ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000

ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000-2001

Перекладати сильно, стильно і непомильно

В енциклопедії Українська мова, що вийшла друком у 2000 році і має обсяг 752 сторінки, перекладачам відведено одну статтю – вона присвячена Борисові Тену. Безперечно, Б.Тен — визначний майстер своєї справи, однак дивно, що на увагу редколегії такого поважного видання не заслужили й інші талановиті перекладачі, глибокі знавці українського слова. Причин такої ситуації, видається нам, є дві:

а) укладачі енциклопедії просто забули (?) про інших видатних перекладачів – наприклад, про Г.Кочура, М.Лукаша, А.Содомору та ін. і б) що, власне, є причиною а): перекладацька школа як система і перекладознавство як наука перебувають сьогодні в Україні на її філологічних марґінесах, а якщо повправлятися в перекладі, – то й на її загумінках.

Тим відрадніший той факт, що у Львові від 2000 року плідно працює міжнародна школа перекладачів та інтерпретаторів текстів “Перекладацька майстерня“, яка взяла під опіку молодих перекладачів. Попри те, що Майстерня вже видала поважну за обсягом і за змістом працю – “Записки Перекладацької майстерні“ т.1[1], де вміщено записи лекцій наставників, відразу виходить електроннним друком ще й збірка наукових досліджень молодих перекладачів — слухачів Школи.

Цікавим і прикметним є підхід керівників Школи до напряму наукових пошуків перекладачів–початківців: молоді перекладачі досліджують не мову перекладів, а мову оригінальних творів українських авторів різних епох, аналізують лексичні, граматичні, правописні явища рідної мови, шукають певні закономірності – одне слово, глибше пізнають рідну мову. Таке спрямування діяльності Школи дуже важливе, якщо взяти до уваги, що значна частина слухачів – представники Східної України. Але не тільки на Сході, а й всюди по Україні «на факультетах іноземних мов ще не закріпилася традиція звертати прискіпливу увагу на якість перекладу рідною мовою»[2]. Отже, ділянка для праці широка. Крім того, Школа сприяє виробленню в слухачів навичок перекладознавця – науковця-філолога, який аналізує текст під оглядом його “перекладності“.

Наукові розвідки слухачів Школи торкаються таких рівнів українського слововжитку: лексико–семантичного (назвімо його умовно “наратив чи розповідь?“; морфологічного (“любові чи любови?“); правописного (“Атени чи Афіни?“) та словотвірного (“Котик – Сat“).

Зупинімося коротко на зазначеній проблематиці збірника.

“Наратив чи розповідь?“

Серед багатьох лексичних проблем, що їх доводиться розв’язувати перекладачеві, чи не найактуальнішим є питання добору синонімів. Взагалі, образно кажучи, усі мови пояснюють одні й ті самі когнітивні осердя, на яких тримається світ. Через те молодому перекладачеві важко перебороти понятійну спокусу: чи варто добирати своє слово, якщо чуже означає те саме? Мовляв, усі освічені, зрозуміють. Проте така думка, як уже доведено, помилкова. Дослідники твердять, що коли в мові побутує 72–85 відсотків запозичень, то така мова перестає існувати як окрема попередня якість[3]. Загроза лексичної окупації особливо відчутна в наукових текстах. Перекладач, не знаходячи відповідника до певного спеціального терміна у словнику, має перед собою два шляхи: 1) описово передати зміст; 2) перенести без змін терміни з мови-джерела в цільову мову. Досвідчений перекладач – фахівець певної галузі знань – має ще й третій шлях: створити однослівний термін-відповідник, неологізм (таке явище було особливо поширене в українській термінології кінця XIX – початку XXст., у романтичну добу підходу до мови, наприклад: аератор – обвітрювач, транспортер – подавальник, фотографія – світлина, аеродром – летовище та ін.), але це тема окремої розмови.

Так-от, дуже часто молоді перекладачі, залюблені в мову-джерело, наївно вважають, що всі читачі майже так само сприймають текст, як і вони, і не перекладають термінів. Як наслідок, можемо прочитати, наприклад, таке: «Позитивні міжособистісні взаємини у сфері подружнього життя стимулюють інтеріоризацію норм просуспільної поведінки інших учасників сімейної інтеракції»,– що конче потребує втручання досвідченого драгомана. Після відповідного редагування фрагмент набуває прийнятного вигляду: «Якщо батьки люблять одне одного, діти переважно прихільніше ставляться до людей». Як бачимо, інформативність тексту зросла за допомогою начебто парадоксального методу – вилучення спеціальних термінів.

