ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000

Світ Божий великий, і складається з окремих народів чи націй, і кожен народ – окреме закінчене ціле. І в тому й краса всесвіту, що народи зберігають окремішність. Як на пишній луці кожна окрема квітка має свій окремий колір і запах.

Мова є не лише засобом спілкування, а й способом сприймання світу, відбиття його в свідомості людини. Хоча органи чуттів у всіх народів, які населяють різні континенти не відрізняються з точки зору фізіології, а психічні процеси сприйняття і опрацювання інформації проходять однаково, бачення світу різноманітними народами дивує специфічністю і розмаїттям. Людина сприймає світ крізь призьму як свого індивідуального досвіду, так і суспільного, в середовищі якого її виплекали національні традицїї та звичаї. Як доречно зауважив Х. Ортеґа-і-Ґассет, “…крізь цей соціальний світ, або світ звичаїв ми бачимо і людей, і світ предметів, бачимо Універсум“ (Зикова, с.144). Проте “…неможливо уявити людину без мови… У світі існує тільки людина з мовою, людина, яка розмовляє з іншою людиною“ (Бенвеніст, с.293 ). Мова – це “людинотвірний” початок. Людина стає людиною через мову “ (Гумбольдт, с. 55). Мова – це знаряддя, засіб або “інструмент” пізнання світу. Як стверджує Д. Серль, здатність мови відображати реальність спонукає до подальшого розвитку біологічної здібності людської свідомості встановлювати відповідні стосунки організму зі світом на основі таких інтенціональних станів, як довіра, намір, бажання і т. ін. (Searle, с.14 ).

Кожен народ сприймає світ не так, як інші народи, ,,тому в усіх словах є щось неповторне, оригінальне. “Кожна мова має власне світло, яке виблискує в безмежному океані мов землі” (Пономарів 1994, c.7). А. Вежбицька, цитуючи М. Цвєтаєву (“иные вещи на ином языке не мыслятся”), стверджує, що кожна мова утворює свій семантичний всесвіт” (Вежбицька, с 21). Зображальний колорит мови визначається як особливостями природних умов, культури, традицій, так і своєрідністю характера її носіїв, іншими словами – менталітету. Ментальність націй обумовлює неповторність її світобачення. Ментальність – це спільне “психологічне устаткування” представників певної культури, за допомогою якого свідомість перетворює хаотичний потік різноманітних вражень і своє національне світобачення” (Чаковська, с.3) О.Кульчицький, посилаючись на К. Ясперсена, зазначає, що “напрямки нашого “я” вирішують те, як ми сприймаємо світ, яке у нас зображення світу”, що складає наш “світогляд”, та що і яким чином відзеркалюється у нашій мові” (Кулаков, с. 48).

Поширеною є думка, що кожний народ має власний неповторний характер, який проявляється протягом усієї історії й у всіх ділянках його життєдіяльності, включаючи мовну. “Менталітет, або ”національний характер”, – зазначає Б. Цимбалістий, – вказує на той окремий спосіб думання, відчуття і поведінки, яким відрізняються члени однієї спільноти суспільства від інших” (Цимбалістий, с. 70). Це те, що робить англійця англійцем, українця – українцем, китайця – китайцем. Ментальність – це, свого роду, “канон інтерпретацій”, який утворюється на рівні несвідомого на ґрунті традицій, звичаїв, стереотипів якоїсь національної спільності (Бичко, с. 17).

