ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000-2001

НАШІ ДОСЛІДЖЕННЯ 

1. Вступ.  Майк Йогансен — іронізуючий формаліст?

Перш ніж вести мову про іронію в окремо взятому творі одного з найталановитіших українських письменників 20-х років ХХ століття, зазначимо, що жартівник, гуморист і оптиміст М.Йогансен робив спроби перевести в площину іронії навіть літературознавчі дискусії навколо суто теоретичних питань.[1] Так, усім своїм літературним теоретизуванням письменник дав такий епіграф із Гаврила Державіна: Поэзия тебе любезна, приятна, сладостна, полезна, как летом вкусный лимонад, уподібнивши таким чином літературу та всі інші мистецтва до прохолоджуючого напою у спеку. Багато хто прийняв гасло письменника за чисту монету, не зрозумівши, що це — тільки дискусійний прийом, тільки зухвала витівка, літературна містифікація, фронда. Понурі мізантропи, як пише у своїх спогадах про Майка Йогансена Юрій Смолич, негайно піддали жартівника політичній анафемі. А треба ж було відповісти такою ж іронією, так само гостро висміяти йогансенівські теорії, або, на край (коли вже літературні дискусії така недоторкана святощ!), просто сказати людині: “слухай, друже, покинь клеїти дурня, бачиш, люди серйозно балакають… (1, 110). Проте і в своїй формальній еквілібристиці, за висловом Ю.Смолича, Майк Йогансен залишився вірний своєму талантові — показав себе справжнім віртуозом (1, 112).

2. Визначення іронії. Різновиди іронії

У статті Різновиди іронії сучасний канадський дослідник Роман Струць пише: Коли доводиться з’ясовувати, чому ось “це іронічно”, ефективність іронії якось водно­мить зникає. Струць наводить слова американського вченого Лайонела Тріллінга, кот­рий сказав: Іронія — це одне з таких слів, як любов, про які краще не говорити, коли хоче­мо зберегти силу їхнього значення (2, 41). Незважаючи на це, іронії присвячена велика кількість робіт. Майже всі дослідники природи та форм комічного не залишали поза ува­гою особливий, іронічний тип естетичного ставлення до дійсності. Звернімося спочатку до довідкової літератури. У риторичному словнику, укладеному Зоряною Куньч, знахо­димо таке визначення іронії: Іронія (від грецьк. εıρωυεıα — удавання, прихований глум) — троп, що полягає у наданні слову або вислову протилежного значення з метою глузу­вання, насмішки (пр., “швидкий, як черепаха”, “багатий, як у лисого чуприни”). Іронія — це насмішка, якій навмисне надана форма пози­тивної оцінки або похвали (3, 117). Тобто, слово або вислів отримують у контек­сті мовлення значення, що суперечить, заперечує або бере під сумнів їхній бук­вальний зміст. Проілюструємо цю тезу прикладом із повісті М.Йогансена Подо­рож ученого доктора Леонардо: А величезні три літери…були просто візитова картка і значили вони — Микола Семенович Половинка, а не Московська Сільська Промисловість, яка, відома річ, терофазериту не виробляє, а виробляє інші речі селянського вжитку, як от праліне, зефір, мікадо, крем-мокка і інше (с. 47).

Одним з дискусійних питань щодо форм комічного є проблема співвідношення понять іронія і комічне. Деякі дослідники природи смішного (Коллінз-Суобі, Л.І.Тимофеєв) виокремлюють іронію як форму комічного поряд із елементарним комізмом, сатирою та гумором.

На думку Коллінз-Суобі, іронія займає проміжне положення між сатирою та гумором, причому сатира є найближчою до іронії формою комічного. Обидві форми виражають осудження і критику, а також (так само, як і гумор) мають інтелектуальний характер і яскраво виражену емоційну забарвленість. Агресивніша за гумор, іронія водночас менш активна та соціально забарвлена, ніж сатира (4, 101).

