ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000-2001

АЛЬМАНАХ 

Він стояв у вікні й дививсь на неони готелю. Червоне світло змовкало, озивалось знову, і йому здавалося, що той ритм збігається з ударами крові у скронях. Жодне серце не б’ється так звільна — сказав майже вголос. Сяйво освітлювало квартиру, але згасало ще до того, як контури предметів встигли стверднути, й усе поверталося у напівмертвотний, напівсонний стан, занурене у темно-синю банку ночі дев’ять поверхів над вулицею.

Підвівся з крісла і підійшов до вікна. Трамваї ще ходили. Властиво, їх не було видно, лише у довгому і повному фантасмагорій тунелі зблискували білі й блакитні іскри, а темрява через це ставала ще темнішою. З містом завжди так: воно нагадує сни, у яких можна розпізнати форми речей, але все тоне у нескінченній сутіні. Подумав, що нема й одинадцятої. У кімнаті відчувався запах когось чужого. Радіо було ввімкнене, але мовчало. Придивився до свого відбиття у шибі, але червоний неон нищив його раз за разом, і лише біла майка зберігала реальність.

Пішов на кухню, у шафці знайшов баночку кави. Зазирнув у холодильник, їжа була на своєму місці. Повернувся до кімнати, у пачці було чотири цигарки. Пішов у передпокій, у кишенях куртки не знайшов нічого.

Ходив між вікном і дверима лазнички. Внизу змінилося небагато. Автомобілі з’являлися щораз рідше і зникали, ніби вже ніколи на мали повернутися. На кільці вогні відбивались у сухому асфальті, зринали в гарячому повітрі, мов у воді. Жовті стрічки перепліталися із червоними колами, білі смуги фар тремтіли нервово і нерухомо, їхні авто вже поїхали. Останні люди спускались у підземний перехід, щоб знайти розраду в яскравому світлі ламп.

Коли він докурював передостанню цигарку, з’явилися нічні автобуси. Вони приповзали з трьох сторін, утворили змійку й рушили в напрямку вокзалу. Відчув вологу в заглибині долоні. Торкнув її язиком, відчув солоний смак. Запхав руку під пахву. Шкіра була слизька. Подумав, що якщо йому стане сил, то походить ще годину чи дві, втомиться і тоді піде спати. Проходячи, шарпнув звукорегулятор радіо, співала Ніко, але, повертаючись, знову стишив, боявся, що йому скажуть, котра година. На південь помчав трамвай. Прозорий, швидкий і останній. Поливальна машина сунула, наче жовта черепаха. Оранжеве світло витинало у темряві коло, а водяне віяло було кольору розпиленої фанти, проте сон не з’являвся. Автобуси їхали тепер від вокзалу і на кільці роз’їжджалися на три боки міста. Білі літери на чорних таблицях були нечіткі, як лист, читаний у темряві.

Він ішов вестибулем вокзалу і міркував, чому в такому великому приміщенні не чути відлуння кроків. Гаряче повітря підхоплювало тільки образи, звуки ж у ньому пропадали. Він бачив, як чоловік з великою валізою на коліщатах говорить щось блондинці, але не чув жодного слова, хоч вони стояли за кілька кроків від нього. Чоловік ворушив губами, його піднята рука зігнулася у зап’ясті й показала на велике табло відправлень; може, Краків, Щецин, хоча виглядали вони радше на Берлін або й ще далі. Те саме було зі запахом. Коли їх минав, знав, що вони мусять пахнути чимось пристойним, але чув лише розігрітий подмух. Жінка сягнула до торбинки по люстерко. На руці блиснув малий золотий годинник.

У ятці з гамбургерами не було нікого. Дві дівчини нерухомо стояли за прилавком. Світло падало на них з усіх боків. Вони виглядали так, ніби вже ніколи не поворухнуться, та це був лише перепочинок. Охоронці йшли повільно, розмірено, наче потроєне відбиття. У світлому приміщенні їхні чорні силуети скидалися на втікачів, які вдають, що за ними ніхто не женеться. Він пройшов біля них. Їхні повіки були приплющені, і вони не пахли, ані не мали тіні. Від сходів тягло холодом, отож він рушив униз. На табло від’їздів щось змінилося, і квадратики цифр та літер шурхотіли, наче колода цупких карт.

