ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000

ПЕРЕКЛАДАЦЬКА МАЙСТЕРНЯ 2000-2001

Закінчення іменників ІІІ відміни в родовому відмінку однини

Різні джерела.

Одним зі суперечливих питань правопису сьогодні, як і давніше, є закінчення родового відмінка однини іменників третьої відміни. Вважаємо, що з метою пошуку наукової істини варто простежити тенденції вживання –и чи –і в різних текстах художньої та наукової літератури.

Щоб уникнути упередження щодо локального вживання закінчення -и, до аналізу вибрано тексти не лише різночасові, але й написані в різних реґіонах України, а також у діяспорі.

Вивчено видання:

1. Словник української мови XVI – першої половини XVII ст. Випуск 5. В. Видання НАНУ, Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича. – Львів, 1998.

2. Григорій Квітка-Основ’яненко. (із редакційними виправленнями П.Куліша) Козырь Дивка. – Санктпетербургъ, 1838.

3. Кобзарь Тараса Шевченка. Частина перша. Передмова С-о. – Женева: Печатньа “Громади”. 1878.

4. Василь Стефаник. Твори / За редакцією Ю.Гаморака. – Реґенсбурґ. Видавнича спілка “Українське Слово”, 1948.

5. Михайло Грушевський. Ілюстрована історія України. З додатком Нового Періоду Історії України за роки від 1914 до 1919. – Накладом Ради Оборони і Допомоги Україні Українського Конґресового Комітету Америки, 1990.

Під час аналізу цих творів виявилися цікаві тенденції чи закономірності, якщо їх взагалі можна так назвати.

Загалом знайдено 121 випадок уживання іменників ІІІ відміни у родовому відмінку однини. З них: зі закінченням -і (h) — 17 (14,05 %), усі решта мають закінчення –и.

Зі Словника проаналізовано лише статті, реєстрове слово яких є іменником ІІІ відміни. Безумовно, в усіх інших також зустрічаються такі приклади, але авторка не ставила собі за мету опрацювати ввесь том. У зазначених статтях знайшлося 17 слів з основою на –сть і одне — з основою на –ц. Але всюди у родовому відмінку однакове закінчення. Наприклад:

Пытаемо, если южъ та(к) в’ писанью своемъ црковъ в римh до мhстца, …... до помпы, до вынеслости, до моци прив#зuючи розuмhеш’ што(ж) речешъ на оные слова великаго qчител#. Црковъ... не мhстце то(л)ко, але обычаи (Острог, 1598 Отп. КО 27);

Зевнутръ церкви будучому порожныи вынеслости слова не помогутъ (Київ, 1621 Коп.Пал. 475);

жаднои тамъ вынеслости албо зайзрости нhмаш’: лечъ в’заемной мл(с)ти и щирости wди(н) з’ дрuгимъ мешкаютъ (Вільна, 1627 Дух.б. 21);

Бачимо, що закінчення родового відмінка однакові як для іменників, що закінчуються на два приголосних, так і для тих, що мають основу з кінцевим одним приголосним. Оскільки давньоукраїнська буква и перейшла в українську и, то є підстави твердити, що вимовлялася вона як [и].

Проаналізувавши 144 сторінки Козырь Дивкы Г.Квітки-Основ’яненка, вдалося знайти лише два іменники ІІІ відміни в родовому відмінку однини: волосты і способносты. Принаймні цей факт переконливо свідчить, що в родовому відмінку однини іменників ІІІ відміни з основою на –сть здавна було –и.

Мистцем, який мав природне чуття мови, є Тарас Шевченко. Однак, стільки суперечностей, як у вищеназваному Кобзарі, не виявилося у жодному іншому тексті.

У Шевченка знайдено п’ять випадків родового відмінка іменників третьої відміни: власть – власті, чельадь – чельаді і тричі вжито форму крови. Відверто кажучи, закрався сумнів, чи не редактори так “виправили” тексти. Довелося вдатися до автографів поезій, нехай навіть не тих, які поміщені в цьому Кобзарі. У знайдених автографах авторка виявила лише два випадки родового відмінка слова кров, та й то, згідно яких треба було б сьогодні писати крові. Очевидно, цей напрямок роботи вимагає ще додаткового опрацювання, щоб можна було вивести певну закономірність та твердити, що Шевченко писав саме так, а не інакше. А відтак можна було би досліджувати, чому саме так він писав.

Надзвичайно цікавою була праця над творами Василя Стефаника. Опрацьовано 50 сторінок вступу, що його написав Юрій Гаморак, і 53 сторінки власне текстів новель.