З іншого боку, польський дослідник Богдан Дземидок у монографії Про комічне висловлює незгоду з тим, що іронію слід вирізняти як окрему форму комічного. На думку вченого, іронія не передбачає певних елементів світогляду. Це лише один з видів техніки комічного, яким можуть послуговуватися як сатира, так і гумористика (4, 103). Так, Юрій Борєв розрізняє іронію сатиричну та іронію гумористичну. Перша, удавано стверджуючи предмет, осміює та заперечує його сутність. Друга ж удавано стверджує все в предметі, водночас піддаючи критиці його окремі риси (5, 98-99). Подібну думку висловлює й інший російський вчений С.М.Тяпков: в іронії зустрічаються головні типи смішного з великою кількістю відтінків (6, 38).

Богдан Дземидок наголошує на тому, що в основу класифікації форм комічного не слід класти превалюючі для тієї чи іншої форми засоби вираження (тобто техніку), оскільки це суперечить елементарним законам логіки. Виділити такі форми комічного, як гумор, сатира, іронія, гротеск, карикатура, дотеп, пародія — все одно, що розподілити людей на чоловіків, жінок, брюнетів, блондинів та студентів. Польський дослідник пропонує класифікувати форми комічного за дихотомічним принципом розподілу і виокремлює таким чином в складному комізмі три творчі методи: гумористичний, сатиричний та проміжний (насмішливо-іронічний). Водночас, як наголошує вчений, факт існування проміжної форми між сатирою та гумором не означає виділення іронії в самостійну форму комічного, аналогічно до гумору і сатири (4, 103).

Як зазначено в Літературному енциклопедичному словникові, іронічне ставлення реалізується за допомогою гротеску, парадоксу, пародії, дотепу, гіперболи, контрасту, поєднання різних мовленнєвих стилів тощо (7, 132). Наведемо приклад з Подорожі ученого доктора Леонардо, в якому іронічність створюється за допомогою дотепності та парадоксу: І от цей самий мистецький народ, що дорівнює в художній умілості навіть негрському, а не тільки японському талантові, цей самий народ зовсім не розуміє краси (с. 94).

Часто ключ до іронії міститься не в самому вислові, а в контексті або інтонації, інколи (особливо в прозі) — тільки в ситуації висловлювання. Л.Чікал в статті Про функцію іронії в романі Г.Канта “Зупинка в путі” наводить розуміння іронічності оповідання Б.Аллеманом: По-справжньому іронічний текст… це дещо відмінне від нанизування іронічних зауважень. Іронічного в ньому не можна ніде конкретно знайти. Можна уявити собі доволі іронічний текст, в якому немає жодного іронічного зауваження (8, 106). На думку Т.Любимової, на відміну від інших різновидів комічного, іронія — “найтонша”, складна, цілком літературна форма (9, 117).[2] Проілюструємо думку дослідників на прикладі з Подорожі ученого доктора Леонардо, позбавленому будь-яких іронічних сигналів (вставних слів, коментарів, поєднання різних свідомостей тощо): Я люблю і поважаю пролетаріят, поперше, за те, що він був моїм першим товаришем у дитинстві і був єдиним товаришем, що мене не зрадив і не покинув тепер, коли я виріс, коли інші товариші дитячих літ моїх поробилися або бурбонами, або професорами, або бухгальтерами, або істориками літератури… (с. 18).

Питанню різновидів іронії присвячене надзвичайно цікаве дослідження Романа Струця, в якому автор веде мову про іронію сократівську, чи риторичну, іронію в літературі та іронію трагічну. Перед тим як докладніше зупинитися на перших двох видах іронії, зазначимо, що іронія трагічна найчастіше зустрічається в драмі. Крім того, на відміну від іронії літературної, вона має безпосереднє відношення до дійсних недоречностей, що панують у житті і суспільному світогляді. За словами Р.Струця, суть трагічної іронії — у протиставленні людини (з усіма притаманними їй бажаннями, задумами, планами) темним доленосним силам, долі, закони якої нищать її, лишаючись для неї незбагненними. Іронія трагічна (або “іронія долі”) є частиною щоденного дискурсу (2, 41).