Він пам’ятав часи, коли зі стелі капала вода, проте тепер тут було сухо. Сяйво відбивалося у полірованому камені. Прозорі наповнені речами куби спокушали, та не могли виконати обіцянки, бо все було зачинене. Працював лише один кіоск. Підійшов до віконечка і намагався уявити запах косметики, чорних літер і фотографій. Узяв пачку цигарок і одразу ж попросив ще одну. Не міг збагнути, чи худа й біла долоня належала чоло­вікові чи жінці. Згріб здачу, всипав її до кишені й пішов геть. Обернувся, щоб перевірити, чи доторк чийогось погляду на спині не є лише його вигадкою. Нікого не було. У настільки великих приміщеннях розум завжди розширюється, розгортається аж до моменту, коли наштовхнеться на щось, до моменту, коли знайде якийсь привід. Місто нагорі завмирало. Автомобілі спалахували й гасли, ганялися один за одним, наче собаки, але сюди не долітав жоден звук. Він знав, що небосяжний готель росте десь тут поряд, сягає ще глибше, ніж вокзал, і, можливо, у його великій і порожнистій ступні є ще якісь люди. Це трохи його підбадьорювало. Пішов углиб тунелю, в сторону, звідки приходило холодніше повітря. Над сходами, що вели до трамвайної зупинки, побачив прямокутник чорного неба. Ніч була безхмарною — так цілий день говорили по радіо — але зірки відсунулись кудись високо, і вихід на поверхню скидався на спуск у підвал. Може, все перевернулося, може, лежало догори ногами.

За скляною стіною бару з кавою люди сиділи за столиками, а червоне світло цілком затирало їхні риси. Вони не були ні старими, ні молодими, ні приїжджими, ні тутешніми. Він спинився перед шибою. Срібна ручка експресу до кави саме опускалася. Біля прилавку стояла лише одна людина. Хтось підвівся з-за столика і попрямував до виходу.

– Щось треба? – хлопець стояв у дверях з руками в кишенях, дивився кудись просто себе, з губ йому виходило голосне шепотіння.

– Ні, я хотів лише кави. – Вони подивилися один на одного. У того були жовті очі і піднятий комір шкіряної куртки.

– Кожному чогось треба.

– Кави.

– Корєш, я зараз звідси звалюю і мене не буде. – Хлопець знову зайшов усередину і сів за столика. Три обличчя повернулися до шиби. Він відчув, що спітнів, що холод стікає йому по спині, а тілом пробігає дрож. Рушив у безлюдне світло проходу між вітринами, де тисячі предметів чекали своїх власників, ранку або нічних відчайдухів. Два голі манекени виглядали геть по-людськи. Вони лагідно дивилися у простір: нічого вже не трапиться, нічого важливого, все фантом, лише повітря набуває різних кшталтів, щоб не втратити вправності.

Він звернув уліво. Внизу на пероні побачив дах вагону — брунатний і старий через дощ і сонце. Він подумав, що це якийсь вихід, що можна би ним скористатися, простягтись у порожньому купе й чекати. Адже поїзди не зважають ні на що, крім свого розкладу. Двоє чоловіків ішли назустріч. Він пришвидшив ходу, минув їх, натрапив на сходи і вийшов на трамвайну зупинку покурити.

Теплий вітер віяв з усіх сторін. У хмарочосі світилося кільканадцять вікон. Можливо, усі сорок поверхів, усе порожнє приміщення, було наповнене світлом, але шиби зробили з чогось непрозорого, і світло вихоплювалося тільки з тих, що були відчинені. Він сперся ліктями на перегородку і дивився на рух перед входом, але руху не було. У великих скляних шибах віддзеркалювалися окремі автомобілі, вони пропливали, наче фосфоризуючі риби у темному акваріумі, ніч бралася хвилями й несла картини з далеких околиць, із межі міста, з усіх сторін, із минулого. Трамвай без напису проїхав за його спиною. Всередині чоловіки в комбінезонах пили з однієї склянки горілку й дивилися, як у пітьмі згасають срібні рейки. Він докурив і пішов униз. Біля телефонів нікого не було.

Вона замкнула за ним двері, а він пішов углиб квартири, до жовтого світла нічної лампи. Було тихо. Вітер ворушив фіранку. З-за вікна долинало віддалене, монотонне мурчання. Це небо відбивало вогні та відлуння міста. Воно було тверде й нерухоме. Вібрувало, мов металева плита, мов гігантський далекий гонг.

