ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000-2001

АЛЬМАНАХ 

Лід із неба і вогонь зі земної глибочіні

Одна старенька, якої мені зараз так бракує, якось учила мене варити гірчичний соус, передаючи свої древні премудрощі. У той час я ще була безнадійно молодою і розумом темною, з серцем твердим, важким і гірким. Зараз ЧАС багато чого зробив, мій розум поволі просвітлився, серце трохи зм’якло і — почало боліти. Питань щоразу більше, однак — тієї старенької вже нема. Постійно терзаю себе і докоряю собі — мовляв, забула спитати про те, про інше, — але на все вже запізно.

— Ти поспішна і необачна, дитино. Літаєш попід хмари і не дивишся собі під ноги. Але це минеться. Подумай, перш ніж зробити, подумай, перш ніж сказати! Не буде повітряних палаців, будуть кам’яні фундаменти! — казала вона.— Ніколи не роби зла, хоч би яке велике зло робили тобі.

— Не відповідати злом тим, хто мені зла бажає і зло робить? І зі злістю про мене говорить? Хай продовжують далі?

— Той, хто зло робить, від зла і постраждає. Той, хто зло говорить, зло і накличе. Тобі над тим нічого ламати голову, донцю. Якщо тих людей не осудять люди,— осудить час, осудить совість.

— А якщо не осудять ні люди, ні час, ні совість? Так багато світом ходить неосуджених, а ще й судять інших…

— Тоді їх осудить лід із неба і вогонь із земної глибочіні,— сказала старенька,— як злочинця Ашвіґа і злочинця Кутуса.

— Я про це ніколи не чула. Що такого сталося зі злочинцем Ашвіґом і злочинцем Кутусом?— питаю я, як завжди сподіваючись почути чергову воєнну повість.— Що ж вони такого вдіяли?

— Один із них заманював у сіті чистосердих і безхитрісних карликів, примушував їх служити злим силам, а  сам потім знущався над нещасними, беручи багаті дарунки і дзвінку монету за зло; той другий продав свій народ за чужі гроші, розтринькав свою мову, віру і совість.

— Хто нічого не має, нічого й не боїться втратити,— кажу я.

— Аякже, аякже. Ті двоє були великими людьми, всі їх боялися. Обидвоє понад усе прагнули вислужитися перед чужинцями — чого не продав один, те чимскоріш виставляв на продаж другий. Ніхто їх не примушував так чинити, все робили добровільно… Коли один закінчував підлещуватися і принижуватися, приходив йому на зміну другий — і гнув спину ще нижче. Іноді обидвоє отримували поразку — кожен звинувачував іншого, що той задешево продав, забагато своїх захищав. Бідні маленькі люди були докраю виснажені — що не змогла забрати одна пошесть, те забирали прислужники іншого. “Ми стараємося, як тільки можемо — аби все для вас найкраще!” — трубили обидвоє “добродіїв” — “Що тільки не робимо, щоб вас не перенищили всіх до одного. Як би ви без нас жили?”

— Лакизнацькі слова,— кажу я.

— Невільницька покора і догідливість, донцю. Коли один був доволі влесливим і догідливим, другий був ще більше — і чужинська ржа в’їдалася ще дужче. Та ще й іншим показували — так, мовляв, хто буде нижче трави, той не помилиться,— вела далі старенька,— цькувати одного на другого, другого на третього. Хто не буде догідливим, як невільник, того зіживуть із лиця землі. Так чванилося двоє карликів, котрим світ тісний, а велетень бенкетував — безпорядки були йому на руку. Велетні ліниві, донцю, вони залюбки працюють руками карликів.

— Ах так,— скрикнула я,— карлики одним махом знищили би велетня, якби стали громадою проти нього. Служка служку породжує. І тоді б закінчилася вся ця каша зі злочинцями Ашвіґом та Кутусом?