Щоб вміло орієнтуватися в доборі власномовних відповідників, слід досконало знати синонімічну систему рідної мови. Поповнити словниковий запас, на думку Р.К.Міньяр-Бєлоручева, молодому перекладачеві допоможе така вправа: читаючи будь-яке речення, слід замінювати в ньому всі слова на синонімічні. Спочатку буде важко, але після тренування з’являється відчуття господаря слова: будь-яку думку можна висловити різними мовними засобами[4].

Наукові розвідки слухачів Майстерні, присвячені лексичним запозиченням у наукових гуманітарних текстах, крім інших, містять такі цікаві висновки: ідеологічні настанови українських авторів упродовж століття змінилися, вважає Сергій Савченко, так: від орієнтації на народну мову (Сергій Єфремов) до підкресленої елітарності, дистанціювання від народу за допомогою створення “новомови“ (Соломія Павличко). Сам же молодий дослідник і перекладач неприхильно ставиться до новітніх запозичень (як-от нарація, алієнація), вважаючи їх зайвими в українському тексті, хоч і толерує давніші позичання.

Звісно, від особи перекладача залежало і залежить, для кого він перекладає – для народу чи для еліти. І хоч в останньому ніхто не вбачає нічого поганого, особливо тепер, нам видається, що вже своїм вибором фаху перекладач обрав і життєвий шлях – “до народу“. Еліта на те й еліта, щоб читати в оригіналі. В іншому разі маємо справу з природним і найпоширенішим явищем: кожен народ потребує передового загону посередників у міжкультурних контактах. Як слушно зауважив Гердер, «народ передає свій духовний набуток іншому народові... у великому поступі націй набувають вищого рівня мистецтва, науки, культура і мова — це найкращий спосіб удосконалювати їх»[5].

Щодо дослідження текстів художнього стилю, то серед пропонованих робіт вельми цікавою видається праця Євгена Гулевича, присвячена віднові деяких забутих мовних одиниць. Справді, дослідивши цю групу лексем, перекладач може урізноманітнити свій текст такими словами, як правно, власновільно, надужиття, хапко, блудяга тощо.

До літературно забутих, а то й табуйованих, належать також українські лайливі слова та жаргонізми, тимчасом як в інших літературах ці пласти лексики активно функціонують. Мимоволі перекладач стає жертвою “солов’їності“ і “калиновості“ рідної мови, яку впродовж століть освячували й підносили на недосяжну висоту. Така ситуація трохи неприродна, щоб не сказати – ненормальна. Майстри-перекладачі устами М.Лукаша ще раніше попереджували, що тільки тоді можна буде говорити про остаточне утвердження української мови, коли нею заговорять повія і злодюжка – реальні, а відтак літературні. Додамо в тому ж дусі: якщо існує народна мудрість, то обов’язково мусить бути й навпаки, бо все на світі полярне.

Отже, крім усіх інших способів шліфування майстерності, молодий перекладач мав би вирушити на пошуки “народної дурості“ – чи то в літературі, чи то в живомовній стихії.

Звичайно, досвідчений перекладач описово передасть чужомовне лайливе слово чи жаргонізм, однак назагал проблема безеквівалентності в українській мові, скажімо, англійської лайливої лексики доволі штучна – відповідники існують, і цілком експресивні, але переважно в прихованому вигляді. Останнім часом ця група лексики стала об’єктом ближчого вивчення українського мовознавства[6].

“Любові чи любови?“

Кілька розвідок, що увійшли до збірника, присвячені актуальним граматичним проблемам. Через історичні причини наш “Правопис“ ще до сьогодні не цілком однозначно трактує деякі граматичні моменти. Це з одного боку. З іншого – не всі мовці беззастережно сприймають навіть чіткі й безвиняткові вимоги чинного “Правопису“. Це також пов’язано зі змінами народної свідомості на різних історичних скрутах. Перекладач мусить усе враховувати: знати динаміку розвитку своєї мови, орієнтуватися в проблемах, з цим пов’язаних, але не розчаровуватися і не впадати у відчай. «Наше найбільше нещастя в тому, що ми роз’єднані, що нас бентежать тисячі особливих забаганок, тисячі індивідуальних мрій. Ми роздроблені, ми позбавлені спільного уявлення про нашу мету... наш центр», – так ще цілком недавно картав французів Моріс Баррес[6]. Сьогодні ж їм можна тільки позаздрити, принаймні щодо мови: на сторожі чистоти і стабільності французького слова стоїть “Закон про вживання французької мови“[7].