Антична, або сократівська, іронія має відношення до платонівсько-сократівського духу. Це засіб приведення співрозмовника до апорії (тобто знання про своє незнання), виведення його зі стану “помилкового знання” (6, 117). В такій іронії відбита відстань між істинними ідеями і неістинною переконаністю. Сократівська іронія допомагає відвести погляд від гри тіней (6, 117). Принагідно зазначимо, що Томас Манн вважав суттю сократівської іронії “пафос віддалі” (2, 39).

За зауваженням Р.Струця, іронія сократівська, чи риторична, передусім “вжиткова”, вона виступає засобом навчання, елементом дискурсу або інструментом евристики (2, 41). Риторична іронія майже не буває однозначною. Коли поглянути на питання іронії з історичної перспективи, — пише Струць, — то іманентна двозначність іронічної структури, її діалектичність дозволяє розширити наше розуміння іронії далеко за межі простого стилістичного прийому. Як зауважує дослідник, це розширення особливо помітне у філософії, чи й ще виразніше у філології та літературознавстві (2, 37).

Згідно з поетикою Митрофана Довгалевського, у словникові З.Куньч розглядається п’ять видів риторичної іронії: мімесис, харієнтизм, сарказм, астеїзм та міктеризм.

Мімесис — риторична фігура, що полягає в іронічному наслідуванні характеру, мови та почуттів інших людей (наприклад, Ти — справжній образ свого батька: така сама м’якосердність до підданих…, а насправді всього цього немає) (3, 150).

Харієнтизм — риторична фігура, що полягає у висловленні гострої, грубої думки ввічливо-ласкавими словами (наприклад, Наші вороги радітимуть і святкуватимуть, дізнавшись, якої поразки вони зазнали) (3, 312).

Сарказм (грецьк. “розриваю м’ясо”) — троп, побудований на злісній, уїдливій насмішці, їдкій іронії. Сарказм близький до іронії, але не має переносного (прихованого) значення, виражається більш прямо. Крім того, для сарказму характерне поєднання сміху з гіркотою і злістю (3, 248).

Проілюструємо це визначення прикладами з повісті Майка Йогансена:

Коли б я був не скромний медик, а прозаїчний лірик, яких доречі, о Альчесто, дуже багато на Україні, і пишуть вони або вірші, що нічим не різняться від прози, або прозу, що нагадує дуже погані вірші… (с. 60).

Та з того часу, як граматисти з’ясували, що бик, кінь і бегемот суть істоти одушевлені, як русалки стали служити за машиністок, лісовики — за лісоводів, а чорти стали служителями живої церкви (що з’ясовується в проклямаціях, виданих у Слобожанській Столиці святими отцями), ця ріжниця (між людьми і тваринами — О.Л.) геть затерлася, бо самі святі отці нездольні тепер сказати, в якому тілі може перебувати несмертельна душа, а в якому вона перебувати не може. Граматисти, що прийшли на зміну святим отцям і, намість проблеми про число анголів на вістрю голки, висунули проблему про виїдене яйце, а також про те, чи писати треба “клуб”, а чи краще писати “клюб”, беручи на увагу, що англійці, вигадавши це слово, зовсім неправильно й безсовісно вимовляють його “клаб”, покладали ріжницю межи людьми й тваринами в тім, що люди можуть балакати, а тварини цього дару не мають. (с. 70)

Гіркою іронією просякнуті міркування автора з приводу філологічної освіченості пролетаріату:

Один відомий критик, приміром, запевняв мене, що добрий стиль, блискуча фабульна конструкція, драматичне напруження твору, що давалися буржуазії довгою роботою, самі зваляться під перо пролетаріятові, як тільки пролетаріят, ознайомившись із політграмотою Коваленка, візьметься писати оповідання. (с. 14)

Йогансен не приховує насмішки, говорячи про обставини, що спонукують вченого до наукової діяльності:

Історик зоологічної літератури мислить приблизно таким способом:

У животі своєму він чує неясне шкабурчання і відчуває ніби якусь неприємну порожнечу. Та порожнеча, як пишеться в хеміях, стремить заповнитись одбивною котлетою з горошком, ґур’ївською кашею і пльомбіром. Так зароджується перша думка — поїсти.