— Не буде їх, будуть інші. Можливо, ще більші негідники — не буває таких лихих людей, щоби не могло бути ще гірших. Так якось до Кутуса прийшов один землероб і каже:— Напевно накладу на себе руки — тоді з мене більше ніяких податків не побиратимеш. Я, дружина і діти тулимося в халупчині — тому що мій хутір ти віддав зайді-душогубові-експлуататорові, який там влаштувався сам і ще нарікає, що стіни недостатньо втеплені — вітер по хаті гуляє. Він з’їв усе, що я виростив на цілий рік, а тепер сварить мене за безділля і ледацювання, бо нездатний більше утримувати себе і родину та ще й свого душогубця. Він наказує, що і де сіяти, однак скаженіє, якщо там нічого не хоче вродити. Він вимагає, щоби мої діти говорили мовою загарбника. Якщо їм не вдається, то б’є — мовляв, вони не хочуть бути гостинними і дружніми. У моїй халупчині нікуди й повернутися, а ми змушені були ще й корову забрати до себе, бо хлів потрібен для його коней. Не залишилося більш нічого, як укоротити собі віку, бо іншого виходу не бачу. Чим виснажливіше я працюю, тим менше вдячности дістаю,— так говорив землероб.

— Є, є вихід!— вигукнув Кутус,— візьми у свого сусіда цапа!

— Де ж я тоді буду? Це ж сморід! Самому нікуди подітися — що я з тим цапом робитиму?

— Роби, що кажу!— відтяв Кутус.

Землероб зробив, як наказав Кутус — подався до сусіда, взяв його цапа і привів до своєї халупчини. Цап напоганив у хаті, наробив смороду, що ніс треба затикати. По якімсь часі землероб знову приходить.

— Пане Кутусе, твердо і доконечно я постановив вкоротити собі віку — нема більше життя,— прошепотів він.

— Тоді йди і вижени цапа з халупи!— порадив Кутус.

            Наступного ранку землероб сердечно подякував йому за пораду — так добре і просторо сім’ї тепер живеться, коли цап забрався геть.

— Чудова порада,— кажу я,— коли вже вкрай нестерпно, тоді ще приведи цапа! Треба це запам’ятати! Той Кутус був справді розумним чоловіком. Однак люди йому були неприємні, як пити дати. І з плином часу совість у нього так і не з’явилася…

— Ехе-хе, залишилося ще розказати про лід із неба і вогонь зі земної глибочіні!— зітхнула старенька.— Те, що я зараз розповідаю тобі,— істинна правда. Дідусь мого дідуся сам усе це бачив і розповів моєму дідусеві.

— Отож, про лід із неба? Можливо, це у весняну відлигу?

— Ти вгадала. Уяви собі, так. Настільки великий кавалок, що обидвома руками не обійняти. І впав Ашвіґові просто на голову! Серед білого дня, біля його розкішного будинку з великим садом! Усе рознесло, разом зі самим катом — правду кажуть: що посієш, те й пожнеш.

— То у нього не було дітей? Бог не дав?

— Були, як не бути. Але діти від тих маєтків відмовилися. Так, як і від Ашвіґового слова. Тепер та сім’я по-іншому називається, про Ашвіґа й чути не хочуть. Той маєток також перейменований.

            — А Кутус? Що сталося з Кутусом?

            — Його поглинув вогонь, у його ж м’якій постелі. Нічого більше не згоріло, лише він. Навіть пухова подушка не загорілася. Лише надгоріли тапочки — то теж із Богом поховали, поряд із кладовищем БТшукална.

            — Звідки ж тоді взявся вогонь, що запалив матрац?

            — Я вже казала, хіба ні? Вогонь народився сам собою. Дим був синюватий і пахнув — як той небесний фіміам. Покривала пахнули, наче антимінс¹.

            — Ти мені байки оповідаєш?

            — Зовсім ні,— сказала старенька,— у житті часом трапляються ще неймовірніші речі, ніж у казках. Сама переконаєшся в тому. Коли будеш така стара, як я, не дивуватимешся нічому.

            — Я вже зараз не дивуюся,— кажу.— Дивися, соус вже готовий!

— Так,— сказала старенька, котрої сьогодні вже з нами нема,— рука знає, де рот — повз нього не пронесе.

___________

¹ антимінс — вівтарне покриття із зашитими мощами Святого, має ніжний запах. Без антимінсу священик не може правити Літургії.

1987

Лісник Ґембер і його вдова

            Одна половина Бішукална — море, друга — ліс. Отож, тутешні люди постійно живуть межи двох морів — зеленого і барвінкового. Очі в них барвінкові, в кожного виблискують по-своєму. Коли ж вони починають розкручувати довжелезну нитку свого родоводу, неможливо не заслухатися. Так, одного дня, варячи пресмачнюще медове пиво, повели вони мову про лісника та його вдову. Я згадала, що колись давно чула вже про цей дивний випадок, тому попросила Бішкеріене коротко і ясно розказати, як там насправді було.