На ній був темний халат. Вона зупинилася в дверях, сперлася спиною на одвірок і запхала руки до кишень. Її обличчя залишилось у напівтемряві. Він намагався вгадати, чи вона дивиться на нього. Відчекав кільканадцять секунд і наблизився. Її очі були приплющені. Повернувся на попереднє місце і заступив спиною лампу. Вона підвела голову й сказала:

– То ти дзвонив.

– Так. Хотів перевірити, чи ти є.

– Я вже зібралася лягати. Знала, що це ти.

Він торкнув пальцями грань столу. Та була тепла і гладка. Повільно пересунув руку аж до заокругленого рогу, який заповнив його долоню. Десь над дахами і небом перекочувався гуркіт літака.

– Зроблю тобі кави, – сказала вона.

Він увійшов у її контур, який ще тремтів у передпокої і відчув, що до нього повертається нюх. Там, де вона пройшла, залишалася порожнеча, повітря відступило і витворило обриси її постаті. Він протисся крізь розпашілий простір, як через вузький коридор, і опинився на кухні. Дивився, як вона ставить чайник, насипає у горнятко розчинної кави, відкриває шафку, щоб витягти ложечку і бачив усе те, мов крізь перевернуту лорнетку, хоча до нього і долітав її запах, рух повітря, яке вона розштовхувала спокійними продуманими рухами. Деколи його торкалася її тінь. Він подумав, що не пам’ятає, коли востаннє бачив її у денному світлі.

– Молока чи вершків?

– Нічого. Тільки цукру.

Вона пересунула йому коричневу фаянсову цукерничку. На гладкій стінці побачив легенький відбиток її долоні. Слід зменшувався, випаровувався у теплому повітрі, зникав, мов клаптик паперу в полум’ї. Торкнувся того місця і зібрав пальцем рештки безбарвного серпанку. Вона дивилася на нього уважно і нерухомо. Спробував відповісти їй таким самим поглядом, але той пройшов крізь її очі, голову, пробив стіну, дерева, що росли біля дому, і сунув далі над містом, над вулицями, що згасали, в темінь, аж до самого кінця світу, який він мусив собі уявити, щоб не збожеволіти тим холодним видом шаленства, коли розум покидає несприйнятливе, нечутливе тіло і намагається існувати самостійно, без його допомоги відчувати прагнення або біль, ті всі речі, що тримають нудьгу й омертвіння на припоні.

Кава смакувала, як розчинений гарячий камінь. На її поверхні світло утворювало золоті краплі, і він був певен, що воно спадає на дно і там застигає. Попросив її, щоб узяла дрібку цукру і всипала її до горнятка. Зробила це. Він дивився, як три рожеві пальці опускаються над начинням, і біла цівка падає й зникає у чорній глибині. Потім пальці почали тертися один об оден, кілька кришталиків, що приліпилися до шкіри, впали на стіл. Вона зібрала їх, тицьнувши кілька разів середнім пальцем, і обтерла його до пружка горняти. Його чарували ті частки секунди, коли зернятка відривалися від шкіри й долали простір, перш ніж упасти в каву.

– Ще? – спитала тихо.

– Так. Але повільніше. Я хочу все бачити.

Пам’ять безсила, і думка теж не має чим зайнятися. Він намагався пригадати матовий блиск її тіла, закритого зараз халатом, але в голові була порожнеча, через яку проходила низка чужих розрізнених картин, короткі спалахи в темряві, він знав, що пережив усе те, але це знання ні для чого не знадобилося. Завжди треба починати спочатку. Допив каву, підвівся, пішов до передпокою і відчинив двері у спальню.

Тут нічого не змінилося. Широке ліжко накрите темно-червоним коцом, столик, лампа з білим абажуром, килим того ж кольору, що коц і фіранки, старомодне трюмо з овальним дзеркалом. Світло, яке падало з коридору, зупинилося на порозі. Далі панувала напівтемрява, і він, властиво, уявляв собі ті всі предмети й відстані між ними. Бачив, як вона оголеною виходить із кута кімнати, в якому стоїть фотель, переходить через золоту пляму на підлозі коло дверей, стає біля ліжка і відкидає укривало, потім повільно спирає праве коліно на ліжко і ще повільніше, нестерпно повільно, лягає на живіт, легко зігнувши ногу і схиливши голову на плече, а тінь між сідницями виглядає, наче смуга розсипаного попелу.

