуючи руками і вигукуючи: “Застрілити, застрілити, я мушу її застрілити”, а револьвер лишився на вершині пагорба у бляклому, темно-рудому осінньому листі.

Серед темних полів Альберт втратив з очей Лізу.

Він повернувся в місто, походив темними нічними вулицями, ледве тримаючись на ногах, мокрий від бігу, змерзлий, смертельно стомлений, дістався на другий бік міста, знов опинився на шосе, серед поля впав і лежав на землі, волаючи до небес, аж поки поволі почало світати. Вітер порозганяв хмари, і раптом з’явилися зорі, потім вони згасли, стало холодно, розвиднилося, разом із холодним сонцем і брудною синявою виповз день.

Альберт поплентався далі, зайшов, ледь живий з голоду, до селян, одержав хліба і трохи молока, переспав у стайні, добувся до Гамбурга, бо хотів до Америки, забрався як безбілетний пасажир на вантажний корабель, далеко у відкритому морі його виявили і добряче набили, в Америці він утік з корабля, вибрався на сушу, у Нью-Йорку голодував, знайшов працю на фабриці, але третього дня попав правою рукою у верстат і її ампутували, він отримав на тій же фабриці посаду сторожа, але почав пити і його звільнили, тому що співчуття фабриканта також має свою межу, він знову голодував, крав, упивався, голодував так, що у двадцять років мав вигляд сорокап’ятирічного, попався в руки поліції, сів у в’язницю за крадіжку, яку вчинив хтось інший, через чотири роки його випустили з сухотами й вислали за межі штату, він виїхав на південь, у Сан-Франциско його зарізали в негритянському борделі, бо він витяг з кишені піджака одного метиса півдолара, тіло взяли на розтин, як собаку: вік — двадцять вісім років, туберкульоз і сифіліс, без однієї руки, серце мертве ще до смерті, не став убивцею тільки тому, що спроба не вдалася, принаймні ніхто не звинувачував його в убивстві, його останки закопали в землю. Так він прожив своє життя.

А Ліза, Ліза, бідне закохане створіння, мила дівчина, з’явилася тієї ночі о третій годині біля батьківської хати, власне, найнятої квартири на четвертому поверсі нудного будинку. Батько зустрів її у дверях, правою рукою, зарослою волоссям, рукою судового секретаря з 320 марками місячної платні вліпив їй ляпаса по лівій та по правій щоці і турнув її додолу. Вона довго лежала там і потім пробралася до ліжка.

Вранці її справедливий батенько віддав їй усі свої заощадження, 680 марок, і наказав їхати з ними до Берліна або куди сама хоче і щоб ніколи більше не показувалась йому на очі.

Коли Ліза, ридаючи і тримаючи гроші в руці, спитала, що їй робити в Берліні та ще й з дитиною, батько вилупив на неї очі, нічого не второпавши.

Нарешті Ліза переборола себе і сказала, що вона вагітна.

Батько, чоловік років п’ятдесяти, низький на зріст, трохи тонший ніж середньої статури, з окулярами на втомлених очах, зблід і вихопив гроші з рук дівчини. Складалося майже таке враження, що він хоче порвати купюри.

Та все ж він опанував себе. Його серце сповнилося батьківською ніжністю, безмежною, як Божа ласка й доброта, він поділив гроші, дав 500 марок дочці, турнув її під зад так, що вона вилетіла за двері, й зачинив їх зсередини. Була за чверть сьома.

О пів на восьму, коли секретар ішов до судової палати, Ліза ще стояла під дверима, так само як і того вечора, коли повернулася додому. Але наступного ранку Ліза десь ділась. Батько трохи здивувався, коли о пів на восьму не застав її під дверима. Навіть до незвичного людина звикає дуже швидко. Через одинадцять років батько вийшов на пенсію і за три місяці помер.

Колись він задля тієї пенсії пішов на державну службу, мудро подбавши про свою безпорадну старість.

Ліза справді поїхала до Берліна, стала швачкою на фабриці, де шили сорочки, народила дитину. Пологи були дуже важкі, довелося робити складну операцію, кесарів розтин.

Як потім з’ясувалося, дитина була глухоніма і недоумкувата. Вона померла в притулку для сиріт у семирічному віці. Ліза не могла знайти роботу, бо після пологів та через недоїдання була хвороблива і квола. Вона пішла на вулицю, але не розумілася на цьому ремеслі, захворіла, попала у дім розпусти, звідки її вигнала хазяйка. Померла буквально з голоду. Її поховали, спершу зробивши, звичайно, розтин тіла: кістяк двадцяти восьми років, сифіліс та пухлина мозку. На цвинтарі їй не поставлено надгробного каменя і жоден священик не проказав молитви над її могилою. Так вона прожила своє життя.

Герман Кестен народився 28 січня 1900 року в єврейській сім’ ї у Підволочиську (нині Тернопільська обл..) У 1904 році сім’я переїжджає до Нюрнберга, де письменник і виріс. Перша світова війна зробила Кестена напівсиротою: в 1918 році в лазареті помирає його батько. Після війни він стає свідком бурхливих подій: розвалу цісарської імперії, невдалої робітничої революції та приходу до влади ліберального уряду. По закінченні гімназії вивчає право та національну економіку в університетах Нюрнберга, Ерланґена, Франкфурта-на- Майні. Перша новела Германа Кестена, "Vergebliche Flucht" [“Марна втеча”], вийшла друком у газеті Франкфуртер цайтунґ. Новий роман, "Josef sucht die Freiheit” [“Йозеф шукає волі”], сенсаційно виніс письменника на вершину слави.

В цьому ж році в Касселі ставлять на сцені його п’єсу "Maud liebt beide" [“Мауд кохає обох”]. По-справжньому він дружив з небагатьма літераторами, зокрема з Еріхом Кестнером з Дрездена та Йозефом Ротом і Ернстом Толером з Галичини. Спогади про закордонні поїздки до Парижу і Південної Африки лягли в основу його романів Glückliche Menschen (1931) [“Щасливі люди”], Der Scharlatan Scharlatan (1932) [“Шарлатан”].

Після захоплення влади фашистами Герман Кестен із дружиною тікають до Франції. В цей час він пише "Der Gerechte" [“Праведник”], "Ferdinand und Isabella", "König Philipp der Zweite" [“Король Філіп Другий "], “Die Kinder von Gernika" [“Діти Герніки”].

В 1938 році становище Кестена погіршується: його доходи падають, у Франції росте антисемітизм. Перед початком війни 1939 року французи депортують усіх німців, незалежно від політичних симпатій. Із початком окупації, рятуючи життя, письменник тікає до США. В 1949 році Кестен стає громадянином США і лише після шістнадцяти років вигнання відвідує зруйновану Німеччину, де зустрічається з давніми друзями.

1950 року Герман Кестен стає членом Академії наук і літератури в Майнці.

1953 року письменник переселяється до Риму, де переважно й мешкає. Після смерті дружини у 1977 році він переїжджає до Базеля (Швейцарія); в 1980 році його обирають  почесним громадянином Нюрнберга.

Герман Кестен – лауреат численних премій і відзнак.

Помер 3 травня 1996 року в містечку Ріен під Базелем.

На початок сторінки

Альманах

Перекладацька майстерня