            — Чи так це було, чи не так,— почала старенька,— лісник Ґембер, як і всі Ґембери, жив у “Бáзунах”. Така дивна назва, не можу навіть сказати, хто з Ґемберів таке вигадав. Цей Ґембер був останнім із його родини, таким самим, як і всі з того дому. Хіба що мав якусь вроджену хворобу. Дуже вже відлюдькуватим чоловіком був, тихим і мовчазним, все більше до ліса, до ліса. Серед людей мовчав, наче язика ковтнув, зате в лісі з деревами і звіриною говорив — грибарі та ягідники, які зустрічали лісника в гущавині, казали, що бачили його зовсім іншою людиною. Тому нема нічого дивного в тому, що Ґемберова була такою придуркуватою, бігала і молола язиком без угаву, не змовкала і не могла заспокоїтися. Чоловікові ніде не було спокою — то це не так, то знову те не так, ти, такий-сякий, яка тобі напасть — тільки й було чути. І це так пищала і викрикала, що на цвинтарі Бішукална небіжчики в гробах переверталися, аж шуміло. Жахіття розказують ті, що самі чули,— як розверещиться Ґемберова, як рубає — чак-чак-чабрак — трава і мох лише хитаються.

            — Не заздрю родичам,— кажу я,— бідний лісник!

            — І не передати, наскільки незаздрісно. Тому він так швидко і помер, у самому розквіті літ, ні з того, ні з сього. Не хворів, не чахнув, не діймала його жодна недуга, просто, ні з ким не попрощавшись, відійшов тихо, як мишка. Тільки в лісі тогодня довше побув, зі звіриною та деревами безсило попрощався, очевидно, тільки їх жаль йому було залишати.

            — Нічого дивного,— кажу я.— Якщо вони були єдиними його друзями, а вдома духу не міг перевести. Однак, коли він помер, Ґемберова трохи зрозуміла, що втратила? Така біда сталася…

            — Де там, де там, донцю, того вона ніколи не зрозуміла. Похорон великий влаштувала, не журячись. Спектакль зробила, лісника ж бо довколишні люди любили, незважаючи на вперту мовчазність і відлюдкуватість, у якій він жив. Напевно, доброю людиною був. Люди їли й пили, поминаючи небіжчика — уплели цілого лісникового вудженого дикого кабана. Він сам ту шинку й приготував, Ґемберова була гарною господинею — неохайною і незґрабною — все, що в неї було, це вискливий голос і величезна кудлата шевелюра. Вешталася нечесана, в заяложеній спідниці, з очима, що бігали, наче човник у ткацькому станку. Можливо, все про ті поминки думала, хтозна. Труну завчасу в столяра Штікста замовила, сама дуба вибрала, сама зрубала і потім розпустила — Штікстові лише пояснила, що робити, як докупи збити. Тепер таких трун більше не роблять — гарна і жовта, пахла медом. Сон наяву. А як відійшов Штікст і сам до загробного світу, не стало кому навіть людину порядно до труни покласти, в такі корита, як сьогодні роблять, соромно й лягати. Можливо тому я ніяк вмерти не можу — все не відважуся. Біда й нещастя.

            — Я християнка і вірю, що це не наш власний вибір,— кажу.

            — Прагнення!.. Лісник сам собі в душі постановив так зробити, хіба Боженько один усе вирішує?— відрекла Бішкеріене.

            — Чи ж тоді він сам є…?

            — Ні, не все так просто, донцю. Адже ж — він погодився. Щоби відійти, треба погодитися, чи не так? Ніхто не примусить нас іти на пишну гостину, якщо ми самі цього не захочемо, так вже є, га?

            — Ти про ту гостину,— говорю я,— що за столом душ, так?