Одночасно язик подає про себе знаки, що він ніби висох і міг би освіжитися спиртом, розведеним водою і заправленим калганом, чи зубрівкою. Так законяється друга теза — випити. Єднаючись з першою тезою, вона дає першу мислительну операцію - акт комбінаторного мислення: випити й закусити!

Розвиваючись далі, ті процеси ускладняються, доходячи ефемерних тонкощів аналітичного порядку. Випити й закусити — але за які гроші.

Математичні операції — облік та аддиція грошей в кишені показують йому, що зайвих сум окрім призначених на прозаїчне, буденне прожиття в істориковій кишені немає. Так народжується третя теза — підробити ще грошей, а на ті, що є, випити й закусити.

Після цього правда синтетичні процеси ідуть уже порівняно просто. Жертву знайти просто — це є той самий кільчатий червак, що живе на дні Тихого океану біля Малайського архіпелагу. Він водиться тільки в цім самім місці і ніде більше. Ні один професор ще не написав ні одної строчки про цього гробака.

На двох заскиртованих екземплярах червачка, геолог виясняє з чого той червак живе, що він їсть, як він парується, чим він відрізняється від інших черваків, чому він становить собою зовсім нову відміну породу, при цьому зоологові не на хвилину не виходить з голови, що, власне, спирт у банці пропадає по дурному — і пишеться стаття.

Ця стаття є початок наукової кар’єри зоолога. Байдуже, що людськості нема ні найменшого діла до цих черваків, байдуже, що актуальні теми аж кричать до нього з усіх усюд - на актуальних темах не зробиш кар’єри — там уже все відкрито і розроблено. Зоолог їде в ресторан. Випити й закусити.

Все це, звичайно, дуже складно і показує, що людина є вінець усіх тварин… (с. 130-131)

Останнє речення в наведеному уривку є прикладом такого виду риторичної іронії, як астеїзм.

Астеїзм — риторична фігура, що полягає у висловленні захоплення словами, які звичайно мають негативний зміст, або, навпаки, коли осуд прибирає форму похвали (3, 30-31).

Наведемо ще один приклад астеїзму в повісті Подорож ученого доктора Леонардо:

Я признаюся, що я давно і безнадійно закоханий у Речах, що я навіть купував інструменти, якими не міг або не вмів користуватись, тільки для того, щоб день-у-день виймати їх зі столу і розглядати протягом довгих годин. Я давно знаю напам’ять десятки каталогів фотографічних камер, рушниць, вельосипедів, біноклів, об’єктивів і коли мені трапиться каталог секстантів або мікроскопів, що з ними я не вмію обійтися, я так само вивчив би цей каталог напам’ять. І коли я пишу, я пам’ятаю, що мій Майстер, мій Товариш хоче, щоб я робив добрі Речі в своїм реместві. Я сподіваюсь, що в своїм невеликім реместві я зроблюся такимо ж Майстром, як мій товариш-пролетаріят. (с. 19)

Міктеризм — удавана, але явна насмішка, що виражається скоріше жестами, ніж словами (наприклад, Може, в Єгипті й не було гробниць, бо їх затопило водою) (3, 150).