Він відчув доторк на плечі, але не обернувся, лише прикрив її долоню своєю і побачив себе, як він виходить із того ж місця, що й вона, долає той самий шлях так само повільно і вклякає біля ліжка. Якийсь час пестить пальцями її ступню, потім обхоплює великим і середнім пальцями п’яту, ковзає по кісточках, пересувається вище і відчуває, як на литці долоня розступається, розкривається щораз ширше, тож повертається, наче боїться, що її тіло втече з його руки. Повторює те знову і знову. Коли він упевнюється у її нерухомості так, як можна бути певним смерти, доходить аж до стегна і долає той самий шлях губами, а іншою долонею обхоплює другу ступню. Триває це довго. Врешті, її тіло повністю зникає під його тілом, наче під рухливим колихким покривалом.

– Про що думаєш? – спитала вона.

Він обернувся, відкинув її волосся з обличчя і сказав:

– А... думаю про все те. Про те, що було рік тому, два...

– Я не думаю.

– Знаю.

Він ковзнув долонею під халат і намацав намистини хребта. Поклав чотири пальці на чотири горбочки і почав легенько їх масажувати. Десь у місті різні люди роблять те саме — подумав. Вулиці, квартали, парки, автомобілі, будинки. Потім виснажені засинають або виходять серед ночі й ловлять таксі, розмовляють із водієм про будь-що, втупившись у шибу, в якій з’являються безлюдні перспективи поперечних вулиць. Завжди те саме: простір збільшується і завмирає.

Пальцями збіг ланками теплого ланцюжка на сам діл і запхав другу долоню під тканину.

– Пам’ятаєш, як ти слідкував за мною? – Вона сперлася підборіддям йому на плече і він відчув, що її ступні трохи розсунулися.

То було в червні. Вона висіла із 19-ки, а він стояв під “Фонтенеґро”. Відчекав, аж вона відійде на кілька десятків кроків, і рушив за нею. Сутеніло, тож, певно, було по дев’ятій або трохи раніше. Ніхто вже не поспішав, натовп переливався повільно, загуснувши від спеки, і він міг спостерігати за нею цілком спокійно, без ризику, що їх розділять. Вона спинилася біля вітрини, поправила під блузкою сповзлі бретельки, перейшла вулицю на червоне світло, легенько спіткнулася, якийсь чоловік озирнувся за нею. Її білі джинси тнули повітря, мов ножиці. Салони трамваїв уже світилися, наче пересувні лікарні. Йому було начхати, куди вона йде. Він відчував на обличчі дотик того самого повітря, яке торкалось її тіла, і це було так, ніби він провів ним по простирадлі ліжка, з якого вона тільки-но встала. Але, врешті, вона його помітила. На площі перед самою зупинкою озирнулася і глянула вглиб вулиці. Нічого не їхало, хоч би який автобус. Він зупинився посеред порожнього простору, люди кудись зникли, жодного сховку. Вона побачила його, зробила кілька кроків — кожен наступний був повільнішим, і, врешті, збагнула, що означає його застиглість, яка так скидалась на очікування. Обернулась і пішла далі тим самим спокійним кроком, аж до наступної зупинки. Приїхав переповнений 157. Він устиг заскочити, двері тернули по плечах, люди їх розділили, але він пропхався в середину автобусу, дістався дуже близько, і їх роз’єднувала лише тілиста пергідролева блондинка. Вона була теплою, і її оточував вологий запах косметики. Вони їхали Середмістям, натовп на зупинках витискався, наче паста з тюбика, а він дивився поверх жовтавої зачіски на її плече і темне лискуче волосся, по якому ковзали вечірні вогні. Вона не озирнулася, не відірвала погляду від вікна. Хтось проштовхувався за його спиною. Він трохи посунувся, щоб звільнити місце, і притисся до спини блондинки. Позаду стало трохи вільніше, він хотів відступити, але відчув напружене і тверде тіло, тож передумав і притулив живіт ще сильніше. У шибі бачив блакитнувате відбиття її обличчя. Відчував, як западає у тіло жінки, що їх розділяє, всувається в нього, його долоні вслизають у пальці з перснями, його тулуб виповнює тулуб жінки, і нарешті він опиняється поряд із нею, майже притуляється, його груди торкаються її лопаток, і врешті він віднаходить її запах, тонесеньку ніжну цівочку, стрічку, яка тягнеться з-під пахви, вздовж ключиці по шиї і нарешті вплітається у волосся. Несвідомо приплющив очі і ворухнув стегнами. Відчув вигин під тонкою тканиною плаття, трохи переляканий позадкував, але в той самий момент масивні сідниці пергідролевої білявки відповіли на пестощі. Тоді вона відвернула обличчя від вікна і глянула на нього. Цього разу він навмисне подався вперед і відчув, що жінка йому відповідає і дебеле тіло розступається перед ним.