Як основа духовності народу, мова є підмурком існування націії. “У її глибинах-філософський розум, витончений естетичний смак, багато сравді поетичного чуття, сліди праці дуже зосередженої думки, сила надзвичайної чутливості, до найтонших переливів у явищах природи, багато найсуворішої логіки, високих духовних злетів” (Сербеньська, с. 7). Зберігаючи рідну мову, народ зберігає себе. Наша українська мова, попри всі злигодні долі, зберегла й себе, і свого творця – український народ. Краса, багатство, милозвучність мови Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського дістали міжнародне визнання 1934року у Парижі на всесвітньому конкурсі краси мов, де українська мова була третьою після французької та перської (Сербенська, с. 7). Недаремно про фантастичну розкіш української мови сказали чимало слів і українці, й іноземці. Поет і фольклорист Амвросій Метлинський захоплено писав, що” при висловленні будь-якого почуття, будь-якої пристрасті українцеві ніколи нічого не бракує в рідній мові його…все висловиться цією мовою викликаною не на безжиттєвому ґрунті граматики, а в полі брані й у розпалі помсти, на вільних бенкетах козацтва та в розгульному побуті гайдамаки; мовою викоханою в розмовах із рідним краєм безпритульного блукача на чужині, в піснях любові, розігрітих полум’яними цілунками коханців, і в піснях розлуки, розігрітих горючими слізьми очей дівочих, у ніжних та дбайливих розмов матерів із синами, з якими вони готувалися до розлуки надовго, надовго, коли не навіки…Прочитайте пісні українця, коли хочете знати, що його мова може малювати і величезні явища природи, й народний гнів та чвари, може натякати на незбагненність Божих шляхів у подіях, може виражати й речі одчаю,що крає нам серце.” (Пономарів 1999, с.8).

Проте лінгвоцид, приниження витіснення із сфери науки, ділового спілкування, наніс українській мові жахливий удар. Насильне “злиття” українців з радянською супернацією породило своєрідний різновид мови суржик. У мовознавстві це явище пояснюють взаємодією української та російської мов на рівні мовлення у свідомості білінгва і називають суперінтерференцією (Манакін, с. 82). Нетермінологічність цього поняття змусило Ю.Шевельова при використанні слова суржик взяти його в лапки і зробити примітку: “Первісно термін млинарського ремесла:суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю і вівса і т.ін.” (Шевельов, с. 18). Відомо, що підвалини розвитку явища були закладені ще в ХІХ столітті, що повно і детально описав Ю.Шевельов.

Суржик – це здеградованність, духовна убогість, цурання рідного, батьківського, мішанина залишків давнього класичною з тим чужим, що кристалізує особистість, національно-мовна свідомість. Сьогодні, в незалежній Українській державі питання про культуру повсякденного мовлення українців набуло гострого драматизму. Суржик є небезпечним, бо паразитує на мові, змінює її лексико-семантичні особливості та синтаксичну структуру, одним словом, викликає її дегредецію.

Суржик найпоширеніший серед людей старшого віку. Анкетування показало, що середня частотність вживання суржика старшим поколінням становить 0,720, людьми середнього віку – 0,650, молоддю – 0,127. Його переважно вживають при спілкуванні на побутові теми. Наприклад, під час розмов на суспільно-політичні теми, ним користуються лише 5,64% опитуваних, на професійні (навчальні) теми – 29,4%, а на побутові – майже 65% анкетованих. Такі цифри викликають серйозне занепокоєння (Кузнецова, с. 339).

Вакциною проти суржику є його вивчення в різних аспектах – історичному, функціональному і суто лінгвістичному. Вивчення суржика як ненормативного мовлення має велике значення для визначення його характерних рис, що удосконалить методику викладання мов в середніх та вищих навчальних закладах країни, загалом виховання і підвищення культури мовлення. Згадаймо слова Л.В.Щерби про теоретичну цінність вивчення помилок у мовленні: “Для справжнього лінгвіста-теоретика…помилки у мовленні є цінним матеріалом” (Щерба, с.76).

Зберегти красу, багатство та самобутність української мови і підвищити культуру мовлення допомагають мовознавчі дослідження типових її лексико-семантичних і структурно-синтаксичних особливостей. Метою нашої розвідки є виявлення найчастотніших способів вираження означення за недоконаною дією. Об’єктом дослідження є структурно-семантичний компонент речення означення. Джерельним матеріалом послугував текст, що належить до наукового функціонального стилю ХІХ початку ХХ століття. Живе слово Валер’яна Ревуцького.

Як відомо, “означенням називається синтаксично залежний від іменника, займенника, чи будь-якого субстантивованого слова, або виразу другорядний член речення, який узгоджується з означуваним словом у відмінку, а також, здебільшого, у числі й роді або пов’язується з ним синтаксичним зв’язком керування чи, зрідка, прилягання” (Сучасна українська літертурна мова, с.199).