Прикладами міктеризму можуть служити такі уривки з повісті Майка Йогансена:

…Сам же слюсар Шарабан ліг у пісочок коло вогню і знову став натоптувати в люльку тютюнець, розважаючи, як би йому одним вимахом покінчити з ніччю та її недоречними чудесами. Він, конкретний і матеріялістичний, як шайба, має припинити цей середньовічний балет. (с. 153)

Це була не тепла родюча земля, а якийсь адміністративний погляд на район з геологічної, топографічної, економічної та агрикультурної точки зору. Річки акуратно впливали в ріки, поля ділилися за шестипільним принципом, лісові масиви розіклалися, як їм належалося, у відповідних місцях, і люди неухильно населяли землю в таким то числі на квадратний кілометр. (с. 12)

3. Літературна іронія в повісті Подорож ученого доктора Леонардо та художній задум М.Йогансена

…Про основну структуру всієї літератури кажуть вже як про іронічну, оскільки літературний твір пропонується читачеві водночас і як “правда”, і як “неправда” (себто “фікція”) (2, 37) …Наскільки суттю іронії є вдавання, настільки воно є і суттю літератури, (2, 39) — зазначає в статті “різновиди іронії” Роман Струць. Сутністю літературної або романтичної іронії[3], яка здобула філософське обґрунтування в роботах Й.Г.Фіхте, Г.В.Ф.Гегеля, Фр.Шлегеля, Л.Тіка та ін., вважають показ необмеженої свободи творчого я, себто виявлення його спроможності не тільки творити вторинну дійсність, а й заперечити її, руйнуючи щойно створену поетом ілюзію (2, 39). Так, взірцем літературної іронії німецькі романтики вважали роман Дон Кіхот, автор якого зазначав: Для мене одного народився Дон Кіхот, а я народився для нього, що підтверджує тезу про незалежність творчого духу, а також провідну роль оповідача та його Уяви (пера) у творчому процесі (2, 40).

Покажімо на прикладах, як створює вторинну дійсність Майк Йогансен у повісті про подорож доктора Леонардо і прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію:

Кажуть, що роз’ятрена фантазія мистця може химерністю і надзвичайністю своєю випередити найдивовижніший витвір Натури, наймонструозніший факт Реальної Дійсності.

Але я признаюся, що вкупі з громадянами реалістами ніколи не йняв цьому віри. (с. 104)

Вам не можна їхати на станцію, — застерігає своїх супутників Дон Хозе Перейра. — Той самий могутній вершитель моєї і вашої долі, що примусив мене, тираноборця, тікати в херсонськім степу від куркулів на сміх усій читацькій публіці, той самий, що так довго не давав з’єднатись докторові Леонардо з прекрасною Альчестою, що деяким читачам аж слина звисала з губи, той самий творець не може пустити вас на станцію. Редактори й критики б з’їли того творця живцем, щоб він примусив пролетарського студента Перебийноса платити Черепасі аж три карбованця за підводу. (с. 122)

Я сказав, що той, хто створив ці слова, створив і нас з тобою. Йому, що писав цю книгу, я не був вдячний через усе своє довге життя, бо моє щастя, майнувши переді мною, як та зоря, падало в безвість. Але сьогодні я дякую йому — ти розумієш за що – за те, чого ще ніколи не було на цій землі і що збудеться сьогодні, Альчесто (с. 66).

Гра авторської уяви простежується і в таких реченнях: Але для легендарної (тут і далі виділено мною — О.Л.) баби (створеної нашою фантазією) було по дорозі багато цікавого…

Але недаремно фантастична баба копилила губу… (с. 46)

Щулячи своє старе око (вигадане, як сказано нами), баба спостерегла б хатку з двома віконцями… (с. 47)

Перебийніс замовк і шелест промайнув по кущах, наче десь за ними причаїлася легендарна баба, химерний витвір нашої уяви, потенціяльна перша жінка доброго древонасадця. (с. 108)

М.Йогансен кілька разів протягом твору перевтілює головного героя або представляє вже відомих персонажів в новій якості:

Якась нова кров, п’яна й гіркіша за полин попливла по жилах і вдарила йому в голову. Він ясно відчув, що згорів на попіл і народився знов. Він був уже не Дон Хозе Перейра, інтелігент і тираноборець, а Данько Харитонович Перерва, степовик і член степового райвиконкому. (с. 24)

