ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000-2001

НАШІ ДОСЛІДЖЕННЯ 

                Спеціальних ґрунтовних досліджень, які б стосувалися розходжень між українськими правописами різних періодів, в українському мовознавстві дуже мало. А таких розходжень – якщо взяти розвиток української мови ХХ століття – надзвичайно багато. Однією з причин розходжень є існування двох різних правописних тенденцій, одна з яких ще з першої половини ХІХ ст. спрямована на русифікацію мови. Особливо активно вона формувалася в радянські часи. Що стосується іншої, то її метою є намагання якомога повніше відобразити автентичність української мови, а також підтримувати курс на її європеїзацію. Саме цю мету переслідують, зокрема, сучасні прихильники заміни кирилиці на латинський алфавіт. Дискусії з цього приводу тривають уже давно.

                Заглиблюючись в історію українського правопису, слід сказати, що двома основ­ними принципами, які претендували на те, щоб творити його основу, на різних етапах розвитку були принципи історико-етимологічний і фонетичний. Історико-етимологічний принцип менш прогресивний, зрозуміло, чому. А першим справді фонетичним українським правописом вважається той, що в 1876 році був опублікований у першому томі Записок юго-западного отдела русского географического общества. Він відомий як “драгоманівка”. Автори цього правопису В.Антонович, М.Драгоманов, В.Лисенко та інші зробили значний вклад у справу автономізації української мови від російської.

Однак наказ царського уряду 1876 року заборонив користування цим правописом, і аж до виходу словника Б.Грінченка (1907-1909), що став надзвичайно важливим етапом узаконення власне українського правопису, українська мова опинилася поза законом. На основі словника Б.Грінченка у 1919 році виходять Головніші правила українського правопису, що були доповнені й оновлені (зокрема, орфографія та пунктуація) у 1929 році. Цей правопис був досить прогресивним, оскільки його особливістю було те, що слова українського походження писалися згідно зі східноукраїнськими правописними традиціями, а написання запозичених слів керувалося західноукраїнськими правилами і традиціями.

Український правопис 1933 року був занадто вихолощений, однак протривав до 1946 року. Та слід зауважити, що в Західній Україні до 1939 року користувалися правописом 1929 року; його правил дотепер дотримується більшість представників української діаспори. Правопис 1946 року перевидавався у 1960–му, проте із здобуттям Україною незалежності гостро постала проблема суттєвого оновлення цього правопису. Робота над новим правописом проходила в кілька етапів, її виконували численні українські мовознавці, педагоги, письменники. Однією з тенденцій нового правопису було не ускладнювати написання українських слів новими правилами, уніфікувати однотипні явища, взагалі, по можливості, намагатися спрощувати правила. Творення сучасного правопису – незавершений процес, існує ще немало проблем і суперечливих питань, які чекають на своє вирішення.

Особливості вживання закінчень -а, -у в родовому відмінку іменників чол. р. однини

у Розвідках про українську народню словесність і письменство М.Драгоманова

                Розвідки про українську народню словесність і письменство М. Драгоманова побачили світ у Львові в 1906 році. Писалися ці розвідки у кінці 70-х та у 80-х роках ХІХ ст. Слід зауважити, що деякі з них були написані англійською, італійською, французькою, болгарською та російською мовами, а на українську перекладені М.Павликом, який упорядковував видання. Тексти, які ми аналізували – це переклади М.Павлика, оскільки їх мова відповідає правилам так званої “желахівки”, що виникла на основі видання Малорусско-німецький словар Є.Желахівського. Драгоманов, пишучи українською, користувався, звичайно ж, т.зв. “драгоманівкою”, для впровадження якої доклав багатьох зусиль. Словник Желахівського мав надзвичайно великий вплив на усталення фонетичного правопису в Галичині. Його особливістю є, наприклад, послідовне вживання літери ї на місці давніх h та е (наприклад, тїло, сїно) Переклади М.Павлика, судячи з хронології, ґрунтуються на правилах саме “желахівки”, оскільки цей правопис, як уже зазначалось, діяв у Галичині до виходу словника Б.Грінченка (1907-1909), а переклади були зроблені не пізніше 1905 року.

Мова цього твору колоритна; вона позначена, перш за все, специфікою чинного у той час правопису, а також індивідуальними особливостями стилю автора та перекладача. Що стосується предмету нашого дослідження, то в текстах Розвідок… Драгоманова зустрічаються такі іменники чоловічого роду в родовому відмінку:

фольклору, круга, конґресу, Вайнгольда, часу, народу, ґрунту, заходу, Ольденбурґа, результату, дослїду, викладу, мотиву, культу, переказу, Трусмана, небіжчика, академіка, славіста, поводу, мотиву, зошиту (!), переходу, присуду, океана (!), варіянта, ритуалїзму, оріґіналу, Пипіна, напряму, матеріялу, роздїлу, розвою, народу, змісту, впливу, смаку, романтизму, клясицизму, раціоналїзму, Ирода, Днїпра, Папарима, Мойсея, Бога та деякі інші.

                Слід зауважити, що вживання закінчень у багатьох випадках співпадає з нормами сучасного правопису. Наприклад, закінчення іменників часу, народу, ґрунту, заходу, Ольденбурґа, результату, Трусмана, небіжчика, академіка, славіста, мотиву, змісту, впливу, смаку, романтизму тощо не відрізняються від тих, яких вимагає в родовому відмінку саме в такому контексті чинний на сьогодні Український правопис. Тобто, у цьому випадку можна говорити про деяку тяглість традиції такого написання.