Молоді дослідники, опрацьовуючи граматичні теми, зверталися до джерел різночасових і різнотериторіальних (в Україні і в діаспорі) – задля досягнення об’єктивного результату. Прикметно, що висновки наукових розвідок слухачів Майстерні часто співзвучні з тими відновами, що їх запропонував “Проєкт найновішої редакції українського правопису“, або принаймні не суперечать їм.

Отож, матимемо перекладачів, які, услід за Г.Квіткою-Основ’яненком (волосты, способносты), Лесею Українкою (на полі крови) чи Т.Шевченком (без сповиды святои умырають) писатимуть незалежности, любови, осени, кількости тощо – і не тому, що їм так велено, а з переконання, в результаті власних знахідок. Сказане стосується: вживання закінчень іменників чоловічого роду в родовому відмінку однини, й уживання знахідного і родового відмінків у додатку до дієслова з часткою “не“ та інших граматичних тем, що їх опрацьовували слухачі Школи.

Звичайно, “Проєкт“ ще не прийнято, але він є поштовхом до роздумів, до того ж вправний перекладач у художньому тексті часто балансує між нормою (або тим, що фіксує словник) і ненормативністю (прихованими або нереалізованими ресурсами мови)[8].

“Атени чи Афіни?“

Ще одним цвяшком, об який неодмінно вколеться перекладач, є транслітерація іншомовних власних і загальних назв українською абеткою. Відсутність норми, а радше наявність дуже вузької норми українського радянського правопису, яка вже не задовільняє користувачів майже всіх рівнів, і численні спроби врегулювати цю проблему (що об’єктивно є дестабілізаційним чинником), відкривають перед перекладачем-майстром бажану свободу вибору, а початківцеві вселяють острах перед тією самою свободою і відповідальністю за неї. Маючи таку аналітично-теоретичну та синтетично-практичну підмогу, як статті майстрів перекладу Марії Габлевич та Мар’яни Прокопович на цю тему [9, 10, 11], дослідники-початківці аналізували деякі аспекти транслітерації самостійно – переважно в діахронії.

Висновки молодих перекладачів дуже цікаві; часом – максималістські: «І, за великим рахунком, немає жодного значення – затвердить Верховна Рада пропоновані зміни до чинного "Українського правопису" чи ні, – а паралельні форми ефір/етер, кафедра/катедра... як вживалися серед нашого народу, так і будуть вживатися. І це – назавжди» (Дзвінка Коваль); «Сьогодні ми можемо... вільно творити нову мову (!) (підкреслення наше – Г.Н.) і її правила» (Олег Кіндій), інколи розсудливо-зважені: «...Наскільки не є бажаним зловживати сьогодні реабілітованою ґ..., настільки ж не вартує відкидати уже прижиті в мові слова на зразок ґрунту чи ґвалту, оскільки вони також є частиною тієї ж старої культури» (Олена Фешовець), – але завжди свої, до того ж базовані на власних підрахунках.

“Котик – Cat“

Кажуть, що тільки українці можуть називати своїх недругів пестливо – “воріженьками“. Коли ж йдеться про способи вираження справжньої пестливості чи здрібнілості, то маємо ціле розмаїття форм: рученьки-ніженьки, і всякі там оченята, бровенята чи зіроньки з місяченьком. До того ж, що унікально, морфологічними димінутивами можуть ставати різні частини мови, не тільки іменники, наприклад: буйнесенький, спритнесенький, тихесенько, легесенько чи навіть спатоньки, їстоньки.