Уночі в степу лежало тіло члена степового окрвиконкому… Це була вже не та кров, що гнала Данька по степу, тікаючи від куркулів — це була та передсоняшна кров, що текла в жилах Дона Хозе Перейра ще перед перетворенням його. (с. 40)

Доктор Леонардо Пацці”, написано було в газеті італійською мовою, “як виявилося, зовсім не є доктор Леонардо Пацці. Установлено, що справжнє його прізвище Дон Хозе Перейра і що він зроду еспанець. (с. 86)

Але тепер я вимагатиму від вас ще куди дужчого напруження уваги. Ви мусите уявити собі, що ця фантастична баба, яку нам не так легко було вивести втілену і вдягнену в чорну з горошком спідницю на стежку поміж ліщиною, трохи вище від хати доброго древонасадця, — що ця фантастична баба є не просто собі баба, а перша жінка доброго древонасадця, яку він за голодних часів був вигонив з хати, щоб менше було їдців.

Я знаю, що уявити собі таку річ дуже нелегко. Тепер у нас не середньовіччя, щоб здоровий мужик міг мати за жінку якийсь привид, деякий фантом, таку собі альгебраїчну формулу замість справжньої живої баби. (с.79)

Всі іронічні махінації, у тому числі і руйнування художньої дійсності, Роман Струць пояснює бажанням автора твору уявити дистанцію між собою і художнім світом, що він його творить зі всіх своїх творчих сил, творить художню дійсність, тільки щоби проявити свою богоподібну силу в руйнуванні цієї ж ілюзії (2, 40). Майк Йогансен так руйнує власноруч створену реальність:

Дон Хозе Перейра глибоко зідхнув і провалився, як стояв, у тартарари… (с. 123)

“Згинь, тартаре!” благав доктор Леонардо. “Адже я не тільки трагедійний хор у цій фльоро-фаунній комедії. Ні, я головний коханець цієї книги, її нещасливий п’єро і коли мої ремарки, коментарі та глоси є декоративна книги оздоба, то любов моя реальна, тепла й живуща, і вона дає мені право жити серед цих долин і пагорбів вічно.”

Але він неухильно спускався чимраз нижче і був уже нарівні з землею. (с. 156)

Літературна іронія в повісті Майка Йогансена зумовлена, перш за все, художнім задумом письменника. Завзятий мисливець, щиро закоханий у Природу, Йогансен поставив собі за мету написати книгу Пейзажу (ляндшафтне оповідання (с.167)). Цей намір автора висловлено в цитаті англійської мовою перед книгою та в Післяслові. Йдеться про пересунення взаємних ролей ландшафту та дійових осіб, в результаті якого останні мають виступати в ролі простої декорації. В Післяслові автор просить читача не сердитися на нього за картонні і дротяні його фіґлі (с. 169). Зі скрухою на серці і не сміючи підвести очі свої, автор смиренно признається, що на протязі всього Прологу і всієї Подорожі нахабно водив вас, прекрасні читачу і читачко, за ваші (клясичні) носи. Автор удав, ніби він (як усякий порядний літератор) збирається показати вам справжніх людей і справжні їхні мандри по декоративних місцях з табличками “Степ” і “Місця коло Коропових хуторів”. Натомість автор цей, сильно бажаючи вам показати справжні ляндшафти степів та лісостепів, змалював їх з усією серйозністю і щирістю, на які він був здатний, і для того не пошкодував ніяких зусиль.

Але, міркував автор, ні розумний читач, ні прекрасна читачка не схочуть читати про самі ляндшафти і покинуть книгу, не допливши й до третьої сторінки. Тож автор удався до хитрощів.

Із декоративного картону він вирізав людські фігури, підклеїв під них дерев’яні цурпалки, грубо розмалював їх умовними фарбами, крізь картонні пупи протягнув їм дріт і весело засовав цими фігурами під палючим сонцем живого, справжнього степу й під вогким риззям справжніх яворів Слобожанської Швайцарії. А щоб читач, бува, не подумав, що фігури ті живі, автор у найпатетичніших місцях, розірвавши їм картонні груди, просував крізь них свою патлату голову, а подекуди (нехай сто разів вибачить йому розумний читач і прекрасна читачка) і просто поливав їх із театральної пожарної шланги холодною водою (с. 167-168).