Через кілька годин, коли вони вже були вдома, він запитав:

– Як вона виглядала?

– Не знаю. Я не дивилася на неї, але все відчувала.

 Він відшукав ті два місця і чекав, поки її дихання стане глибшим.

– Так, – відповів. – Потім ти зайшла до тієї забігайлівки для голубих.

– Я думала, що тобі це сподобається.

– Спершу я й не здогадався, – відповів він і пригадав той дивний запах, який вловив, коли минав порожній гардероб і йшов до бару. Він йому нічого не нагадував. Був легкий і невловимий, міг, властиво, бути відсутністю запаху, того аромату, який зустрічається всюди, де бувають жінки та чоловіки. Він сів на високий стілець, тип у білій сорочці і з кульчиком у вусі посміхнувся йому. Замовив горілки з льодом і соком. Велике дзеркало показувало залу. У срібному блиску гладенької поверхні її постать була чіткою, але далекою. Повітря відбивалося у дзеркалі твердо, металево, і він здивувався, коли помітив, як над її цигаркою піднімається і вільно пливе у просторі дим. Бармен подав йому чисту попільничку і знов усміх­нувся:

– Знову спека. Здалося б дощу, – озвався.

– Угу. Здалося б, – відповів він і подумав про грозу, про бузкові й фіолетові блискавки, які розстилають над містом той дивний запах і смак, і тоді здається, що люди складаються аж ніяк не з теплого м’яса й кісток, а з оживленого виду мінералів.

Він оминув поглядом бармена і знову подививсь у дзеркало. Приміщення було порожнім. У довгій перспективі сиділа тільки вона. Мов усередині оберненої лорнетки. Десь збоку шурхотіли голоси — тихі, напружені, власне кажучи, шепіт. Він хотів обернутися, але у дзеркалі помітив край ширми з сіро-рожевого паперу. То це звідти – подумав. – А чути, ніби з іншої кімнати. Хтось прохав когось іншого, а той інший відповідав уривчасто і важко, наче йому набридло. Засичало еспрессо. Бармен потягнувся за ложечкою, ніготь на мізинці був довгий, рожевий, доглянутий і пробитий малим кульчиком. Хлопець вийшов з-за стійки, і дзеркало показало його спину. Він віддалявся, малів, тривало це дуже довго, врешті, поставив перед нею філіжанку, крутнувся на п’яті і почав вертатись. Вулицею прокотився автобус, і картина затремтіла, як у телевізорі. Темрява повільно навалювалася на шиби, спалахи фар по той бік не дозволяли нічого розгадати, жодної історії. Хтось пройшов за його спиною, але він помітив лише швидкий слід тіні і відчув рух повітря. Горілка ставала щораз теплішою, бармен йому усміхався і питав, чи він хоче якусь музику. Похитав головою, бо бачив, що вона вже підводиться, почув дзенькіт монет на столику. Теж хотів заплатити, але передумав — хай вийде, хай її поглине темрява, хай збільшується відстань, напружуючись, як нитка, як струна, чий звук робиться вищим, ще вищим і врешті нечутним. Почув стукіт підборів, відвів погляд від дзеркала і подивися на бармена. Потім підвівся й пішов углиб бару. Стілець був ще теплим. Опустився на нього і підніс до губ філіжанку зі залишками кави. Біля блюдця, повернена заглибиною догори, лежала ложечка. Крапля слини, яку вона йому залишила, була блискучою і живою. Повільно взяв ложечку. Бармен не зводив з нього погляду.

– Я й не здогадувався, що туди приходять голубі. Аж бармен і ті двоє за ширмою...