Серед диференційних семантичних і формальних ознак типоваго означення як структурно-семантичного компанента речення І.Р.Вихованець (с.87), та А.П. Загнітко (с.105) виділяють такі ознаки: “а) виступає другорядним членом речення; б) виражає означальні відношення; в) залежить тільки від іменника; г) має спеціалізовані засоби вираження – прикментикові форми; д) у типових випадках стоїть перед означуваним іменником; е) поєднане з означуваним іменником підрядним зв’язком...- узгодженням; е) співвідноситься з позицією атрибута в семантико-синтаксичній стуктурі речення; ж) …може входити до складу як теми, так і реми або самостійно їх виражати” (І.Р.Вихованець с.87).

У порівнянні з іншими працями із українського синтаксису, наприклад, підручники під редакцією І.К. Білодіда, О.Д.Пономаріва, М.Г.Доленка, І.Р.Вихованець і А.П.Загнітко детально описали ознаки типового означення в українському синтаксисі, але ані жоден із них не виділяє таку ознаку як доконана та недоконана дії.

Означення за недоконаною дією характеризуються усіма раніше згаданими ознаками. Воно може мати такі значення:

1) означення ознаки за дією: Отже коли б в річі нашій були тільки голосні, ми не вміли б розмовляти, - лише голосили б ними в текучій вільготності; без форми як плещуть води розливу (69);

2) значення ознаки за інструментом дії: Щось незрівняне і потужно-гарне, мальоване, мережане, різьблене, - і кожна статуя, колона, малювання, мережечка, різьба і навіть цегла незрозумілими устами промовляє: “Мене творив єгипетський народ!”(82);

3) значення ознаки за метою дії: Про вправи для вироблення носових та плавних приголосних, що складають групу сонорних буде сказано далі, коли бути йти річь про хиби вимови; там же буде і про інші приголосні, а тепер подамо лиш вправи для студіювання самих трудних комбінацій з глухих та дзвінких приголосних [п], [т], [к], [д], [б], [ґ /г] (с. 31);

4) значення якісної ознаки: Воно робиться завжди потрібним і нерозлучним товаришом людини не тільки в школі, а й у житті, якому б ділу вона не служила, на якому б полі діяльності вона не працювала б (с. 10)

Всі виділені значення, вміщені в означенні, за способом вираження поділяються на узгоджені та неузгоджені.

Означення, що узгоджуються з граматичною формою роду, числа і відмінка, в якій стоїть означуване (або підпорядковуюче) слово, називається узгодженим. Розглянемо декілька прикладів узгоджуваних означень за недоконаною дією. У реченні Дитина, що її вчено таким шляхлм, скоріше познає розуміння і вагу друкованого слова (с. 9) означення друкованого узгоджується в роді (середній рід), числі, (однина), відмінку (родовий) з додатком слова. Означення друковане виражається дієприкметником недоконаного виду. У реченні Як камінь, а – не жаркий рубін, а в місячній чарі опал, іноді, частіше же красками дня граючий діамант, вся гама красок (70) означення граючий узгоджується у роді (чоловічий), у числі (однина), відмінку (називний) з предикатом діамант. У цьому випадку означення виражається прикметником, який містить сему недоконаної дії.

Неузгодженим називається означення виражене керованим або прилягаючим словом. Наприклад, у реченні Правильно поставлене “виразне читання” повинно бути не предметом розкоші на підмостках театру на трибуні у судді і т.д., а звичайним явищем життя, де воно стане за могутній фактор на самих ріжних аренах, від великих до малих, особливо в наші часи суспільного і державного будування (с. 7) означення виражене віддієслівним іменником у родовому відмінку, має семантику недоконаної дії.

Слід зазначити, що неузгодженні означення широко представленні у мовленні, оскільки вони багатіші за своєю семантикою, ніж узгодженні, тому що основне значенні ускладнюється додатковими семантичними компонентами” (Бабайцева с.132).

За способом зв‘язку з означуваним словом неузгоджувані означення поділяються на керовані та прилягаючі (Загнітко, с. 107). До прилягаючих належать означення за недоконаною дією, виражені інфінитивом. У реченні Паламарське читання потребує певної сили голосу і виробленності дикції, читання з постановою – певної спеціальної практики, логічне читання – здібності правильно доходити до розуміння твору – всього цього, звичайно, може досягнути кожна людина ( с.11) прилягаючий інфінитив недоконаного виду доходити поєднує означувану семантику з об`єктною (здібність (яка?) доходити).