Тож, творчий експеримент М.Йогансена в повісті Подорож ученого доктора Леонардо полягав у тому, аби водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах замість того, щоб традиційно представити живих людей на фоні декоративних пейзажів. Літературна іронія в повісті Йогансена служить розв’язанню саме цього завдання. Автор легко змінює імена, місцезнаходження, наміри персонажів твору відповідно до стану головного героя повісті — краєвиду.

4. Висновки

Серед висновків, які можна зробити в результаті роботи над даною темою, зазначимо насамперед, що іронія — поняття надзвичайно цікаве, широке та складне. Навіть у межах одного твору — повісті М.Йогансена Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію — можна вести мову про два різновиди іронії за Р.Струцем, а саме іронію сократівську, чи риторичну, (особливістю йогансенівської манери є поєднання м’якої іронії з несподіваним влучним і убивчим сарказмом) та іронію літературну. На думку дослідника, іронія в літературі постає з того, що людський дух перебуває у конфронтації з життєвими парадоксами, які не дістають розв’язання, саме тут іронічна відстань, розуміння засадничої непевності людського життя і знання стають альтернативою, що дозволяє людині жити зі свідомістю парадоксальності буттєвих проблем (2, 41).

Літературна іронія в повісті Йогансена напрямки пов’язана з творчим задумом письменника. Оскільки головною дійовою особою твору виступає жива Природа, художня ілюзія життя декорацій-людей створюється, зазнає змін і нищиться залежно від того, як вона співвідноситься з ландшафтними замальовками письменника. Таким чином Йогансен перевертає догори дном лозунг “Людина — цар природи”, що привів нас наприкінці ХХ ст. до екологічної катастрофи світового масштабу, коли вже більше не до іронії, коли врятувати Землю можна, якщо всі люди всіх країн об’єднають свої зусилля. Цікаво, що ще в 1908 році видатний поет Олександр Блок в роботі Іронія зазначав, що ліками від іронії, цієї хвороби “індивідуалізму”, яка спустошує душу, є зречення власного егоїзму. Ця формула була б банальною, якби вона не була священною (10, 213).

Література

1.        Смолич Ю. Йогансен // Розповіді про неспокій. — Київ: Дніпро, 1986. — Т. 7. — С. 97-141.

2.        Струць Р. Різновиди іронії // Наукові записки. Філологія. — Київ: КМ Academia, 1998. — Т. 4. — С. 37-42.

3.        Куньч З. Риторичний словник. — Київ: Рідна мова, 1997. — 341 с.

4.        Дземидок Б. О комическом. — Москва: Прогресс, 1974. — 223 с.

5.        Борев Ю. Комическое или о том, как смех казнит несовершенство мира, очищает и обновляет человека и утверждает радость бытия. — Москва: Искусство, 1970. — 269 с.

6.        Тяпков С.Н. Комическое в литературной пародии (тексты лекций). - Иваново: Ивановский государственный университет, 1987. – 56 с.

7.        Литературный энциклопедический словарь. (Под общ. ред. В.М.Кожевникова и П.А.Николаева) — Москва: Советская энциклопедия, 1987. — 752 с.

8.        Чикал Л. О функции иронии в романе Г.Канта “Остановка в пути” // Трагическое и комическое в зарубежной литературе: Межвузовский сборник научных трудов. — Пермь: ПГПИ, 1986. — 111 с.

9.        Любимова Т. Понятие комического в эстетике // Вопросы философии. — Москва: Правда, 1980. — №1. — С. 111-123.

10.     Блок А. Ирония // О Литературе. — Москва: Художественная литература, 1989. — С. 209-213.

11.     Йогансен М. Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію.

На початок сторінки

Наші дослідження

Перекладацька майстерня