Стефаник писав покутським говором і перед смертю тривожився, чи буде зрозумілим цілій Україні. Однак велика заслуга цього письменника в тому, що він затримав для нащадків зразок говору, який, силою історичних обставин, міняється. Цей говір автор вкладає до вуст своїх героїв, ліричні ж відступи, коментарі пише українською літературною мовою. Для нас це надзвичайно цікаво, бо, бачачи розходження навіть у тій самій новелі, можемо говорити про різницю між тим, як говорили люди, і тим, як було нормовано.

Зі 77 випадків, виявлених на сторінках книжки, у 15 виступає закінчення –і. У вступі Юрія Гаморака це слова мати (тричі), молодь (тричі), нехіть. У Стефаникових текстах, поданих у вступі (сподіваємося, редактор передав їх без змін),— мати (4), ніч, північ, опівніч. І одного разу трапилася форма діяльності: “Наслідком цієї читальняної діяльності було те, що мене разом з багатьома іншими прогнали з коломийської гімназії…”,— коли Гаморак цитує Стефаника. Однак, видається, що це могла бути навіть друкарська помилка, бо інші п’ять слів на –сть у родовому відмінку мають –и, як також в одному випадку смерти, у двох — крови, у трьох — любови і в одному — осени.

Юрій Гаморак пише зі закінченням –и в родовому відмінку всі іменники третьої відміни з основою на два приголосних — 33 слова на –сть і слово смерть (4 випадки). Видно, що вживання того чи іншого закінчення зумовлене правилами, бо чітко розмежовується, навіть в одному реченні, наприклад: Через півроку після смерти матері батько одружується вдруге. Серед тих іменників, що мають основу на один приголосний, тричі зустрілося слово осінь (осени) і також тричі — любов (любови).

Власне тексти новель цікаві, як уже зазначалося, деякими розходженнями. До речі, усі аналізовані іменники третьої відміни мають у родовому відмінку однини виключно закінчення –и. Серед них — іменники з основою на два приголосних (встеклости, смерти) і на один. Поміж тими останніми — моци (від міць), пам’яти (в авторській мові) і памнєти (у репліці персонажа). Цікаво, що у тексті новелі Побожна у двох випадках бачимо церькови і в одному — церькви. Ув авторських словах Стефаник у цій же новелі пише церква (форми родового відмінка не зафіксовано). Уже згаданий Словник подає слово церковъ (іменник ІІІ відміни). Слово церква тепер належить до І відміни.

Дуже заплутана ситуація вийшла з текстом Михайла Грушевського. Проаналізовано 48 сторінок. Виявлено 20 слів ІІІ відміни, вжитих у родовому відмінку. У всіх випадках — закінчення –и. Однак не лише у словах з основою на два приголосних (11 слів на -сть), але й у тих, що закінчуються на один приголосний, і в тих, що фактично повинні б мати закінчення –і: соли, крови, памяти, Кубани, міди (2), Керчи (2), здобичи. Під час роботи з текстом виявилося, що автор дуже часто вживає закінчення –и — навіть у випадках, про які застерігає правопис 1929 року, причому, робить це Грушевський в іменниках різних відмін і у різних відмінках іменників ІІІ відміни. Для прикладу: В ділювіальній добі від вохкости та холоду почала земля замерзати на півночи…

Проаналізувавши тексти, які відносяться до різного часу, різних реґіонів, можна зробити висновок, що проблема закінчення родового відмінка однини в іменників ІІІ відміни існувала ще до совєцьких часів. А тому добре було би зараз, при підготуванні нового правопису, вирішити її і покласти край усім суперечкам, дати можливість учням, студентам, усім зацікавленим, зазирнувши до правопису, знайти конкретну і обґрунтовану відповідь, а не рекомендацію: як чуєш, так і пиши.

Виходячи з більшости, можна сказати, що в усіх іменниках ІІІ відміни у родовому відмінку однини, основа яких закінчується на два приголосних, слід писати –и, а в тих, що мають основу на один приголосний, –і. Вийняток: крови, любови, осени, соли, Руси, Білоруси.

Тепер цікаво проаналізувати також, яким чином було нормоване закінчення іменників третьої відміни у родовому відмінку однини в різні часи.

У посібнику Юрія Шереха, Головні правила українського правопису (Новий Ульм: Прометей, 1946), в розділі 2, "Правопис и – і", зазначено:

Літеру и пишемо в закінченні родового відмінка однини тих іменників жіночого роду, що закінчуються на дві приголосні, друга з яких –ть, напр.: кількість — кількости, смерть – смерти, а також в іменниках: сіль – соли, осінь – осени, кров – крови, любов – любови, Русь – Руси. Решта іменників жіночого роду, що кінчаються на приголосний, має в родовому відмінку однини закінчення –і, напр.: мідь – міді, ніч – ночі, приязнь – приязні. І, очевидно, це доцільно, бо зі зміною закінчення трапляється, що змінюється і семантика слова (печі, печи).