Єдина робота у збірнику, що стосується словотвору, якраз присвячена аналізові димінутивів. Молода дослідниця Ганна Хомечко, спираючись на статистику (в українській мові димінутивів у 14 (!) разів більше, ніж в англійській) та на підібрані приклади, слушно твердить, що категорія димінутивності – це один із засобів вираження національного характеру українців, а саме їхньої чуттєвості, лагідності, доброзичливості. Так і хочеться продовжити думку й додати: український народ найдобріший у світі, і мова його найкраща, наймилозвучніша. Це було б дуже патріотично, але річ у тім, що перекладачі, у силу свого фаху, стають прибічниками “інтернаціоналістського націоналізму“. Через те Ганна Хомечко зі знанням справи зауважує, що в разі перекладу українських димінутивів англійською мовою найчастіше застосовують метод лексичної компенсації. Ось і все. І риси своєї мови підкреслено, і англійців не скривджено. Тільки такий розумний білінгвізм, зі здоровим національним осердям і повагою до інших мов, може бути тривким фундаментом для різних жанрів перекладу.

Висновки

Зважаючи на те, що перекладацький відділ у Київському державному університеті ім.Т.Шевченка спеціалізувався на військових перекладах, звісно, з російською мовою як мовою-джерелом (чи й цільовою – залежно від спрямування перекладу), а у Львівському університеті ім.І.Франка щойно 1996 року здійснено перший набір на перекладацький відділ, можемо твердити, що сьогоднішні українські майстри перекладу, люди з високим чуттям слова, самотужки досягали професійних висот.

Забути про свої митарства, створити Школу перекладацької майстерності для початківців – це благородний вчинок, моральний і патріотичний.

Хто знає, чи І.Стешенко доводилось би вносити 448 виправлень лексичних і фразеологічних одиниць до тексту перекладу Пригод Гаклберрі Фінна [12], якби вона свого часу могла теоретично досліджувати деякі питання українського слововжитку чи радитися з багатьма зібраними докупи колегами-однодумцями.

Віриться, що організатори міжнародної школи перекладачів та інтерпретаторів текстів “Перекладацька майстерня“ продовжуватимуть, наскільки їм вистачить снаги, розпочату справу – чи то в сьогоднішній формі, чи то в якійсь іншій. Дуже-бо висока мета – виховувати перекладачів, що хочуть писати, за словами слухача Школи Євгена Гулевича, «сильно, стильно і непомильно».

Література

1. Записки Перекладацької Майстерні. – Львів, 2001.

2. Зорівчак, Роксолана. Перекладачі для України XXI сторіччя // Записки Перекладацької майстерні. – Львів, 2001. – С.264

3. Коваль, Микола і Багдасар’ян, Георгій. До проблеми формування україномовної технічної термінологіїї // Науково–технічне слово. – Львів, 1993. – Ч.1. – С.75.

4. Миньяр-Белоручев Р.К. Как стать переводчиком? – Москва, 1999. – С.57.

5. Гердер Йоган Ґ. Мова і національна індивідуальність // Націоналізм. – Київ, 2000. – С.44.

6. Ставицька, Леся. Проблеми вивчення жаргонної лексики: соціолінгвістичний аспект // Українська мова. – Київ, 2001. – Ч.1. – С.55-68.

7. Закон про виживання французької мови. – Київ: Вид-во НУ “Києво–Могилянська академія“, 1998. – 4 с.

8. Волос О.В. Об’єктивні і суб’єктивні аспекти виникнення перекладного художнього тексту // Мовні і концептуальні картини світу. – Київ, 2001. – Ч.5. – С.35.

9. Габлевич, Марія. Попередні рекомендації до правопису слів іншомовного походження // Український правопис і наукова термінологія: історія, концепції та реалії сьогодення. – Львів, 1996. – С.73—101.

10. Габлевич, Марія. Як пишеться І у Правописі (додаток до §90 “Українського правопису“-1994) // Український правопис і наукова термінологія: проблеми норми та сучасність. – Львів, 1997. – С.84-100.

11. Прокопович Мар’яна. Роздуми з приводу запозичень слів // Укр. правопис і наукова термінологія: проблеми норми та сучасність. – Львів, 1997. – С. 145-149.

12. Волос О.В. Цит. праця. – С.38.

Галина Наконечна

МОВОЗНАВСТВО

1. Вживання букв ґ/кг (чи інших написань) в історичному розвитку мови

Наставник: Олександра ЗАХАРКІВ

Олена ФЕШОВЕЦЬ (текст дослідження)

Джерело: Словник староукраїнської мови XIV-XV століть. Т. I-II (Київ: Наукова думка, 1977)

Христина ЛАЩЕНКО (текст дослідження)

Джерело: Діловодні тексти документів архіву Коша Нової Запорізької Січі (1734-1775).