– Я їх бачила. Один плакав – сказала вона і тихо зітхнула. Він відчув біля вуха гарячий подих. Легенько її відсторонив і відступив на два кроки. Вона залишилася стояти з опущеними руками, приплющеними повіками, пальці широко розставлених стіп були підібгані, наче вони хотіли схопити або погладити поверхню килима. Він відійшов ще на кілька кроків. Дивився, як світло передпокою лягає на підлогу й золотавий язик зупиняється під нею, між ногами. Ліва кісточка залишається в тіні, а права — трохи світліша, ніби її торкалося відбите матове сяйво. Поверхом вище грюкнули двері. Хтось пройшов швидким рішучим кроком. Він подумав, що це якась жінка йде до лазнички у мештах на високих підборах. Помешкання порожнє і темне, а вона минає дзеркало у передпокої, відчуває на собі його погляд, але не вмикає світла, лише торкає гладку поверхню в тому місці, де має бути її обличчя, а потім рука зісковзує дедалі нижче. Він усміхнувся сам до себе, ступив ще крок і сів на ліжко. Відчув холод на долоні. Торкнувся пальцями щоки, але долоні були вже сухі.

– З чого ти смієшся? – запитала вона.

– Так просто. Усміхаюся. Пригадую собі, як був тут уперше.

– Пам’ятаю. Я просила, щоб ти вимкнув світло.

Тепер засміялися обоє. Хихотіли довго і тихо, аж їм забракло повітря. Нагорі знов зацокали підбори. Відлуння падало в тишу, мов камінці у воду, по одному, виразно, по спальні розходилися кола, він майже відчував їх доторк шкірою обличчя. Здалека, з міста долинуло виття сирени. Тихе і самотнє. Якусь мить він був певен, що фіолетове мерехтіння торкається шиб, закрадається до кімнати і оголює їхні тіла аж до кісток, як рентген.

– Завжди починається рух, коли йдеться про м’ясо, – сказав він.

– Про що ти говориш?

– Той сигнал. Або когось вбили, або їдуть зашивати.

Він почав обмацувати кишені куртки. Підвівся, перевірив задні кишені штанів, потім знову куртку.

– Ти залишив їх на столі в кухні, – сказала.

Він стояв на балконі і дивився у ніч. Темрява внизу поблискувала, як чорна вода. Вона пливла вулицею, на гладінь піднімались дрібки світла. Контури тривали якусь мить і змінювались в інші. Не було нікого, але вітер приносив звуки і запахи з потаємних місць. Він підняв долоню й відчув, як між пальцями пересувається тепла матерія ночі, подмух, повен окремих атомів, часток, прихоплених з інших тіл. Вони сплять, їдять або п’ють, або граються з якимись отрутами, а простір дотикає їхню шкіру і суне далі й далі, аж до його долоні. Навіть коли вікна закриті, залишаються дірки від ключів, шпари під дверима й стіни зі своєю пористою, проникною будовою. – Так він думав. – І ще звуки, їхні відірвані крихти, впереміш із механічним гулом міста, повітряний розчин криків, зітхань і слів. Це все, певно, висіло над будинками аж до найдальших околиць, де починаються безлюдні місця, царство диких кролів і нічиїх котів. Опустив долоню, схопився за балюстраду і запаморочення минулось. Жива, просякнута існуваннями, мокра і набубнявіла просторінь на мить завмерла.

Запалив цигарку і пригадав той ранок. Вона тоді прокинулась удосвіта й сказала, що їй треба вийти на кілька годин. Він бачив, як вона, гола, підводиться, йде до дверей, де на мить зупиняється з рукою на одвірку, повертає голову, наче хоче щось сказати, але відмовляється від свого наміру, ще хвильку стоїть, і він бачить її всю, світлу, зі слідом тіні, що розтинає її сідниці навпіл, це триває одну-дві секунди, врешті вона зникає у передпокої, а він заплющує очі й поринає у неглибокий сон. Коли прокинувся, помешкання було порожнє і тихе. Сонце просвічувало крізь фіранки, в роті був смак надміру цигарок, на підлозі лежала апельсинова шкірка, з кухні долинало гудіння холодильника. Підвівся, пішов до лазнички, але зупинився в проймі дверей, спершись долонею до одвірка, ніби хотів зазирнути до передпокою, зиркнути вправо і вліво зі збудженням чи побоюванням, яке завжди супроводжує перебування у чужому й порожньому домі. І тоді збагнув, що несвідомо повторює жест, який вона зробила кільканадцять хвилин тому. Її тіло було невидимим, проте реальним. Він відчував запах поту, сну і задушливе тепло прокидання, коли кров ще гаряча і загусла від нічної нерухомості. Вичувався запах не торкнутої милом шкіри, запах такий сильний, що перепинив йому дорогу. Мимоволі зморщив носа, очікуючи на лоскіт волосся. Поклав другу долоню на одвірок і ворухнув стегнами. Втиснувся між сідниці й відчув, що вони відповідають на здригання його напруженого тіла. Йому став і вслизнув у гарячу сконденсовану просторінь, в пругке, густе повітря, він почув власне прискорене дихання й заплющив очі. Коричнева лакована деревина фрамуги була мокрою від поту. На білій стіні він залишив вологі відбитки пальців. Коли все скінчилося, коли він умився й повернувся з лазнички, овальні сліди виднілися й далі. Були вони сірого, лише на тон темнішого від стіни кольору.