Неузгоджені означення, виражені відмінковими та відмінково-прийменниковими формами іменників належать до керованих. Ця назва відображає їх статус та первинну придієслівну позицію (Загнітко, с. 107). У реченні Про вправи для вироблення носових та плавних приголосних, що складають групу сонорних, буде сказано далі, коли буде йти річ про хиби вимови; там же буде й про інші приголосні, а тепер подамо лиш вправи для студіювання самих трудних комбінацій з глухих та дзвінких приголосних [п], [т], [к], [д], [б], [ґ/г] (с. 31) неузгоджені керовані означення для вироблення, для студіювання виражені віддієсливними іменниками, характеризують предмет за його призначеням. Кероване означення вимови, виражене іменником у родовому відмінку має значення ознаки дії.

За звичай, у ролі означуваного виступає іменник, про що свідчать вище наведені приклади. Порівняно рідко означуваним може бути займенник. “При цьому й характер атрибутивного зв’язку дещо відрізняється від звичайного. Так, невідокремлені прикметникові чи дієприкметникові означення можливі лише при неозначених займенниках дехто, хтось, дещо, щось, заперечних ніхто, ніщо” (Сучасна українська літературна мова, с. 204). Наприклад: Щось незрівняне і потужно – гарне, мальоване, мережане, різьблене, – і кожна статуя, колонна, малювання, мережечка, різба і навіть цегла нерушими устами промовляє: “Мене створив єгипетський народ!” (с. 82). Неозначений займенник щось є озачуваним для означень, виражених дієприкметниками за недоконаною дією незрівняне, мальоване, різьблене.

Таким чином, означення за недоконаною дією можуть мати значення ознаки за дією, за інструментом дії, за метою дії та значення якіскої ознаки дії. Вони поділяються на узгоджені та неузгоджені. За кількістю вони не відрізняються. У свою чергу за способ зв’язку неузгоджені означення за недоконаною дією поділяються на керовані та прилягаючі. Серед них домінують керовані означення, так як кількість означень, виражених віддієслівними іменниками, більша, ніж тих, які виражені інфінитивами. Ці висновки наглядно ілюструє таблиця 1.

Відомо, що означення за недоконаною дією виражаються за допомогою розгалуженої і багатофункціональної системи різних безприйменникових і прийменникових словосполучень у межах простого речення. Проте не всі можливі ознаки можуть виражатися за допомогою вище описаних засобів. Як зазнає І.К.Білодід, “неможливість вираження ознак у межах простого речення поширюється насамперед на такі випадки, коли в характері виявлення відповідної ознаки, в її конкретній семантиці важлива роль відводиться дії або станові” (Сучасна українська літературна мова, с. 332).

В сучасній українській мові одним із найпоширеніших засобів опису атрибутивних відношень є підрядні означальні речення. “Складнопідрядним означальним називається таке складне речення, в якому підрядна частина виступає як атрибутивний визначник при іменнику, займеннику, прикметнику або словосполученні, що має загальне субстантивне значення у складі головного речення” (Сучасна українська літературна мова, с. 332).

Доповнюючи думку І.К.Білодіда про випадки, коли неможливо виразити ознаку в межах простого реченя, О.Пономарів вказує на різну ступінь закінченності, змістової завершенності головної частини складнопідрядних означальних речень щодо підрядної частини. Таким чином, підрядне речення має неоднакове навантаження. Якщо думка відносно незакінчена в головній частині, то підрядна означальна частина її доповнює, розширює інформацію про предмет дії, тобто опорного слова, уточнює конкретизує ознаку (Пономарів с. 139). Порівняємо речення Приголосні – м’язи річи; в них сила, малюнок звуку; це – береги, що здержують текучу суть голосних і підкреслюють їх красу й цінність (с. 30); В розділі третьому ми характеризували монотон, як послідовність двох або більше складів, що промовляють всі на одним тоні (с. 77). Зв’язок між головною і предикативнлою частинами в цих реченнях неоднаковий. Він значно слабший у другому реченні ніж у першому, де чіткіше виявляється виразна незавершенність думки головної предикативної частини.