Вважаю за доцільне подати тут повністю передмову Юрія Шереха до цього видання, оскільки вона (передмова) прояснить деякі причини того, чому закінчення –и в родовому відмінку іменників ІІІ відміни “зникло” з правил українського правопису.

Українська школа на еміграції — та і вся українська еміграція — гостро потребує перевидання українського правопису.

Правила, що їх зведення подаємо тут, спираються, не запроваджуючи будь-яких змін, на так званий “Харківський” правопис, ухвалений до вжитку 1928 р. , після того, як його докладно обговорила Всеукраїнська Правописна Конференція і зредаґував один з найвидатніших і найавторитетніших українських мовознавців — Олекса Синявський, і на складений на основі цього правопису Правописний словник Г.Голоскевича (Видання сьоме, Харків-Київ, 1930). Правопис цей, опрацьований за участю вчених і громадськості! як центральних і східніх, так і західніх українських земель, був, і прийнятий усіма українськими землями…

За Ю. Шерехом

У тому, що правила, офіційно заведені свого часу для українців штучно створеного “Генерал-Губернаторства”, не сприйнялися українцями, переконаємося у поданих нижче прикладах, хоча у творах Василя Стефаника, зокрема в авторських коментарях, у ліричних відступах, зустрічаємо дотримання власне тих насильно введених змін (що чинні, на жаль, і сьогодні), зате в репліках героїв новель бачимо закінчення –и, що властиве українській мові.

1982 року Науково-дослідне товариство української термінології випустило у Нью-Йорку Довідник з української мови. Укладаючи цей довідник, упорядники використали праці визначних мовознавців:

1. УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС [оригінальний, т.зв. Харківський правопис]. — Харків: Держвидав України, 1929. (Затверджений Державною Комісією для впорядкування українського правопису при НКО і підписаний Народним Комісаром Освіти Миколою Скрипником дня 6 вересня 1928 року в Харкові.)

2. Іван Зілинський. УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС. 3-тє доповнене видання. – Краків-Львів: Українське видавництво, 1943. – С. 1-57, 73-76.

3. Петро Оксаненко. УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС. – Авґсбург: Обласне Представництво Української Еміґрації, 1946, стор. 18-37.

4. В.Катран, проф. ГРАМАТИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. ЧАСТИНА І. – Мангайм, 1946. – С. 129-130.

5. Ярослав Рудницький. ЧУЖОМОВНІ ТРАНСЛІТЕРАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЗВ. Центральне Представництво Української Еміграції, 1948. – С. 1-6.

6. Олександер Панейко. ГРАМАТИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. – Авґсбурґ: Накладом Романа Смука, 1950. – С. 13, 16.

7. В.С.Ващенко. УКРАЇНСЬКА МОВА. 2-ге, виправлене видання. – Харків: В-во Харківського держуніверситету, 1961. – С. 5-25, 48-49, 54-63, 66-78, 81-93.

8. М.А.Жовтобрюх і Б.М.Кулик. КУРС СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. І-ша частина, — Київ: Радянська школа, 1961. – С. 4-17, 194-200.

9. М.П.Івченко. СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА. – Київ: В-во Київського університету, 1962. – С. 123-134, 512-516.

10. І.Г.Чередниченко. НАРИСИ З ЗАГАЛЬНОЇ СТИЛІСТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. – Київ: Радянська школа, 1962.

11 А.А.Бурячок, Л.С.Паламарчук, В.М.Русанівський, Н.І.Тоцька. ДОВІДНИК З УКРАЇНСЬКОЇ ОРФОГРАФІЇ ТА ПУНКТУАЦІЇ. – Київ: Радянська школа, 1964. – С. 5-10, 119-185.

12. Олекса Синявський. НОРМИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. – Стейт Каледж, Па.: Видавництво “Життя і школа”, 1967. – С. 153-168.

13. Яр.Рудницький. УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС. 6-те видання. – Нью-Йорк, 1979. – С. 27-28, 33.