Вона повернулась після обіду, і він усе їй розповів. Сміялася і не хотіла вірити. Тоді він показав їй ті відбитки. Вона зняла плаття і попросила, щоб він зробив це з нею, але він не міг, і аж коли вона відсторонилася від нього і сіла на підлозі у передпокої, повторилося те саме, що вранці, але ще сильніше.

У будинку навпроти спалахнуло світло. Жовтий прямокутник висів над вулицею, жодна тінь не з’явилась у ньому, може, там нікого не було, порожнеча, пласка декорація, а далі — лише ніч, чужі сни та марення до самого кінця, до світанку, коли все набирає сякої-такої форми і речі починають опиратися думкам. Цигарка мала гарячий, неспокійний смак, і її було замало, тому закурив наступну. Спалах запальнички на мить заступив краєвид, вихопив із темряви залізну балюстраду, шмат стіни і фрагмент балкону поверхом вище. Він вихилився, подивився вгору, але не помітив нічого, крім неба, яке теж могло бути зроблене із того самого повітря, що й невиразні обриси в темряві. Відчув її присутність і обернувся.

– Я приготувала поїсти.

Вона стояла у прочинених дверях балкону чорна, мов найглибша тінь. Світло припорошувало контури її силуету, наче горіло десь у ній, пробувало звільнитись, але тіло і шкіра були густі, непроникні, і знову з’явилася думка, що йому ніколи не вдасться торкнутися її так, як би він справді хотів. Вона відступила, і він зайшов до кімнати. Причинила двері. Фіранка легенько випнулася.

– Не зачиняй до кінця, – сказав, – і зачекай трохи.

Підійшов, ковзнув долонею під халат, тканина зсунулась на підлогу, і вона стояла зовсім гола. Торкнувся її стегон і обережно посунув в сторону прочинених дверей.

– Побудь так, – попросив. – Тобі не холодно?

– Ні, – відповіла.

Відступив на крок і став навколішки. Подмух темного повітря проходив тепер між її стегнами і овівав йому обличчя. Підвів голову, ніби очікував на удар вітру.

– Ти довбанутий, – сказала.

Повітря з-за вікна торкалося її сідниць, омивало їх і випливало з іншого боку просто йому в ніздрі. Він відчував той доторк на чолі, на віях, він був матеріальний, як вода або й ще більше. Розтулив губи і втягнув тонку цівочку, ніби затягнувся цигаркою. Намагався віднайти отой один-єдиний смак, нитку запаху, сплетену з мільйоном інших, що тягнуться зі світу й міста, але мусив допомогти собі уявою — такий він був тонкий чи то такий подібний до темного смаку неба і всього того, що за вікном. Висунув язик і полизав повітря. Воно проходило між її ногами, як теплі невидимі перила між стегнами дівчинки, яка уявляє собі хлоп’ячу забаву на шкільних сходах. Підвів повіки і спробував торкнутися того вологою поверхнею очей.

Тоді побачив, що її стегна легенько рухаються. Скубнув губами жмуток повітря, глибоко вдихнув і коли випускав його, мусив відчути теплий подмух. Вона розставила ноги ширше й підвела обидві руки. Ліву долоню поклала на живіт, а правою ковзнула нижче. За мить він відчув це.