                Натомість вживання закінчень деяких іменників чоловічого роду в родовому відмінку однини різниться від сучасних норм української мови.

Наприклад, сучасним нормам правопису не відповідає вживання у розвідці М.Драгоманова слова зошиту. Тут ідеться про назву предмета, отже за сучасними нормами мало би бути зошита.

                Впадає у вічі також вживання М.Павликом у своєму перекладі слова океана. Згідно із сучасними правилами переважна більшість слів зі значенням місця, простору вживається в родовому відмінку з закінченням

-у — в тім числі й слово океану. Слово варіянта також різниться своїм закінченням від чинного на сьогодні правопису.

                Що стосується власних назв, то норми вживання їх закінчень, судячи із наявних у тексті іменників, ідентичні сучасним. Адже сучасний правопис вимагає саме такого вживання: Вайнгольда, Ольденбурґа, Трусмана, Пипіна, Папарима, Мойсея, Бога, Днїпра, Ирода (написання двох останніх назв відрізняється від актуального сьогодні, але не в тому аспекті, який є предметом нашого огляду).

                Необхідно також зауважити, що закінчення деяких іменників-омонімів може бути і -а і -у, в залежності від їх значення. Так, наприклад, коли йдеться про ориґінал документу, то вживаємо закінчення -у: ориґіналу. Якщо ж ідеться про незвичайну чи дивакувату людину, за чинним сьогодні правописом слід вживати –а: ориґінала. У перекладі М.Павлика це слово вжите у першому з наведених нами значень.

Вживання закінчень -а, -у в родовому відмінку іменників чоловічого роду однини

у книзі В.Ревуцького Вага живого слова

                Валеріан Ревуцький (саме на такому написанні власного імені він наполягав) у 40-х роках, втікаючи від лихоліття, змушений був емігрувати з України. Це, безумовно, визначило його долю, а також вплинуло на його сприйняття української мови, на індивідуальне письмо.

                Харківський правопис 1929 року – це правопис, яким користувалася (а в деяких випадках і досі користується) українська діаспора. Отож, В.Ревуцький при написанні своєї праці використовує норми, що викладені саме в цьому правописі, хоча його книжка Вага живого слова написана в сорокових, а, можливо, й у п’ятдесятих роках.

                У книзі В.Ревуцького зустрічаємо такі іменники чоловічого роду в родовому відмінку однини: символу, відгомону, жесту, розцвіту, голосу, змісту, актера, декламатора, викладу, тексту, сумніву, пункту, проґресу, звуку, поясу, нюху, народа, носу, роту, півтона, пошепту, способу, ряду, співу, Шаляпіна, обширу, відому, наголосу, голоса (!?), тону,  гекзаметру, голосу (ст. 39, 40), рядку! (с. 40), реґистру тощо.

                Насамперед, впадає в вічі непослідовність вживання закінчень -а і -у в одних і тих самих словах: голоса і голосу. В цьому випадку однозначно не йдеться про омоніми, тільки про вживання різних закінчень в одному і тому ж слові. Можливо, маємо тут справу з випадковістю; можливо теж, що часта зміна правил правопису вносила деяке спантеличення в письмову практику інтелектуалів, особливо тих, хто був відірваний від живого процесу формування української мови.

                Окрім того, правописний словник Г.Голоскевича, що складений за нормами українського правопису Всеукраїнської Академії наук, подає рядка, носа, рота, а не рядку, носу, роту, як у В.Ревуцького. В усіх інших випадках написання закінчень іменників чоловічого роду однини в родовому відмінку здебільшого збігається з сучасним. Це стосується як збірних понять (тексту, співу), так і власних імен (Шаляпіна). Однак, тут також спостерігається певна непослідовність – В.Ревуцький вживає народа, хоча це збірне поняття у словнику Г.Голоскевича зустрічаємо у сучасному варіанті написання: народу.

                Специфіка тексту В.Ревуцького така, що географічних назв у ньому вживається небагато, а чоловічого роду в родовому відмінку й поготів, однак цікаво зауважити, що у правописному словнику Г.Голоскевича (1929) зустрічаємо написання Лембергу, Ленін­граду, тоді як за правилами сучасного правопису слід вживати Лемберга, Ленінграда і т.д.

                Звичайно, на основі праць С.Бевзенка, Е.Тимченка, А.Томпсона, А.Пешковського можна було б заглибитись в історію родового відмінка, отримати повніше уявлення про його функціональні можливості. Однак ці роботи написані ще до 1920 року, отже, не можуть повною мірою відображати еволюцію родового відмінка на часовому відтинку між мовним вжитком “желахівки”, правописом 1929 року й сучасними нормами.

                Підсумовуючи, слід сказати, що з проаналізованого матеріалу видно, наскільки динамічним і подекуди суперечливим є процес розвитку мови. Одночасно, деякі із виявлених тенденцій виразно демонструють тяглість певних правописних традицій. Це ще раз підтверджує те, що мова – живий і рухливий організм, який повсякчас змінюється, відновлює забуті плідні тенденції, торує нові шляхи свого розвитку.

Література

1.        Голоскевич Г. Правописний словник. Видання 12-е. – 1994.

2.        Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. – Київ: Либідь, 1995. – С. 228-243.

3.        Плющ П. Історія української літературної мови. – Київ: Вища школа, 1971. – С. 368-408.

4.        Збірник фільольогічної секції наукового товариства імени Шевченка. Т VІІ. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство. – Львів, 1906.

5.     Валеріан Ревуцький. Вага живого слова (б.м., б.д.)

На початок сторінки

Наші дослідження

Перекладацька майстерня