У передмові до Довідника зазначається, що “Такої книжки немає на Україні, бо там російський окупант намагається штучно підтримувати москалізми і впроваджує все нові, щоб виглядало, що наша мова “дуже близька” до російської мови. Колись російський царський уряд забороняв українську мову в офіційному вжитку та в письмі; тепер російський комуністичний уряд робить хитріше — він намагається псувати українську мову, щоб наблизити її до російської, щоб потроху зникла українська мова, щоб врешті можна було заступити її “мовою Пушкіна й Лєніна””.

Зізнаймося без упереджень, що ця політика таки велася в підсовєцькій Україні і була настільки успішною, що сьогодні декотрим людям (на жаль, навіть високоосвіченим) ріже вухо радости, ніжности, крови й любови.

Так от, вищеназваний посібник зазначає, що українське [и] — це новий звук, що склався з двох звуків, а саме: з заднього [ы] (порівняти: польське y, білоруське і і російське ы) та переднього [і], порівняти: українське син (польське syn, білоруське і російське сын); дим (польське dym, білоруське і російське дым) — і носити, ходити (польське chodzić, nosić, білоруське хадзіць, насіць, російське ходить, носить); вимовляється українське [и] посередині між [і] та [е], тому в деяких діялектах ці звуки, з різних причин, змішуються.

Стосовно закінчень родового відмінка іменників ІІІ відміни однини довідник говорить, що ті, які в називному відмінку однини закінчуються двома приголосними (не лише –сть), мають –и: вісти, смерти, старости, гордости. Якщо ж основа закінчується одним приголосним, то закінчення –і: ночі, печі, тіні, сіті, подорожі. І як вийняток — любови, крови, соли, осени, Руси. Тексти у довідникові подаються за соборним Харківським правописом, виробленим і прийнятим у Києві 1928 року. Пізніше совєцька влада кілька разів змінювала цей правопис — у 1930, 1934, 1945, 1964 р.р. — щоразу дедалі більше наближаючи його до російського правопису. А чинний сьогодні правопис (як і Орфографічний словник) базований власне на цьому зміненому правописі 1933 року.

Чинний Український правопис вказує однозначно і без вийнятків, що “У родовому та давальному відмінках однини іменники третьої відміни мають закінчення –і: вісті, галузі, любові, моці, ночі, осі, подорожі, сталі, тіні, фальші”.

Протягом 1994-1996 р.р. працювала Українська національна комісія з питань правопису при Кабінеті Міністрів України, створена за постановою уряду з метою опрацювання нової редакції “Українського правопису”. Виступи членів комісій були видані окремою збіркою Український правопис: так і ні. Про правопис закінчень відмінюваних слів ішлося у виступі п.С.Головащука (Київ):

“У правопису 1928 р.: “4. –и мають: (…) б) іменники жіночого роду ІІІ відм. на –ть за другим приголосним: від радости, з вісти, до смерти, без чверти… Також винятково до осени, без соли, крови, любови, Руси”.

Така, як у цьому правопису, тенденція певною мірою відбита і в давніх словниках, зокрема в Словнику української мови за редакцією Б.Грінченка, але у переважній більшості закінчення –и дається в іменниках на –ість: акуратности, добродушности, певности, подібности, чести, а також крови, любови, осени, соли, пам’яти тощо. Подвійне закінчення мають: повісті і повісти, сіножаті і сіножати.

В усіх інших випадках (в іменниках, що закінчуються на –дь, -зь, -ль, -нь, -сь, -ть, -ць) у цьому словникові послідовно витримано закінчення –і: гаді, міді, молоді, ожеледі, паді, покиді, галузі, грязі, грузі (трясовина), завалі, зав’язі, коломазі, моралі, волосіні, зелені, погані, приязні, розстані, нежері, восі (від вісь), рисі, гаті, люті, нежиті, постаті, путі, моці та ін….

Робоча група правописної комісії пропонує норму, зафіксовану в останньому виданні правопису, зберегти. Ця норма вироблялася протягом десятиріч і вже закріпилася в мовній практиці мільйонів носіїв української мови і в багатій українській писемності — не тільки у художній літературі, а й у наукових дослідженнях…

…дати приблизно таке тлумачення: “В усному мовленні, а відповідно й у мові художньої літератури в родовому відмінку однини паралельно із закінченням –і вживається –и: вісти, крови, радости, смерти, соли тощо.”.” (с. 83-84.)

Чи не саме так зробили з літерою ґ, щоби зовсім викорінити її? Та й рекомендація “використовувати в усному мовленні” і т.д. дуже вже об’ємна. Тоді й у всіх випадках, де не варто цього робити, могло би вживатися закінчення –и. І чому традиція, що формувалася протягом останніх семи десятиліть, повинна заглушити вимову і правопис, вживаний кілька століть? А новий правопис, замість того, аби нормувати і впорядковувати мову, вносив би до неї ще більше непорозумінь і двозначностей.