Світло світанку надходило зі сторони ріки. Сіре, водянисте і порожнє всередині. Речі у кімнаті висіли у просторі, мов кульки, наповнені імлистим повітрям. Вона лежала горілиць — спокійна й гола. Виглядала так, наче спала цілу ніч і лише тепер має прокинутися, здивована, що хтось є обіч, одягнений, незнайомий, нерухомий.

Легенько поцілував її у щоку.

– Ні, я не сплю, – сказала і погладила його по волоссі.

– За годину буде чутно трамваї.

– За годину я спатиму.

– Зможеш заснути?

– Подумаю про всі ті речі й засну.

– Про які?

– Ну, про ті всі.

– І про те, як я тоді просив, аби ти сіла, а потім...

– Так. І про це теж. Я часто про це думаю. Про те все.

Десь далеко ворухнулося місто. Вони почули, як його шкіра треться до будинку. Люди — менші від міста і встають швидше й тихіше, стрибають, як комахи, і пересування їх майже непомітне. Воно виринає, мов суша з води: живе, тяжке, подібне до далекого голосу, що котиться, наростає і, врешті, стає більшим од світу, і все зроблене, покинуте і задумане всеодно залишається в середині нього непримітним, незначним і, властиво, байдужим, бо всі роблять схожі речі й вірять, що ті речі зникнуть серед мільйона інших, майже ідентичних. І, здається, мають рацію, тож починають усе спочатку.

– Хто мешкає нагорі? – запитав.

– Якась старенька пара. Ми вітаємось.

Вона повільно перевернулася на живіт. Він простяг руку й затримав розпростану долоню над самими її сідничками, а потім пересунув догори, вздовж хребта і назад.

– Що ти робиш?

– Нічого. Перевіряю, з якої відстані відчую тепло. Така гра. Я хочу знати, скільки місця ти займаєш у просторі.

– Ти таки йобнутий, знаєш?

Опустив долоню і вклав пальці між сідниці. Вона замуркотіла щось собі під ніс і легенько підняла задок. Пестив її якусь хвильку, а потім забрав руку.

У передпокої було ще темно. Вони стояли притулені, завмерлі, він одягнений, вона цілком гола. Сіре сяйво торкало їхніх стіп, підіймалося повільно, як імла. Подумав, що світанок наступає йому на п’яти, що він мусить тікати, бо за мить усе стане видивом, спомином про хворобу, смаком гарячки.

– Залишаєшся? – запитала.

– Ні. Спробую піти.

– Я скупаюся і піду спати.

Він залишився сам. З-поза прочинених дверей лазнички долинав плюскіт води. Пішов до виходу, зупинився і повернувся.

Вода була зеленавого відтінку. Клаптики піни скидалися на білі повітряні острови. Золоте світло спалахувало і гасло на поверхні бульбашок. Вони тріскали одна за одною. Їх було щораз менше. Повільно відтуляли її тіло. Вона лежала простягшись, із заплющеними очима. Тоді він подумав, що у кожній з тих мильних кульок відбивається ціла лазничка, дзеркало, рушники, білі двері, косметика і навіть він, що сидить на закритому унітазі. Відбивається ввесь світ. А коли бульбашки тріскають, той світ зникає, за­знає знищення і відкриває її, її голе тіло, оточене лише водою, яка входить у неї, вслизає і виповнює усі місця так докладно, що стає нею.

Коли вона виходила з ванни, він навіть не глянув на неї. Обгорнула стегна коричневим рушником. Волосся витерла білим, злегка погладила його по щоці й вийшла. Зачекав, поки стихне вологий шелест кроків. Тихо зачинив двері і почав роздягатись. Скинув усе, що мав на собі, й увійшов у ванну. Вода була температури її тіла. Став на коліна, впав на чотири і повільно почав занурюватись. У роті відчув смак води, мила, шкіри, нутрощів, відчув, що нарешті схоплює оте щось, за чим гнавсь уже більше року, схоплює її, поглинає і водночас наповнює собою її існування, її присутність. Останній раз набрав повітря, а потім занурив обличчя і дозволив тілу впасти на дно ванни.

Він стояв у вікні й дививсь на неони готелю. Червоне світло змовкало, озивалось знову, і йому здавалося, що той ритм збігається з ударами крові у скронях. Жодне серце не б’ється так звільна, – сказав майже вголос.

На початок сторінки

Альманах

Перекладацька майстерня