У зв’язку з цим О.Пономарів пропонує розрізняти два типи підрядних означальних речень,” зокрема залежно від граматичної характеристики опорного слова: а) присубстантивно-означальні, якщо в ролі опорного слова, пояснювального підрядним означальним реченням, виступає іменник, субстантивований прикметник чи дієприкметник; б) призайменниково-означальні – коли опорним словом є вказівний чи означальний займенник” (Пономарів, с.139). Наприклад: Вже одні жести його – “притча во языцах”– у кожного вчителя свої комічні особливості й заходи, що подають багатий матеріал для карикатур і перекривлювання школярів (с. 8). У цьому реченні опорним словом є іменник заходи, яке конкретизує і доповнює означальне підрядне речення.

Цікавим виявився той факт, що серед матеріалу вибірки було тільки одне речення з підрядним означальним за недоконаною дією, в якому б опорним словом був би означальний займенник. Наприклад: Щось незрівняне і потужно – гарне, мальоване, мережане, різьблене, – і кожна статуя, колонна, малювання, мережечка, різба і навіть цегла нерушими устами промовляє: “Мене створив єгипетський народ!” (с. 82).

Присубстантивно-означальні підрядні речення за недоконаною дією не однорідні за своїми відношеннями між головною і підрядною частинами. “Залежно від цього виявляються атрибутивно-видільні та атрибутивно-приєднувальні структури” (Пономарів, с. 140). В атрибутивно-видільних реченнях підрядна частина пояснює опорне слово головного реченя, вказуючи ознаку предмета, яка виділяє його з ряду подібних. Наприклад у реченні Один відомий музичний критик правдиво каже, що вся сила надзвичайного враження від співу славетного артиста Шаляпіна залежить від того, геніального розуміння, котре вкладає він в кожен звук… (с. 31) опорне слово розуміння має при собі як засіб зв’язку предикативних частин займенник означення той, який вказує на саме таку ознаку опорного слова, яке його виділяє серед ряду подібних. У реченнях Помилковий погляд на логічний наголос, як на підвищення тону, виходить з того, що звичайний граматичний наголос в кожнім слові вимагає підвищення тону, на тім складі, що на нього падає наголос (с. 45); Правицею щільно здавлюємо носа й промовляємо ті слова, що в них помічаємо хиби вимови Л (с. 36) займенники тім і ті, вказуючи на ознаку наголошенності опорного слова складі, виділяють його серед інших подібних складів. А займенник ті виділяє саме ті слова серед інших, в яких неправильно вимовляють Л.

У реченнях з атрибутивно-приєднувальними відношеннями вказівний займенник – означення при опорному слові – іменнику відсутній (Пономарів, с. 140). Розглянемо такі приклади: Не будемо наводити багато взірців, не будемо торкатися, наприклад, архитектури та інших з’явищ, що надзвичайно влучно одбивають символічні поривання людського духу…; Чи багато звуків, що більш виразно чутні, ніж [щ], та [ц], або що встають такою перегородкою як [п]? (82); Неси ж мене, коню, по чистому полю, як вихр, що тута гуляє, ачень утечу я від лютого болю, що серце мені розриває! (І. Франко). У цих прикладах підрядна означальна частина називає одну з характерних ознак предмета дії (з’явища, що відбивають символічні поривання; чутність звуків; вихор. що тута гуляє, біль серця), але не є засобом виділення серед ряду однорідних. Зв’язок між предикативними частинами дещо ослаблений порівнянно з реченнями з атрибутивно-видільними відношеннями.

Слід вказати на той факт, що серед присубстантивно-означальних речень за недоконаною дією превалюють атрибутивно-приєднувальні, про що свідчать дані в таблиці 2.

Важливими у формуванні складнопідрядного речення з підрядними означальними за недоконаною дією є відношення між означуваним і підрядним означальним реченням. Відповідно до класифікації означальних речень за формальним вираженням цього відношення, яку запропонував І.К.Білодід, означальні речення за недоконаною дією поділяються на (1) складнопідрядні речення з підрядними означальними відносного підпорядкування і (2) складнопідрядні речення з підрядними означальними сполучникового підпорядкування (Сучасна українська літературна мова, с. 334).