Володимир КРИВОРУЧКА (текст дослідження)

Джерело: Словарь української мови Бориса Грінченко

ДИСКУСІЯ

2. Частотне вживання варіантів написання грецької Θ (ф/т/х, інші)

Наставник: Андрій СОДОМОРА

Олег КІНДІЙ (текст дослідження)

Різні джерела XIX ст.

Дзвінка ІВАНІВ-КОВАЛЬ

Різні джерела.

ДИСКУСІЯ

3. Закінчення -а/-у іменників родового відмінка чоловічого роду другої відміни (загальні назви)

Наставник: Олег КУПЧИНСЬКИЙ

Олена ГУТАРУК

Джерело: Квітка-Основ’яненко, Гр. Козир-дівка (з правками П.Куліша). Санкт-Петербург, 1838 (1868), 144 с

Галина ПЕТРОСАНЯК (текст дослідження)

Джерела: 1. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність

письменство. Том III. Львів, 1906 (оригінальні статті, 78 с.)

2. Ревуцький, Валер’ян. Живе слово (1924; 171с.)

ДИСКУСІЯ

4. Уживання знахідного і родового відмінків у додатку до дієслова з часткою не, в т.ч., у складених дієслівних присудках

Наставник: Ганна ВОЙТІВ

Христина ЧУШАК (текст дослідження)

Джерело: Квітка-Основ’яненко, Гр. Козир-дівка (з правками П.Куліша). Санкт-Петербург, 1838 (1868), 144 с

Лариса ГРЕК (текст дослідження)

Джерело: Драгоманов, М. Листи до Ів. Франка і инших. 1881-1888. Львів, 1906, накл. українсько-руської видавничої спілки

ДИСКУСІЯ

5. Закінчення іменників ІІІ відміни в родовому відмінку однини

Людмила БУБЛИК (текст дослідження)

Різні джерела.

Наставник: Олександра ЗАХАРКІВ

ДИСКУСІЯ

6. Реанімація несправедливо забутих мовних елементів

Євген ГУЛЕВИЧ (текст дослідження)

Джерело: Мирний, Панас. Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Наставник: Олександра ЗАХАРКІВ

ДИСКУСІЯ

7. Димінутиви як самобутня прикмета української мови

Ганна ХОМЕЧКО (текст дослідження)

Джерела: 1. Куліш Микола. Патетична соната // Твори. – Нью-Йорк: Українська Вільна Академія у США, 1955. – С. 207-292;

2. Йогансен, Майк. Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у слобожанську Швайцарію, 169 с.

Наставник: Олександра ЗАХАРКІВ

ДИСКУСІЯ

8. Побутування лексичних запозичень у наукових гуманітарних текстах: спроби порівняльного аналізу

Наставник: Галина НАКОНЕЧНА

Андрій ПОРТНОВ (текст дослідження)

Джерела: М.Грушевський, Історія України-Руси; Н.Яковенко, Нарис історії України

Сергій САВЧЕНКО

Джерела: С.Єфремов, Історія українського письменства; С.Павличко, Дискурс модернізму в українській літературі

ДИСКУСІЯ

9. Означення за недоконаною дією і способи його вираження

(частотність уживання активного дієприкметника, підрядних означальних речень та інших еквівалентів – прикметників, іменників, дієприслівників)

Лариса БОБРОВА (текст дослідження)

Джерело: Ревуцький, Валер’ян. Живе слово (1924; 171с.)

Наставник: Ганна ВОЙТІВ

ДИСКУСІЯ

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

Засоби іронії в повісті Майка Йогансена Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у слобожанську Швайцарію (1924; 169 с.)

Олена ЛІЛОВА (текст дослідження)

Наставник: Галина НАКОНЕЧНА

ДИСКУСІЯ

ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВО

Діловодні переклади реєстрів татарських претензій до запорожців як джерело для локалізації запорозьких зимівників

Христина ЛАЩЕНКО

Вступ: мета, предмет і об’єкт дослідження

Історіографія використання реєстрів та їхні потенційні інформаційні можливості

Аналіз перекладу

Топонімічна синонімія

Проблема вживання слів “курінь” і “зимівник” та питання їх локалізації

Висновки