Проєкт нового правопису зазначає, що “у родовому відмінку однини іменники ІІІ відміни на –ть за другим приголосним кореня (основи), а також слова кров, любов, осінь, сіль, Русь, Білорусь, мають закінчення –и: вісти, незалежности, радости, смерти, чести; крови, любови, осени, соли, Руси, Білоруси. Усі инші іменники мають закінчення –і: боязні, галузі, ночі, осі, печі, подорожі, тіні, сталі та ин.”

Це щодо нормативних документів та посібників минулого століття. А як було раніше?

У праці Історія української мови: Морфологія читаємо: до третьої відміни у сучасній українській мові належать іменники жіночого роду майже виключно на приголосний основи (ніч, щирість, подорож). З походження це здебільша іменники жіночого роду колишньої основи на –ī–, іменники давньої основи на –ū– (кров, любов) а також іменник із давньою основою на –er– (мати).

Флексія родового відмінка однини –і, що виступає в сучасній українській літературній мові (тіні, вісті, любові, матері) є порівняно новою флексією. Староукраїнські пам’ятки послідовно засвідчують у родовому відмінку однини флексію – и (зрідка графічно –ы).

Флексія –і (-h), що виникла внаслідок впливу іменників з основою на –jā (за Е.Тимченком), фіксується лише поодинокими прикладами в окремих пам’ятках із XV-XVI ст. і частіше — з другої половини XVII ст.: крывh, печатh.

Від іменників колишніх основ на –ū– та від іменника з давньою основою на –er– (мати) засвідчені старовинні форми на –е (зрідка) та новіші на –и (частіше): крови та кровє, цєркви, матере. Архаїчна флексія –е збереглася тільки в деяких закарпатських та східнополіських говірках (за І.Панькевичем).

Для більшости сучасних південно-західних говорів типовою є флексія –и. Наявна вона (паралельно з -і) у північноукраїнських та південно-східних говорах, особливо в південнокиївських та інших.

Уже на основі цього невеликого екскурсу до історії української мови, на підставі фактів, що їх подає сучасна українська діалектологія, аналізуючи висліди проведеної дослідницької роботи з текстами, можна зорієнтуватися, що закінчення –і для іменників третьої відміни в родовому відмінку однини штучно насаджене мовній системі в період російщення української мови. Тому, на наш погляд, заслуговує на увагу пропозиція авторів проєкту найновішої редакції Українського правопису відновити (бодай частково) у цій граматичній формі питому українську флексію –и.

Використана література:

Тексти:

1. Словник української мови XVI – першої половини XVII ст. Випуск 5. В. – Львів: НАНУ, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича, 1998.

2. Григорій Квітка-Основ’яненко (у відбитку не зберігся напис прізвища). Козырь Дивка. – Санктпетербургъ. 1838. (із редакційними виправленнями П.Куліша).

3. Кобзарь Тараса Шевченка. Частина перша / Передмова С-о. – Женева: Печатньа “Громади”, 1878.

4. Василь Стефаник. Твори / За ред. Ю.Гаморака. – Реґенсбурґ: Видавнича спілка “Українське Слово”? 1948.

Посібники:

1. Історія української мови: Морфологія. — Київ: Наукова думка, 1978, с. 112-113.

2. Е.Тимченко. Функции генетива в южнорусской языковой области.— Варшава, 1913, с. 38.

3. І. Панькевич. Українські говори Підкарпатської Русі і суміжних областей. Ч.1. Фонетика і морфологія. — Прага: Orbis, 1938. – C.230.

4. Ю.Шерех. Головні правила українського правопису. – Новий Ульм: Прометей, 1946.

5. К.Церкевич, В.Павловський. Довідник з української мови. – Науково-Дослідне Товариство Української Термінології випустило у Нью-Йорку, 1982. – С.75, 77, 80.

6. Український правопис: так і ні. Обговорення нової редакції “Українського правопису”. – Київ, УНВЦ “Рідна мова”: Довіра, 1997. – С.83-84.

7. Український правопис. Стереотипне видання. – Київ: Наукова думка, 2000. –С.77.

8. В.Німчук. Проблеми українського правопису в ХХ ст. // Український правопис: (проєкт найновішої редакції). — К., 1999. – С. 299-305.

Додаткова література:

1. Тарас Шевченко. Твори в трьох томах. – Київ, 1961.

2. Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах. – Київ: Дніпро, 1993.

На початок сторінки

Наші дослідження

Перекладацька майстерня