Підрядні означальні, як правило, поєднуються з головним реченням за допомогою займенників і займенникових прислівників, які, виконуючи граматичну роль сполучників одночасно беруть участь у вираженні внутрішньо-синтаксичних зв’язків підрядного означального речення. Вони виступають у ролі головних і другорядних членів. Відносні займенники як сполучний засіб у складнопідрядних реченнях забезпечують головне підрядне речення елементами, які співвідносяться з тими ж самими фактами дійсності. У головному реченні таким елементом є означуване або опорне слово у підрядному – відносний займенник, що виступає у формі заступника опорного слова. Наприклад, у реченні Уявіть собі, що ви говорите і при тому мислите перед собою незримого слухача, котрий після кожного слова ставить вам питання (с. 46) головне речення і підрядне означальне за недоконаною дією об’єднуються відносним зв’язком через відносний займенник котрий. Означуване і цей займенник співвідносяться з одним і тим самим об’єктом дійсності.

Означальні речення відносного підпорядкування у свою чергу поділяються на (1) складнопідрядні речення з підрядними означальними, що приєднуються до опорного слова прикметниково-іменниковими відносними займенниками і (2) ті, які приєднуються за допомогою прислівникових відносних слів (Сучасна українська літературна мова, с. 335). Речення Коли ж я прохав дати мені води, простої води, а мені несуть замість води молоко, котрого я не хочу пити, очевидно, що я мушу підкреслити слово “води” в моїм реченні (с. 43); Отжеж, коли доводиться говорити людині, яка збирається бути вчителем, про те, що варто було б їй повчитися виразного читання, часто й густо можна почути зневажливу відповідь:“Я не на підмостки готуюсь!” (с.7) належать до речень з відносно-займеникового підпорядкування, так як головні речення з означальними приєднуються відносними займенниками котрий, який, форми яких є відображеням тих синтаксично-морфологічних показників, які мав би прономіналізований елемент, виступаючи у своєму реальному вигляді. О.Пономарів (с. 143), І.К.Білодід (с. 336) підкреслюють специфіку та обмеження їх вживання. У реченнях Випадок, коли людина пропускає голосні; Вона виражає їх комбінацією [дж] і [дз], визначаючи цим дзвінкі раптові звуки, котрі почуваємо ми ясно в таких словах, як джиґун, перешкоджати, дзиґа, дзвінкий, і котрі повинні ми відріжняти від схожої комбінації в словах од-жимати, од-жимати, од-зивати і т.п., де д, з та ж виступають, як звичайні дзвінкі приголосні. Підрядні означальні за недоконаною дією приєднуються до головних за допомогою відносних слів прислівникового походження коли, де. Вони чітко виражають ознаку за місцем і часом дії. Важливо зауважити, що відносні слова де, коли не співвідносяться з дієприкметниковим зворотом, як своїм синонімічним відповідником у вираженні атрибутивних відношень (Сучасна українська літературна мова, с. 340).

Складнопідрядним реченням з підрядними означальними відносного підпорядкування в українській мові протиставляються речення, в яких граматичним зв`язком між опорним словом і означуваним виступають сполучники. Наприклад: Для художнього виразного читання повинен читець мати сам іскру Божу, той творчий темперамент, що робить співробітниками й автора твору, і декламатора, і слухачів, та всіх їх об`єднує в єдиному поєтичному захопленні (с. 11); Третій пункт (“читай з розумінням”) вже трудніший, ніж другий, він повинен одзначати ті логічні наголоси, що від них залежаиь жива ріжноманітність читання, логічні наголоси, що з`ясовують головне розуміння твору (с. 11). Це означальні речення сполучникового підпорядкування приєднуються до головних речень сполучним що, який наголошує на міру, ступінь та інтенсивність вираження ознаки.

Дані вибірки свідчать про те, що означальні за недоконаною дією сполучникового підпорядкування домінують над означальними реченнями відносного підпорядкування, що ілюструє таблиця 3.