            — Звичайно. Уяви собі, як до тих, що раніше туди прийшли, всі новоприбулі долучаються! Так само тішаться приходові лісника — на кладовищі аж кістки торохкотять. Перелякані дівчатка навіть не хочуть на кладовище йти — кажуть, можна побачити багато-багато померлих — дуже неприємне відчуття. Не знаю, що там неприємного — свої ж предки тільки… Ґемберова знову розвеселилася — задумала завести собі нового чоловіка. Одного придуркуватого пасічника зробила зовсім дурним — привида хлоп злякався. У нього самого була мила і охайна наречена, однак, чи тоді він розумів, що робив? Так от, коли став він заходити до вдови, лісник Ґембер показувався у шибках вікон.

            — Як так? Під вікном, ти маєш на увазі?— здивувалася я.

            — Як би не так! У самому вікні! Таке нечітке зображення, що змив би й дощ, але — Ґембер є Ґембером. Дивився просто на того чоловіка. Виглядав так, ніби в тумані, але дуже добре можна було його розпізнати.

            — А що ж вдова?— питаю.

            — Шкребла і мила шибки, шкребла і мила, нігті собі постирала, але нічого не допомагало — старий як виднівся, так і далі виднівся. Мила свяченою водою, знахарку закликала — усе дарма. Старий де був, там і залишався — в таких собі зелених морозяних квітах, наче в лісі. Ґемберова навіть притихла, крику більше не чути — часто ходила в задумі. Та  й ту знахарку закликала — щоби зварила якогось зілля, за допомогою якого можна було би змити того привида з вікна. Знахарка пішла з хати геть, мовляв, усе гаразд, хай з’являється на вікні, як і з’являвся — коли привидові набридне і  вже ніхто його не боятиметься, все само собою минеться. Адже не може тривати так до безконечности.

            — І як же довго він там ще з’являвся?— в задумі питаю я, попиваючи пиво.

            — З добрячий місяць, як справжня ікона, найкращий художник не потрафить гарніше намалювати. Ґемберова вже й заупокійну Службу Божу замовила, понаставляла незліченну кількість свічок — та дарма. Чоловік як був на вікні, так і залишився.

            — Але врешті-решт він забрався геть — залишив її у спокої?

            — Зник сам, як і пророкувала знахарка. Але сталося це так... У дні своєї молодости Ґембер був закоханий у зовсім іншу дівчину, абсолютно не таку, як його дружина. Дівчина була з роду Іґарнів — наймолодша в родині. Я ще чула — така мила і тиха, мала зелені очі, ну справжня тобі наречена. Живучи в лісі, зналася на ягодах, грибах, а тіло мала таке гнучке та засмагле, наче косуля. Але якось вона забрела в Деджове болото і втонула в трясовині — там спочиває і донині. Чи то вона вовка злякалася, чи блукаючі вогні збили її зі стежки. Іґарни журилися, може донечка не втрималася перед спокусою, побачила десь на горбку блиск монет. Це зовсім не так просто — опиратися спокусі.

            — Як є, так є,— кажу я,— але так є і донині.

            — Так, споконвіку. Коли ще лісова дівчина була живою, лісник був зовсім іншою людиною — жартував і  сміявся, жив з усіма у дружбі. Коли ж вона втопилася, в один момент спохмурнів і більше ніколи в житті не повернувся до того, яким він був. Довго, ой довго ходив і кликав, аговкав у тій частині лісу, ціле болото дослідив горбочок за горбочком, дарма. Після того стало йому все байдужим — тоді якраз та злюка його й обкрутила.

            — Але як врешті-решт привид із вікна зник?— я вже стала нетерплячою.

            — Зачекай, я все розкажу за порядком. Отож у молодості Ґембер був закоханий у дочку Іґарнів. От одного дня до Ґемберової прибігла по молоко внучка Іґарнів — маленька дівчинка. Побачивши на вікні мужчину, несподівано заговорила:

            — Гей, татку, що ти там робиш? Усі наші тебе шукають, ще й як шукають, не передати! — і потягнулася рученятами до вікна. Хочеш вір, хочеш не вір, але привида як не бувало — зник з усіма своїми морозяними взорами. Пізніше люди розпитували, що дівчинка хотіла сказати тими словами, але вона відповіла, що не знає — їй здавалося, наче чужими вустами говорить, і не пам’ятає що. Ось така історія лісника Ґембера; що знаю, те й розказую, а ти вже можеш решту додумати сама — ніхто не забороняє.

            — Нічого вже й додумувати — задумливо кажу я,— нема вже чого.

1990.     

На початок сторінки

Альманах

Перекладацька майстерня