Підрядні означальні речення за недоконаною дією
Відносне підпорядкування		Сполучникове підпорядкування
Відносні займенники	Прислівникові відносні слова	72,92%
20,83%	6,25%

З огляду на багатоплановість значень та відтінків підрядних означальних речень за недоконаною дією, їх структурну різноманітність та їх чисельність у порівнянні з означеннями за недоконаною дією, які виражаються дієприкметниками, віддієслівними іменниками, дієсловами, прикметниками маємо підставу для висновку про те, що цей спосіб вираження підрядних означальних за недоконаною дією найпоширеніший і перспективний для активного використання в різних стилях української мови. Цей висновок ілюструє таблиця 4.

Відповідно до даних таблиці 4 такий засіб вираження означення за недоконаною дією як прикметниковий зворот виявився неперспективним. Це зумовлюється насамперед специфікою самого дієприкметника. Відомо, що українській мові мало властиві форми активних та пасивних дієприкметників теперішнього часу. Вони, як зазначає О.Пономарів, найчастіше відтворюються прикметниками (Пономарів 1999, с. 157). Отже, при потребі заміни підрядної означальної частини дієприкметниковим зворотом слід враховувати всі умови для ров`язання проблеми, але передусім звертати увагу на форму дієслова. Його вид, спосіб, час, стан, від чого залежить можливість чи неможливість утворення відповідного дієприкметника, а відтак і дієприкметникового звороту. Відсутність дієприкметникових зворотів недоконаної дії не вада, а, мабуть, характерна раса української мови, пов`язана з її народно-розмовною основою.

1. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитися і правильно говорити / За загальною редакцією О.Сербенської: Посібник. – Львів: Світ, 1994. – 152 с.

2. Бенвенист Э. Общая лингвистика / Под ред. Ю.С. Степанова. − М.: Прогресс, 1974. − 447 с.

3. Бычко А.К., Бычко И.П. Нація і мова // Парадигмы антропоцентризма: Тексты пленарных докладов и тезисы сообщений II-гомеждународного симпозиума "Человек: язык, культура, познание" 16-17 апреля 1997 года. − Кривой Рог: Библиотека "Саксагань". МИЦ ЧЯКП, 1997. − С. 9-18.

4. Вежбицка А. Язык. Культура. Познание. − М.: Русские словари, 1996. − 411 с.

5. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. – К.: Либідь, 1993. – 368 с.

6. Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. − М.: Прогресс, 1984. − 397 с.

7. Доленко М.Г., Дацюк І.І., Квауца А.Г. Сучасна українська мова. – К.: Радянська школа, 1964. 319 с.

8. Загнітко А.П. Український синтаксис. (Науково-теоретичний і навчально-практичний комплекс) – К.: ІЗМН, 1996. – 202 с.

9. Зыкова А.Б. Учение о человеке в философии Х. Ортеги-и-Гассета: Критический очерк. − М.: Наука, 1978. − 160 с.

10. Кузнецова Т.В. Суржик як об’єкт соціолінгвістичного дослідження // Доповіді та повідомлення Міжнародної наукової конференції "Проблеми зіставної семантики". – К.: КДЛУ, 1997. – С. 336-339.

11. Кулаков Ф.М. Приложение к русскому языку // Минский М. Фреймы для представления знаний. − М.: Энергия, 1979. − С. 122-144

12. Манакин В.Н. Ковергентные образования и проблема интерференции в условиях близкородственного двуязычия // Проблеми міжпредметних зв’язків в умовах білінгвізму: Тези доповідей. – Дрогобич, 1990. – С. 82.

13. Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1999. – 240 с.

14. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис. / За загальною редакцією академіка АН УРСР І.К.Білодіда/ - К.: Наукова думка, 1972. – 516 с.

15. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис. / За редакцією О.Д. Пономаріва/ - К.: Либідь, 1994. – 227 с.

16. Цимбалістий Б. Родина і душа народу // Українська душа. – Київ.: Фенікс, 1992. – С.66-96.

17. Чаковская М.С. Текст как сообщение и воздействие. – М.: Высшая школа, 1986. – 128 с.

18. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття /1900-1941/: Стан і статус. – Сучасність, 1987. – 234 с.